У нас - Незламна,в Росії - Битва за Севастополь,або різне читання однієї історії

Мова йде про фільм „Незламна” (в російському прокаті „Битва за Севастополь”).

У вестибулі білоцерківського кінотеатру (на батьківщині головної героїні), де проходила презентація, були виставлені чай-кава-печиво, але не вони приваблювали публіку. Люди чекали на презентацію. На фільм прийшли бізнесмени, активісти, волонтери. Навіть футболісти ФК „Арсенал-Київщина”. Напередодні вони зазнали поразки в дебютному весняному матчі. Тож отримали змогу подивитися, як потрібно влучати в ціль. А також побачити альтернативу битвам на футбольному полі. 

Сама презентація була досить жвавою, з представленням продюсерів за напрямками, акторів, які грали епізодичні ролі, піротехніків, музичними номерами. Особливо гарно заспівала Наталія Бурлуцька, під майстерний акомпанемент гітариста легендарного гурту „Странніки” Ігоря Губрія. 

Чого не вистачило? Прес-конференції. Півгодини автори фільму (нехай і не основні) могли б приділити журналістам. А режисер міг би й пошанувати місто, де народилася героїня його фільму, своєю присутністю. Сам же не в столицях світ побачив. 

Перейдемо до кіно. Фільм отримав державне фінансування за результатами конкурсного відбору кінопроектів оголошеного в 2013 році. Це час, коли у Росії в розпалі квасний ура-патріотизм, а дехто в Україні намагається їм мімікрувати і бути більшими росіянами ніж наші північно-східні сусіди. 

Стрічка справляє враження, ніби її ліпили з двох частин. З перших кадрів стає ясно, що „пендоси” нам не друзі. Щоправда до кінця фільму вони „вилюднюють”, а фінал то взагалі – „голівуд”. Особливо кадр із колегою-журналістом, який увесь час шпиняв Людмилу Павличенко під час її американського турне. А він, не дивлячись на перебинтовану руку (напевно кусав її від лютої пендоської злоби), перший плеснув у долоні після знаменитої фрази знаменитого снайпера. Якої? Читайте літературу або дивіться фільм. 

Друга частина вже більш стримана і показана з точки зору трагізму тих героїчних часів. Тут є і загибель коханих, усіх, без винятку. Втрата друзів, усіх, без винятку. Підлість радянського командування, яке кинуло напризволяще захисників Севастополя, і вони гинуть на пляжі й в концтаборах усі без винятку. 

Ріки крові й відірвані руки-ноги також присутні. Дивно, але скільки грошей, якої передової комп’ютерної техніки нашим людям не давай, але зняти фільм так, щоб ставало гидко від самої думки про війну, вони не можуть. Американський фільм „Врятувати рядового Райана” за 20 стартових хвилин зробить із вас пацифіста. „Незламній” це не під силу. В одній сцені з „Поводиря”, де кобзар вправляє зламану дитячу ніжку, трагізму й сліз більше, ніж у цьому пострадянському гуро. 

Не розкрито психологію Людмили Михайлівни. Не так просто вколошкати понад три сотні людей. Ну, як людей? Нацистів! Сама вона про себе казала, що „…відчуваю задоволення мисливця, який вполював хижого звіра”. Але то могло бути бравадою. А сценка з рапортом про неможливість перебувати на фронті… Ну, за такі витівки й Героя Радянського Союзу могли в штрафбат пустити, або в „расход”, Павличенко в Америку ж послали. Загалом акторська гра не вразила, за винятком Станіслава Боклана й Віталія Лінецького. Може, тому що вухо ріже озвучка, адже кіно знімали російською мовою, з російськими акторами в головних ролях. 

Щодо перевертання свідомості й зміни історії теж є сумнів. Зрештою, Другий фронт був відкритий лише через півтора роки після візиту снайпера в Америку. Політика така штука, що слова, навіть геройської жінки, мало що важать. Ми от зараз багато в Америки випросили? Та й СРСР не дуже поспішав відкривати „Другий фронт” коли йшла „Битва за Англію”. Навпаки, Польщу дерибанили, Прибалтику з Бесарабією комунізували, священників повідстрілювали, разом із сотнями тисяч простого люду. 

Директор кінотеатру Леонід Бабко повідомив, що протягом останнього року великим попитом у глядача користувалися українські фільми, яких насправді є досить багато. Вони й робили касу, особливо „Поводир”.