Сірість вилізла на голову...

Замітки зі з'їзу письменників України...

У суботу, 29 листопада ц.р., в Києві відбувся позачерговий сьомий з’їзд Національної спілки письменників України (НСПУ). Важливо було обрати нового голову літераторів, оскільки колишній дочасно відійшов в інші світи.

         Членами спілки нині є 2110 творчих осіб. Вони делегували на форум близько чотирьохсот своїх делегатів. Як завжди буває, приїхали далеко не всі. Дісталися насамперед ті, кого тут чекали найбільше. Позаяк, як я розумію, саме вони мали вирішити долю того, кому «належало» передати булаву. Підозрюю, що перед цим було чітко розписано як по нотах, хто і що буде говорити про «головного кандидата», як славити і у який спосіб закликати до солідарного голосування інших. Бо ж усе це вони й розіграли в залі, як у театрі. А ще кому надавати слово, а кого й до трибуни не допускати. Така собі, знаєте, українська виборна класика періоду «жити по-новому». Тим більше, що в обоймі цієї «команди» виявився виконуючий обов’язки голови НСПУ (працював на цій посаді майже пів року) Олександр Божко.

         Що це за фрукт, ви дізнаєтесь трохи нижче, але замість того, аби надати спілчанам достовірну інформацію щодо дійсного стану речей з майном і фінансами НСПУ, цей чоловік таке говорив, таке, даруйте за відвертість, подеколи плів, що іноді, як кажуть, «на голову не налазило». Ну, до прикладу, відмовився сказати, яким є нині борг спілки по фінансових зобов’язаннях. У ряді виступів прозвучало, що персонально собі діячі з НСПУ поставили по 16 тисяч гривень заробітної плати в місяць, тоді, як, за даними голови Київської обласної організації НСПУ Анатолія Гая, борг Спілки нині перевищує 6,3 млн. гривень.  Якщо сюди додати, що в результаті «вмілого господарювання» попередників у роки Незалежності, та й О. Божка також, Спілка втратила практично все, колись аж надто багатюще  майно творчого об’єднання літераторів, як, приміром, ряд будинків відпочинку письменників, приміщення колишньої поліклініки в самому центрі Києва, та й навіть шикарний центральний офіс на Банковій, 2, за яким уже давно полюють товстосуми.  Не сьогодні-завтра НСПУ взагалі опиниться на вулиці. А хлопці жирують…

         Ситуація на з’їзді склалася таким чином, що на пост голови НСПУ фактично претендували дві основні кандидатури. Михайло Сидоржевський, нинішній голова Київської міської організації письменників, одночасно й секретар НСПУ, а його суперником був  поет, письменник і перекладач, наразі директор департаменту Державного Комітету радіо й телебачення України Олексій Кононенко.

         Я теж планував виступити на з’їзді, а тому приготував виступ. Тут попервах я подам лише декілька абзаців із нього, щоб ви, друзі, зрозуміли суть ситуації. Отож читайте: «Як пояснити те, що війна триває є, а книг рівня «Україна в огні», «В окопах Сталінграда» нема? Чому героїв-оборонців аеропорту називають «кіборгами», хоча вони не андреноїди. І «подарували» нам це ім’я вороги-московіти, бо коли слово «кіборг» прочитати назад, вийде - ГРОБІК. Невже наші національні герої гробики? У нас же ж стільки поетів. Чому прославити людей немає кому, як і оспівати подвиг нації? У нашої літератури, як мені видається, вже з’явилися пекучі пролежні від сплячки, в той час, коли народ стікає кров’ю. Чому мовчить критика? Ні, вона не німує, вона догідливо обслуговує тексти, видані переважно в одному відомому видавництві.

Так розмірковував я, в кінці вересня, із свіжими примірниками книги «Свічка на вітрі» поспішаючи до Спілки письменників. Гадав, ось він, привід розбудити аморфність пекучою злобою дня. І панові Божку,в.о. голови НСПУ казав: «Давайте обговоримо книжку в спілці... Тут все таке, що руки обпікає…».

