Суспільно-політичний рух на території України в роки Першої світової війни

.

Перша світова війна стала таким собі злим жартом долі для українського народу. Не тому, що наші землі були нічим іншим, як ласим шматочком для великих держав. І навіть не через те, що загарбницькі плани щодо території України ховалися під обіцянками незалежності. Ні. Найжахливіше в тій війні було те, що українець мав воювати з українцем. За чиїсь інтереси, чиюсь вигоду, чиїсь погляди.

З початком Першої світової війни територію сучасної України охопили дві політичні позиції – прихильники Антанти та прибічник Троїстого союзу. І з одного, і з іншого боку стояли визначні, для Української держави, постаті: Дмитро Дорошенко, Семен Петлюра, Кость Левицький, Дмитро Донцов. Як територіально, так і ментально наш народ поділився на два табори. Але чи могли українці, і так обтяжені постійним розколом, об’єднатися заради спільної мети? Адже привід був більш ніж вагомим – запобігти знищенню народу його ж власними руками.

«Ми повинні виконувати свій обов’язок громадян Росії», - закликала частина членів УСДРП на чолі з Петлюрою. Незважаючи на шовінізм, який пропагувала Російська імперія, мешканці Наддніпрянщини вбачали в ній захист проти німецько-австрійських загарбників. Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Київська газета «Рада» писала, що українці мають боронити Російську державу.  Підозрюючи у зв'язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-Угорщини, уряд не довіряв українцям. Тому під час війни український визвольний рух знаходився під ще більш прискіпливим наглядом, зазнавши великої кількості репресій проти його лідерів, громадських і політичних організацій. Це був час жорстоких заборон: зникають українські виробництва, закриваються «Просвіти», книгодрукування українською мовою прирівнюється до злочину, а відомі національні діячі засислаються у віддалені райони країни.

З позицій російського патріотизму виступили також емігранти – москвофіли, які перебрались з початком війни із західноукраїнських земель до Києва. Створивши «Карпато-руський визвольний комітет» вони через нього звертались до українців Галичини, закликали до зустрічі російсьої армії хресними ходами і вітальними дзвонами у церквах. Комітет видав російською мовою брошуру «Сучасна Галичина». Її роздавали офіцерам царської армії, які відправлялись на галицький фронт, щоб вони могли відрізнити «мазепинців», тобто українофілів від москвофілів ( «руських»).

На Західній Україні ситуація склалася по-іншому.  Місцеві партії  вбачали в Першій світовій війні реальний шанс збудувати нову, самостійну Україну. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення країни можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.

На початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким з метою згуртувати всі українські партії Галичини в єдину патріотичну організацію.  Маніфестом від 3 серпня 1914 року вона закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. Саме Головна Українська Рада стала ініціатором до створення національно-військової організації галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Але у вересні 1914 Головна українська рада у зв'язку з наступом російських військ перебралася до відня, де у 1915 році була реорганізована у Загальну Українську Раду.

Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, та ін. Головним завданням Союзу визволення України було створення  національної політичної організації на вільних від російського гноблення землях.

Коли російські війська почали виступати на Львів СВУ переїхало до Відня, де продовжило діяльність. Полягала вона в веденні пропаганди українських політичних ідей у центральних державах, опікою над полоненими українцями — солдатами російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали в складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом мали брати активну участь у боротьбі за створення Української держави.

У Відні Союз визволення України та Головна українська рада об'єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини.

Перебуваючи під впливом інших держав, що Наддніпрянщина, що Західна Україна мали різне бачення свого майбутнього. Ці дві сторони, два погляди надто відрізнялися один від одного. Перші шукали захисту української державності в Росії, інші вбачали в цій війні спробу здобути незалежність Української держави. Без сумніву, наміри і тих, і тих були добрими. Справа в тому, що засоби їх втілення дуже різнилися. Тому про ніяке об’єднання не могло бути й мови.