Зусилля діаспори щодо відродження української державності

І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається – кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна… Тарас Шевченко

Велика кількість людей вважають, що покидати свою Батьківщину – зрада. Можливо, так воно і є. Але це точно не про ту частину українців, які всіма своїми силами сприяли відродженню української державності. Які не тільки співали українські пісні, дотримувалися традицій і жили з Україною в серці, будучи далеко за її межами, а ті, які рішуче діяли, щоб допомогти своїй рідній ненці.  Достатньо сказати, що Канада другою після Польщі визнала Україну після прийняття Акту Незалежності. Що й не дивно, адже 15% населення Канади – українці, а це 16 млн. населення. В Канаді ж друкувалися й перші гривні – адже в Україні тоді ще елементарно не було необхідного обладнання. Отже, здобуття Україною незалежності – перемога не тільки нашої країни, а й багатьох патріотів, що опинилися за її межами.



Українська діаспора – одна з найбільш політично, економічно та культурно активних діаспор у світі.

У ХХ ст. відбулося значна міграція українців за кордон. Її спричинили революція 1905 року, Перша світова війна, Жовтневий переворот у Росії 1917 р., Громадянська війна, Друга світова війна, встановлення тоталітарного комуністичного режиму в колишньому Радянському Союзі. Ці обставини зумовили переважно політичну еміграцію значної частини українців спочатку в країни Західної Європи, а згодом у США, Канаду, Бразилію, Аргентину, Австралію та інші держави світу. За неофіційними даними, сьогодні українці проживають у 42 країнах світу.


Впродовж усього часу існування закордонної діаспори вона приносила неоціниму користь тим, що популяризувала і пропагувала українське питання перед світовою громадськістю. Під час голодомору в Україні закордонні брати намагалися врятувати співвітчизників, надати гроші, їжу, допомогу. Але радянський уряд не дав цього здійснити, прирікши мільйони українців на смерть. Зрештою, саме діаспора привертала увагу світу до жахливих репресій, що коїлися в Радянському Союзі.


В роки Російської революції центром української боротьби за межами України стає Петербург. Український Петербург стає важливим чинником українського революційного руху. Видається газета „Вільна Україна”. В Петрограді були утворені полки ім. Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Петра Дорошенка... Українці Петрограду певною мірою підштовхували в Україні процеси, необхідні для української національної революції.


Коли утворилася Центральна Рада, в квітні 1917 р. було скликано Київський національний конгрес. На нього з’їхалися українці з усієї України і з усіх точок світу. То був Перший всеукраїнський національний конгрес. Він обрав Центральну Раду та підтвердив її легітимність. З цього часу Центральна Рада могла діяти.


Після закінчення Другої світової війни знову значно активізувалася діяльність української еміграції, спрямована на відродження незалежності України. З огляду на її чисельність у Канаді, вона стала відігравати важливу роль у боротьбі за відновлення національної державності.


Наприкінці 40-х – на початку 50-х рр.. ХХ ст. у Канаді виник ряд громадсько-політичних організацій з українців-емігрантів, основною метою діяльності яких стало відродження незалежності України.

Згодом усі ці організації об’єдналися в Український визвольний фронт Канади (УВФК). Безсумнівним лідером серед цих організацій була Ліга визволення України (ЛВУ). Вона поставила собі за мету мобілізувати усі можливі й готові сили в Канаді для боротьби за відновлення на українських етнографічних землях суверенної держави. Окрім того, вони боролися з комуністичною пропагандою в Канаді та ставили на меті підтримку лояльності до Канади, „захист її незалежності та демократичного устрою”.


Протягом 1949-1967 років ЛВУ налагодила активну співпрацю з ОУН (б) (бандерівцями), Антибільшовицьким блоком народів (АБН), Організацією оборони чотирьох свобод України (ООЧСУ). ЛВУ стала членом Комітету українців Канади (КУК), та Світового конгресу вільних українців (СКВУ).


З 40-х років в Канаді почалися масові акції, організовані представниками української діаспори.


Так, 18 червня 1950 року в Торонто пройшла велика маніфестація, в якій взяли участь 20 тис. українців. Вона була приурочена до двадцятої річниці знищення органами влади СРСР Спілки української молоді та процесу над Спілкою визволення України. Маніфестація пройшла під гаслом „За Бога і народ, за правду і волю”. 10 вересня в Монреалі тисячі українців вийшли на вулиці міста з вимогами звільнення політичних в’язнів у СРСР та незалежності України.


У 1951 році в багатьох містах Канади українською діаспорою були організовані жалобні віча під гаслом „Обвинувачуємо Москву!”.
Активну участь в подібних заходах почали брати представники еміграції інших народів. Українські організації почали активно співпрацювати з аналогічними організаціями діаспор інших націй. Але необхідно зазначити, що українська діаспора виступила категорично проти співпраці з російськими емігрантськими організаціями. В плани російських емігрантських політичних діячів не входило надання Україні суверенності. На думку української діаспори, вони ставили за мету лише скинути комуністичний режим в СРСР, саму ж країну залишити неподільною.


У 1954 році КУК спільно з ЛВУ організував загальноукраїнську акцію на підтримку незалежності Україну, присвячену річниці подій Переяславської ради 1654 року. Було проведено ряд маніфестацій, круглих столів, під час яких українці-емігранти виступали проти фальсифікації української історії. Для висвітлення подій Переяславської ради була видана праця проф. О. Оглоблина „Українсько-московська угода 1954 р.” українською та англійською мовами.


У 1965 році була проведена масова акція „Одним фронтом – проти Москви!”. Українська діаспора проводила пікетування посольства СРСР в Оттаві, розгорнула кампанію в пресі, присвячену подіям в Україні, проводила численні прес-конференції з роз’ясненням прагнень українців до побудови незалежної держави.


У 1960 році АБН-К підготував меморандум про колоніальний статус республік, зокрема УРСР у Радянському Союзі та надіслав його на адресу міністра закордонних справ Г.Гріна. У той же час ЛВУ звернувся до української громади Канади з проханням висилати листи та телеграми до уряду з вимогами поставити на порядок денний ООН питання про колоніальну політику СРСР.


Наслідком подібних дій став виступ прем’єр-міністра Канади Джона Діфенбейкера на генеральній сесії ООН 26 вересня 1960 р. Він розкритикував колоніальну політику Радянського Союзу на виступив на захист України й інших країн, зазначивши їх право на незалежність.


Після проведених українською діаспорою у 1962 році в Торонто, Монреалі та Саскатуні масових маніфестацій під гаслом „За ліквідацію московського колоніалізму – Свобода народам і людині!” з вимогами відновлення незалежності України про потребу поставити дану справу ще раз на розгляд ООН наголосили представники Ліберальної партії Канади, зокрема, майбутні прем’єр-міністр Лестон Пірсон та міністр закордонних справ Пол Мартін. Цьому сприяло і те, що 17 вересня 1962 року ЛВУ підготувала та надіслала на адресу послів держав Заходу при ООН меморандум „Міркування резолюції уряду Канади з засудженням совєтсько-російського колоніалізму”.


Варто також відзначити, що українській діаспорі Канади за допомогою своїх представників в органах влади вдалося заручитися підтримкою керівництва країни в справі відродження незалежної української держави.


Відчайдушна боротьба української діаспори за незалежність своєї Батьківщини ще раз доводить, як сильно і непереборно прагли українці своєї державності крізь століття поневірянь, пригноблень і поразок