«А ви були на засіданні комісії з публіцистики?…» - запитав він мене. Застерігши моє здивування, пояснив: «Ось нехай вашу книжку розгляне комісія, рекомендує мені для обговорення та презентації, тоді я дам команду на включення до плану роботи Будинку письменника…» І кинув книжку через стіл.

Мене обпекла хвиля образи, і аби не луснути, заспокійливо кажу: «Ще маю прохання: підпишіть на бланку Спілки листа з двох речень до міністра закордонних справ…»

Річ у тому, що один із розділів книжки називається: «Де нам узяти українську Саманту Пауер?» Так звуть посла США в Раді Безпеки ООН, рудоволосу жінку, яка мужньо і самовіддано на очах усього світу майстерно захищає Україну від нападок одіозного посланця Путіна - Чуркіна. Колись блискуча журналістка, письменник, лауреат Пулітцерівської премії. Я зібрав усе що міг про неї, розповів своїм читачам і хотів їй особисто подарувати книжку. Але як передати твір до Нью-Йорка, в ООН, до офісу США? Чи не найкраще - дипломатичною поштою, з вдячністю від автора-українця. Від мільйонів наших громадян!

«Ні, - сказав самовпевнено Божко, - такого підписувати не буду...»

І тоді я, мабуть, дещо грубо заявив: «Слухай, хто тебе сюди посадив? А, можливо, ти пошлеш мене ще й на засідання комісії для затвердження теми книжки, коли вона вже надрукована? І взагалі, яка комісія з публіцистики, коли такої в природі не існує?»

І ось цей радянський гомо сапієнс знову пнеться в начальники. Ви хочете з такими правителями оновити літературу? Якби було куди – сплюнув би…

Оббиваючи того дня пороги Спілки я, як порівняно нова тут людина, запитував у її секретарів, справлявся, кому ще підписати книжку, і почув, як один про іншого ці обранці, кажуть: «Який з нього письменник? Ніхто не бачив і не читав його жодної книжки». «А про цього не скажу ні слова – підім ’ яв під себе колишнього голову, присвоїв собі роль сірого кардинала-розпорядника Спілки, намагається все вирішувати тут за всіх, перетворив «Літературну Україну» у власну домашню стінну газету…»

Що вона справді є літописом вузької купки осіб, я вже давно помітив. Та й ви, мабуть, також…

Але дивина. Саме ті люди, які начебто вже без малого три роки є й моїми творчими начальниками, і які успішно ввели нашу літературу в стан летаргічного сну за умов небувалого патріотичного підйому нації, знову ціляться на нові бантини. Геть проваливши роботу, мітять у персональні зверхники всієї Спілки. Це – нещастя України!

Он, Михайло Сидоржевський. Найбільше його досягнення – у розквіті сил, при, слава Богу, пишному здоров’ї, заслужив стипендію Президента. Як мовиться в Указі: «за заслуги в інформаційній сфері». Не за досягнення на посту секретаря Спілки письменників, чи як голови Київської міської організації НСПУ. Бо тут здобутків просто нуль. Зв'язок із письменниками практично втрачений. Хто цього не знає? Ні зборів, ні навіть банальних привітань людей не діждешся. Я запросив його на презентацію книжки – не прийшов. Мене особисто такий начальник зовсім не влаштовує. Ось я й подумав, коли має пан такі великі заслуги в інформаційній сфері – нехай балотується на голову Національної спілки журналістів, там посада також вакантна… До речі, є багато письменників похилого віку, які потребують фінансової підтримки, як от Вікторія Віта, Галина Биченок, Степан Литвин, Дмитро Давидюк. Але хіба є діло панові Сидоржевському до письменників ?»

