Опозиційний рух

Репресії проти інтелігенції

Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Щоб «заспокоїти» тих, хто насмілився протестувати, П. Шелест санкціонував заплановані КДБ арешти.

Арешти проводилися у серпні й вересні 1965 р. в Києві і в західних областях. Преса про них не повідомляла. Політичні звинувачення заарештованим не висували.

4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна» мав відбутися прем’єрний показ фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Замість вступного слова про фільм І.Дзюба звернувся до аудиторії з повідомленням про те, що в республіці здійснюються таємні арешти. Зі своїх місць встали Ю.Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл, які підтримали Дзюбу. Виникло заворушення, припинене зусиллями перевдягнутих співробітників КДБ. Подія дістала широкий розголос за кордоном. Адже це був перший у СРСР відкритий і колективний політичний протест за весь післясталінський період.

 

П.Шелест не побажав загострювати ситуацію, тому що це переконливо засвідчило ю появу в країні політичної опозиції. Виступ молоді було кваліфіковано як «політичне хуліганство» або навіть ще ліберальніше: «антигромадський вчинок». Це дозволяло обмежитися мінімумом санкцій.    І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молода гвардія», В.Стуса відрахували з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР і викинули з гуртожитку.

Василь Стус

Після цього на захист заарештованих дисидентів стали відомі в Україні люди. У листопаді 1965 р. вони надіслали лист-петицію в ЦК КПУ. Серед тих,  хто її підписав, біли всесвітньо відомі представники української інтелігенції – авіаконструктор О.Антонов, поети І.Драч і Л.Костенко, композитори  Г. і П. Майбороди, кінорежисер С.Параджанов.

Зброєю багатьох дисидентів ц боротьбі з владою став самвидав – підпільно розмножувані й поширювані твори. Найбільш знаним зразком самвидаву став памфлет І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Деструктивна національна політика подавалася в памфлеті як сталінський великодержавницький курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії.

Іван Дзюба

Праця І.Дзюби почала швидко поширюватися в самвидаві. Великий рукопис (двісті сторінок типографського тексту) розмножували на друкарських машинках, фотографували і навіть переписували.

Сам П.Шелест, як розповідали, використовував памфлет І.Дзюби у полеміці з іншими членами політбюро ЦК КПРС з національного питання.

У 1968 р. українське видавництво «Сучасність» у Мюнхені опублікувало твір окремою книгою. Потім книга було перекладена на інші мови і видана в ряді країн.

Після появи її на Заході І.Дзюбі запропонували заявити в пресі, що він засуджує публікацію, здійснену без його згоди. Коли Дзюба відмовився, колеги по ремеслу почали поливати молодого критика брудом. Однак цькували нерішуче, без натхнення, тому що з вершин влади не надходили конкретні вказівки. Не вершинах відбувалася своя боротьба: за вказівкою Брежнєва почалися атаки на П.Шелеста за «націоналістичні перегини».

Рятуючи себе, Шелест ініціював новий наступ на інтелігенцію. З 1972 року розгорнулася чистку від інакодумців у інститутах АН УРСР, вишах, видавництвах, творчих спілках. У лютому цього року політбюро ЦК КПУ прийняло спеціальну постанову щодо книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автора демагогічно звинуватили у намірах «послабити дружбу, розпалити недовір’я і ворожнечу між українським і російським народами.»