Зустріч з Дмитром Павличком

“Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ” (Д. Павличко)

Він народився в Косівці у 37 році, він - дитина повоєнного часу, він – дитина України, він - Павличко Дмитро Васильович. Поет, політик, перекладач, критик, революціонер.

Двадцять шостого листопада 2014 року до Університету імені Тарасу Григоровича Шевченка завітав відомий громадський діяч, політик та поет - Павличко Дмитро Васильович. Його ласкаво прийняли в одному з інститутів університету, а саме – в Інституті Журналістики. Дмитро Васильович відвідав лекцію з історії України на якій і повідав усім присутнім про його власний внесок в становлення нашої держави - України.

Студенти привітали Дмитра Павличка вже давно всім відомими словами: «Слава Україні! Героям Слава!». На що професор Київського Національного Університету та за сумісництвом приятель Дмитра Павличка сміючись зауважив, що хто би міг собі уявити, що не пройде і тридцяти років, як у Університеті імені Шевченка будуть таке говорити.

На початку своєї промови Дмитро Васильович зосередив свою увагу на професії майбутніх студентів Інституту Журналістики, зазначивши, наскільки важливим є те, щоб вустами журналіста говорила правда. «Усе залежить від журналістів» - саме на цьому наголосив Дмитро Павличко, бо сказати людина може що завгодно, але саме у якому вигляді це сказане перейде до читача чи слухача - це вже відповідальність журналіста. Але також він застеріг майбутніх журналістів, попередивши, що  у кожної людини є інструмент, що бачить брехню.

Подальша наша з ним розмова торкнулася такої важливої для українців теми,  на яку ще роки два назад активно дискутували усі політики та навіть прості люди – мова.  Дмитро Васильович повідав нам історії з його дитинства, які безпосередньо і вплинули на подальше його життя, сформувавши його світобачення. А почав він свій виступ з вірша про мову.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО
РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова. 

 За його словами, у школі він був єдиним українцем серед жидів і поляків. І одного дня  вчителька покарала його за те, що той назвав себе українцем, сказавши : «Ти не українець, ти – русин!». Це було однією з завдань і прагнень тодішньої влади – інтернаціоналізм, а тобто, межі між народами не повинні були існувати. Але дітям в школі це не пояснювали, могли лише нав’язати ставлення до чогось, нав’язати мову, національність, але зіштовхнулися з іншою проблемою – не можна нав’язати душу та свободу. Це природній інстинкт  кожної людини, що навіть прописаний у конституції України : народ має право на самоврядування, а отже – на свободу. Проте партія забирала цю вічну цінність і намагалися придушити будь-які прояви націоналізму у суспільстві, саме тоді і почали з’являтися люди, що показували свою незгоду з політикою партії. Їх називали дисидентами, вони не мали підтримки у народу, проте саме завдяки їм стало можливим існування України.

Дмитро Павличко повідав нам, що у його дитинстві була заборона співати гімн нашої країни «Ще не вмерла Україна». Але на концерті серед української публіки він заспівав цю пісню, знаючи, що за дверима стоїти жандарм. Та він не арештував ні Павличка, ні всіх присутніх, бо боявся українських парубків.

У 48 році Дмитро Павличко виступив на зборах студентів  Університету імені Франка, у якому на той момент навчався, з питанням: «Чому в Львові, в Університеті імені Франка ми говоримо російською?» За це на нього написали донос, проте відповідь отримали таку : «А ви подумайте, чому Львів і чому русифікація».

У 58-му році вийшла збірка поета «І правда кличе!» на мовну тематику. У цій збірці Дмитро Васильович висловив свою позицію щодо радянської влади, сатирично описуючи тодішній політичний світ. Саме через приховану антирадянську позицію автора, що висловлюється в ній, збірка не пройшла цензуру.

Також Дмитро Васильович розповів, що у 64-му році, коли на з’їзді він був представником від української республіки, Хрущов сказав, що він його знає, а тому поставив виступати першим. А Павличко на той момент був ще зовсім молодим парубком і тому, злякавшись, почав говорити російською, на що Хрущов сам  сказав : «Дмитро, говори українською!»

На зустрічі Дмитро Васильович також розповів про своє знайомство з Горбачовим. Так на одній конференції Горбачов згадав про Україну такими словами: «Україно, моя Україно! Гарний вірш Тичини.» на що Павличко зауважив, що то не Тичини, а Малишка і написав він його в Орлі. І таких ситуацій, коли Дмитро Васильович виправляв і сперечався із Горбачовим, було не так вже й мало.  Дмитро Павличко повідав нам про таку їх розмову.

-           Ви бачили хоч один напис українською, ви ж об’їхали всю Україну. – питав Павличко.

-           Так, на річці написано «Дніпро». – відповідав Горбачов.

-           Ні, «Днепр»!

-           Він націоналіст!

А потім і дійсно з’ясувалося, що на річці написано «Днепр», хоча це і символ України, про який писав ще Шевченко: «Реве та стогне Дніпр широкий…»

Ленін казав, що кожен український комуніст повинен розмовляти українською! Саме тому Дмитро Павличко агітував  за те, що українська комуністична партія має українізуватися.

Впродовж нашої бесіди з Дмитром Павличком, він розповів нам про ще одну розмову з Горбачовим, коли той вже почав прислухатися до ідей Павличка.  На з’їзді комуністичної партії, де Павличко був представником України, Горбачов покликав його на сцену і сказав:

-           Пусть все представители Республик разговаривают на своём языке. Это будет показателем, что мы интернациональная держава, которая уважает каждую республику.

Проте такий заклик Горбачова не був підтриманий спільнотою.

Також відомий поет поділився з нами своїми думками щодо видатної постаті в історії України – Тараса Григоровича Шевченка. Він зауважив, що у сценаріях про Шевченка провідною думкою є тематика свободи: «У народу індивідуальної свободи немає, свобода може бути лише спільною!»

За принципом «містичного зв’язку з місцем» поет обрав собі і будинок на Бессарабці, де хотів жити, бо вікна квартири виходять саме на ту площу, де фотографувався Шевченко.

У кінці нашої зустрічі Дмитро Павличко висловив також свою думку щодо нинішнього політичного стану нашої держави, зауваживши, що ми повинні йти у Європу і що досить називати себе слов’янами. «Росія - це гідра! Москва нас завжди хоче знищити і війна з Росією йде вже тисячі років.»

Ми дякуємо Дмитру Павличку за те, що він прийшов до нашого університету на зустріч зі студентами,а також за ті історії, що він розповів зі свого життя та життя нашої країни. Слава Україні!