З’їзд, поспіль із О. Божком взявся вести Павло Мовчан. Якщо чесно, то такого печерного, дрімотного управління форумом інтелігентів, якими ж, напевне, є письменники, я не бачив і навряд, чи колись іще побачу. Про все говорилося одразу, скопом, як іще кажуть «гамузом», без розбивки на обговорення за темами. Хоча, заради справедливості потрібно сказати, що підготовча група все розписала за чіткими пунктами, що й за чим, по яких розділах має розглядатися, скільки на яку проблему виділяється часу. Як ви розумієте, письменники не безграмотні люди, і коли це потрібно можуть бути організованими, пуктуальними особами. Хоч би на папері.

Але тут, як не важко зрозуміти, потрібна була не чітка організація процесу  з’їзду, а належало влаштувати керований хаос, щоб, як мовиться,  капусту змішати з горохом, пропускаючи на трибуну лише «своїх». І ті, як Пилип із конопель, раз по раз вигукували в мікрофони, в тому числі і з зали також, що кращого кандидата на посаду голови НСПУ за Михайла Сидоржевського  немає і бути не може. З боку за цим було вельми цікаво спостерігати. Я став записувати те, чим же аргументують свої такі безапеляційні доводи заздалегідь підготовлені «говоруни». Ви не повірите, але це факт, і всі письменники-делегати цьому свідки, що як під копірку кожен делегат говорив лише одне, щоправда подаючи його у власній інтерпретації: «він створив і випускає «Українську літературну газету». І більше жодного доводу, резону на його користь. Наче в житті творчої людини немає інших переваг перед йому подібними. Не забуваймо, що  йдеться про папаху не директора ринку, якогось там завгара, завідувача цвинтарем, а про голову Національної спілки письменників України. Себто, кандидата на найбільш творчу посаду в державі.

Чому, приміром, не кажуть, що пан Сидоржевський це талановитий письменник, поет, публіцист. Цей аргумент начебто мав би бути ключовим. Що всім треба, наприклад, вчитися на творах такого автора. Вживу навіть слово – класика. Брати за приклад для власного краснописьменства. Тому, що їх просто н е м а є. Михайло як творча особа – млин без води. Тому, думаю, що ніхто в Україні не знає Сидоржевського творця. Як взагалі скажіть, будь ласка, бодай би віддалено його можна поставити в один рівень із колишніми головами Спілки письменників України, такими велетами думки і слова, як Максим Рильський, Микола Бажан, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, котрі свого часу очолювали нашу творчу організацію? Язик може відсохнути через таке богохульство.  І тому для мене, як людини пера, зізнаюся, це персональна трагедія. За творчу ікону мені пропонують казна що…

А ось майстер інтриги Михайло Олексійович, як мені здалося, ну, просто таки відмінний. Він сидів у президії з’їзду поруч з О. Божком та П. Мовчаном, у руках котрих поперемінно знаходився керівний мікрофон і, думаю, що вміло подавав команди, кого допускати до виступу, а кого просто таки ігнорувати. Як, приміром, мене…

Я заявку на виступ подав одним із найперших і пан Мовчан навіть назвав якось моє прізвище, прочитавши список тих, кому почергово буде представлено трибуну. Але час йшов, було вже навіть оголошено про те, що до закінчення дебатів залишилося 15 хвилин… 7 хвилин. Я піднявся на сцену, зайшов зі спини, і взяв Павла Михайловича за загривок. Добряче стиснув. Він з жахом на обличчі повернувся, замало не випустивши мікрофона, і все уловивши в одну мить, тут же затараторив:

