Походження східних слов'ян

Походження східних слов'ян

Проблема походження слов’ян є предметом живих дискусій. Є кілька концепцій, з яких найпоширеніша така: витоки слов’янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов’янські племена виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

Протягом довгого шляху становлення слов’ян пройшли кілька етапів, з яких переломним був період ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров’ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов’янського рубежу нашої ери. У цей час слов’янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою та торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим ґрунтом, на якому відбувався подальший історичний розвиток східнослов’янських племен.

Перша згада про слов’ян (під назвою венедів) – у творах римських авторів І – ІІ ст.. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея. Найповніші відомості про ранньослов’янську історію містять візантійські твори: «Про походження та діяння гетів» (551 р.) Йордана, «Історія війни» (550-554 рр.) Прокопія Кесарійського тощо.

Загальнослов’янську назву венедів дослідники вважають характерною добою ранньої доби слов’янської спільноти , тобто до часу розмежування слов’ян на західних, південних і східних (венедів, склавинів та антів), що відбулося у IV-VI ст.

У ІІ ст. н. е. германські племена готів з південного побережжя Балтики рушили на південь. Пройшовши через територію балтів (предків литовців, латвійців, прусів) і слов’ян, готи осіли у Північному Причорномор’ї (ІІІ ст.). Цей похід германців остаточно розділив слов’ян на східних та західних. Усі слов’яни досі називають германців «німцями», тобто «німими», такими, що говорять на незрозумілій мові. Напевно, тоді, у ІІІ ст.., на противагу «німцям» і з’явилася сама назва «словени» - слов’яни, тобто люди, що володіють словом, членороздільною мовою. Слов’яни багато перейняли у войовничих германців. Перш за все зброю та її назви: меч, шолом, щит а також термін князь та ін.

Основним заняттям слов’ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство.

У лісостеповій зоні слов’яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку.

Слов’яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу , коней, свиней. Слов’яни полювали на хутрових звірів і займалися рибальством та бортництвом.

У слов’ян було розвинене ремесло. Найбільш було поширено ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння тощо.

Свої житла слов’яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими.

Таож вони жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім’ї, в яких жили родичі декількох поколінь.

Давні слов’яни мали релігійні вірування. Їхня релігія називається язичництво. Крім цього, у давніх слов’ян існувала віра у різних духі.

Формування слов’янських племінних союзів та їхнє розселення

Антський племінний союз (IV-VII ст.)

Анти – назва східнослов’янських племен, що згадується візантійськими авторами в IV-VII ст., які жили між Дністром і Дніпром. Слід зауважити, що слов’яни себе не називали ні венетами, ні антами. І назви ці не слов’янські. Анти – слово найімовірніше іранського (сарматського) походження. Воно означає – «ті, що живуть на межі», тобто слов’яни, найближчі до степу.

Для антів було характерне існування сильної військової організації.

На початку VII ст. – війна антів з аварами, яка призвела до розпаду антського політичного об’єднання.

Поляни

Східнослов’янський племінний союз племен (VI-IX ст.), територією якого була Центральна Наддніпрянщина. Центр полянської землі був Київ. На чолі полянського союзу стояв князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ. Згідно з археологічними відомостями, рівень матеріальної культури полян був відносно високим.

Літопис характеризує полян як найрозвинутіше в соціально-економічному відношенні східнослов’янське плем’я.

Дуліби

Одне з великих східнослов’янських племен, або об’єднань слов’ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили вони у верхів’ях Західного Бугу й правих приток верхньої течії Прип’яті у великих лісах. За імператора Візантї Іраклія (610-641) плем’я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів, але згодом авари-обри зникли без сліду, а витривалі дуліби  залишилися у волинській стороні. У Х ст. дулібське племінне об’єднання розпалося; припускається, що воно увійшло до складу Київської Русі.

Сіверяни

Східнослов’янське плем’я, щ жило в басейні річкиДесни та над верхніми течіями річок Сейму, Сули, Псла й Ворскли, по лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Найбільші міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Любеч; із заходу межували з полянами й дреговичами, з півночі – з радимичами, кривичами й в’ятичами.

Деревляни

Східнослов’янський племінний союз, який у VI-X ст. жив в українському Поліссі; на півночі його землі сягали річки Прип’яті, на півдні – річок Здвижу й Тетерева, на сході – Дніпра, на заході – межиріччя Случі й Горині.

Тиверці

Східнослов’янське плем’я, яке жило між Дністром, Прутом і Дунаєм, майже до Чорого моря. Брали уасть у походах на Царгород князів Олега (907 р.) та Ігоря (944 р.). У середині Х ст. увійшли до складу Київської держави. У ХІІ-ХІІІ ст. їхні землі входили до складу Галицького князівства.

Уличі

Східнослов’янське плем’я (чи племінний союз), що заселяло в VI-IX ст. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного моря в межах розселення антів, нащадками яких вони (як і тиверці) були. Межували на сході з тюрками, на заході – з тиверцями, на північному заході – з полянами.