РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Особливістю вітчизняної ситуації стає переплетіння міжконфесійних і міждержавних конфліктів між Росією та Україною.

Релігійні процеси, що відбуваються нині в Україні, неможливо зрозуміти поза контекстом феномена перехідного суспільства. Історичні завдання національно-державного і культурного відродження, утвердження в якості суб’єкта світового поступу висунули перед пострадянськими суспільствами й проблему релігійного самовизначення. Не дивно, що за роки незалежності в Україні відбулися значні зрушення  у сфері релігійно-церковного життя, які радикально змінили «соціально-релігійний портрет» суспільства.

У цьому зв’язку можна вести мову про загальні соціальні тенденції та процеси, що визначають релігійне життя у посткомуністичних країнах, та специфічні соціальні процеси, які властиві саме українському суспільству, котрі набули унікальності під впливом ряду економічних, геополітичних, національних, культурних, конфесійних чинників.

Серед спільних рис варто виділити інтенсивне зростання ролі релігії в життєдіяльності суспільства, відтворення інституціональних релігійних структур, вивищення соціального авторитету церкви серед інших суспільних інституцій, різке загострення релігійних конфліктів як у між церковних зносинах, так і у внутрішньо церковному житті, політизація релігійно-церковного життя, створення нових опозиційних або паралельних церковних структур.

Розглянемо, які вказані процеси зачепили українське суспільство і набули специфічних особливостей протягом двадцяти трьох років незалежності.

Найпершим процесом, зо привернув увагу науковців, став процес швидкого зростання рівня релігійності населення, темпи якого були чи не найвищими з усіх посткомуністичних країн європейського регіону. За час незалежності надзвичайно інтенсивно зросла релігійна мережа: кількість конфесій за офіційною статистикою збільшилася у 9 разів, кількість релігійних громад – у 5 разів, кількість священнослужителів – у 5,2 рази, кількість духовних навчальних закладів від 1 до 94, кількість монастирів у 35 разів!

За короткий проміжок часу кількість православних громад в Україні виросла втричі; за 10 років повністю відновила свою колишню структуру та масштаби поширення греко-католицька церква; надзвичайно інтенсивно розбудовувалися протестантські громади. Дані соціологічних досліджень свідчать, що у 2000 році 58% відсотків населення вважають себе віруючими, 23% - вагаються між вірою та невір’ям, тільки 12% українців віднесли себе до невіруючих і лише 3% - до переконаних атеїстів.

Процес інтенсивної світоглядної та конфесійної плюралізації населення був радикально посилений в Україні на початку 90-х років відродженням національних церков –УГКЦ і УАПЦ та досить швидким формуванням ще однієї впливової церковної структури – УПЦ (КП). Вказаний процес  ускладнюється ще й етнічно-конфесійною регіоналізацією – релігійна і національна приналежність тісно пов’язуються у масовій свідомості.

Помітною рисою української сучасності стало розгортання гострих кризових процесів у релігійно-церковній сфері, перетворення останньої на одну з головних конфліктогенних сфер перехідного суспільства. Серед актуальних релігійних конфліктів постали: 1) розкол православної церкви на ворогуючі між собою гілки; 2) зіткнення православних і греко-католиків; 3)  протистояння традиційних церков поширенню неорелігій та протестантизму в Україні; 4) активна дискредитація зарубіжного релігійного місіонерства; 5) загострення стосунків між традиційними конфесіями і конфесіями національних меншин (зокрема в Криму).

Особливістю вітчизняної ситуації стає переплетіння міжконфесійних і міждержавних конфліктів між Росією та Україною. «Українське питання» виявилося доволі сильним подразником у московсько-константинопольських відносинах і – ширше – примусило священноначалля РПЦ до відпрацювання особливої політики щодо України.

Наступною тенденцією релігійного життя України стала зростаюча актуалізація питання про національну релігію українців та відтворення національних церков. Опитування громадської думки свідчить, що відродження національних церков пов’язується  із відродженням національної культури і духовності, подоланням процесів денаціоналізації, залишених у спадщину радянською імперією. Найгострішим, з огляду на це, стає питання про гіпотетичну можливість об’єднання церков у єдину національну церкву, навколо якого ламає списи чимало аналітиків. Більше того, питання про автокефальну українську церкву набуло гострого політичного контексту і стало об’єктом безпосередньої уваги не тільки політичних партій, а й Президента та Парламенту України.

Ще один сучасний процес, на який варто звернути увагу – активне освоєння релігійними організаціями нових сфер діяльності, що заборонялися або обмежувалися за радянської доби. Серед них:

·        Розвиток релігійної освіти та виховної діяльності;

·        Розгортання активної місіонерської діяльності як вітчизняними, так і зарубіжними церквами серед різних категорій потенційних віруючих;

·        Різнобічна культурна діяльність;

·        Розгортання благочинницької, спонсорської діяльності – подання допомоги нужденним, дітям, хворим, інвалідам, сиротам; контроль більшості гуманітарних вантажів в Україну.

·        Розвиток паломництва.

Найбільш тривожною тенденцією української релігійності є омолодження соціальної бази релігійних конфесій, тобто зростання релігійності серед молоді. Причини цього процесу різні – від бажання прилучитися до національно – культурних традицій до відчуття соціальної нестабільності й незахищеності. Рівень релігійності серед молоді, за даними різних соціологічних опитувань, коливається в межах від 60 до 70%. При цьому молодь тяжіє до традиційних церков, що ж до новітніх релігійних рухів, то всі вони, разом узяті, охоплюють не більше 0,25%.