Релігійне життя сучасної України

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків.

Уся нУУся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування.

 На сьогоднішній день  релігійна ситуація в Україні дуже складна . Більших політичних та громадських діячів , партій , порушуючи Конституцію , втручаються у внутрішні справи церкви , проголошують об'єктами своїх інтересів специфіку богослужіння церковних общин ,  отримуючи від цього вигоду . Все це викликає масові протести віруючих.

З початку дев’яностих років минулого століття в Україну проникають різні західні секти . Недосвідчені в релігійних питаннях люди , часто стають жертвами обманів псевдо релігійних вчителів та шахраїв .

На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України. Найбільш велика і впливова з них — «Українська Православна Церква Київського Патріархату» (УПЦ КП), очолювана «патріархом» Філаретом (Денісенко). Загалом вона об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

До 1989 р. православні християни країни були об'єднані в Українському екзархаті Руської православної церкви (РПЦ).  Значною подією стало 19 серпня 1989 р., коли  Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе належною до Української автокефальної православної церкви. Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Філарета. Синод УПЦ став обирати і призначати на посади єпископів, розпоряджатися матеріальними коштами церкви. Розпочався процес формування 16-ї світової автокефалії — Української. Проте він був зведений нанівець черговим (другим) церковним розколом. Причиною розколу стали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Його історія багато в чому повчальна.

Причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

• достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

• вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;

• різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;

• релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;

• активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації.

 У духовній сфері православ’я існує низка проблем :

·        значна політизація релігійної сфери, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії;

·        Конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії;

·        Суперечки між УПЦ-МП та УПЦ-КП, що несуть подальший розкол в православ’я, тривають і донині ;

Особливостями релігійного життя в Україні є порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2 387 осіб .  Також присутня територіальна нерівномірність поширення релігії , що стала наслідком територіальної роз’єднаності українських земель між різними державами у різні часи . Це вплинуло на формування різних культурних поглядів , інтенсивності релігійного життя . Відбувається активний перехід вірян від однієї конфесії до іншої . Так , на момент проголошення незалежності в Україні до православ’я належало 70 % загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27 %, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2 %, то нині православні віряни становлять лише 52 % від загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21 %.

  Сучасна ситуація характеризується  відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин . Це підтверджує виникнення багатьох організацій , що належать до так званих «нетрадиційних культів»( буддисти , даосисти , Товариства Свідомості Крішни та інші).

Пожвавленню релігійного життя в Україні сприяв візит Папи Римського Івана Павла II, що відбувся в червні 2001 року. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розвивати діалог культур і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

Головним противником візиту Папи до України була Російська православна церква і, відповідно, УПЦ-МП.

Отже, релігійний плюралізм в Україні, значна активізація в останні роки на його ґрунті різноманітних псевдорелігійних рухів, окультних шкіл і сект — очевидне свідчення релігійної кризи в суспільстві. Навіть православна церква, єдина з церков у вітчизняній історії, що функціонувала незмінно всі десять століть свого існування, і та сьогодні гостро потребує підтримки, захисту і відродження. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що духовний авторитет усіх релігій, що діють у країні, може бути відновлений шляхом укріплення їх спеціальними суб'єктами — істинно віруючими і здоровою частиною повністю деполітизованого духовенства.

Студентка інституту журналістики

1 курс 1 група РЗГ

Дегтяр Діана