-         Сашко, все зрозумів. Зараз, зараз тебе оголошую, сідай…

Як ви, мабуть, здогадуєтесь, на трибуну ж і далі йшли ті, хто вигукував, що Сидоржевський геній, бо він… заснував і випускає газетку. Це було чути й смішно і навіть огидно. Особливо ж мені, людині, котра ще в лихі дев’яності роки редагувала видання, котре побило всі рекорди тиражності в державі, хоч записуй цей приклад до книги рекордів Гіннеса. А ось в «Української літературної газети» наклад складає лише кілька тисяч примірників, тоді, коли очолювана мною «Правда Україну», яку я колись із бойового листка ЦК КПУ перетворив на найпривабливіше, найвпливовіше демократичне видання, в якому молодої держави, до речі, чергу на публікацію займали керівники дипломатичних місій європейських країн акредитованих в Києві, видавав накладом у 632, 725 тисяч, і навіть мільйон примірників. Ми в окремі місяці споживали до ешелону газетного паперу! Не те, що нинішній «журналістський геній» Сидоржевський міряє все на мізерні кілограми чи пуди…

Крім того, було грішно слухати цей аргумент величності пана Сидоржевського тому, що в залі знаходилося, знаю, десятки людей, які видають, редагують, і я гадаю, далеко не гірші за формою та змістом видання, ніж те, що собою уявляє продукт нового українського «великого журналіста».

Як не важко зрозуміти, так слова на виступ я і не діждався, хоча заявку написав ледь не першим. Така ганебна «виборча технологія» була застосована тут, про яку колишній секретар НСПУ Сергій Пантюк з трибуни чітко і однозначно заявив: «у мене є десятки прикладів грубого порушення норм відбору на форум кандидатів. Сюди добиралися спеціально підготовлені «виборники» під одну кандидатуру і я це оскаржу в суді…»

Що ж, можливо, й побачимо подібне. Хоча дуже прикро, що письменники опустилися до такого…

Але придушуючи свого опонента Олексія Кононенка, друзі «геніального журналіста» Сидоржевського геть перейшли лінію пристойності. Вони стали криком кричати про те, що опонент їхнього кандидата немає права балотуватися на посаду голови НСПУ, позаяк знаходиться… на державній службі. Найбільшу проворність тут проявив, хто б ви думали, - пан Божко. Він вискочив на трибуну і привселюдно заявив, що група з підготовки з’їзду «прийшла до одностайного висновку, що Кононенко, як державний службовець немає права брати участі в виборах голови НСПУ». Я не втримався і пішов на трибуну. Сказав ось що:

-Люди! Ви начебто є елітою нації, тому не давайте змоги вас сприймати за дурнів. Як зробив це щойно радянський громадянин Божко. Ви хіба ж забули, що є Конституція України. А вона гарантує всім громадянам, незалежно від того, чим вони займаються, хто є за фахом, обиратися до всіх органів влади, в тому числі до творчих спілок, якою є і наша громадська організація. Відносно цієї колізії, на мою думку, є два поняття ситуації: обиратися державному службовцю, і працювати на іншій виборній посаді держслужбовцю. Справді, працювати державному службовцю головою Національної Спілки письменників не можна, бо це конфлікт інтересів, але ж заборонити обиратися – це дискримінація його конституційних прав. Олексію! (Я звертався до пана Кононенка у залі.) Напиши на аркуші і поклади перед ними в президії заяву про те, що у разі обрання тебе головою НСПУ ти в понеділок складаєш з себе повноваження директора департаменту Держтелерадіо…

Ще я заявив, що оскільки всі заслуги пана Сидоржевського полягають у тому, що він випускає якусь там багатотиражну газету і це навіть «замітили» в адміністрації Президента, удостоївши його матеріальною стипендією, як повинні були учинити це стосовно мало імущих, хворих журналістів, письменників, а таких вистачає, то варто, мабуть, відпустити його на роботу в Спілку журналістів…

Ви мене можете запитати, чому я виступаю за те, що кандидатура Олексія Кононенка значно достойніша за постать Михайла Сидоржевського. Пояснення, сподіваюся, ви знайдете в другій частині мого виступу на з’їзді, якого мені, на жаль, так і не дали змоги виголосити.

«Сірі кардинали водяться лише в середовищі сірих людей, поруч з примітивними, слабохарактерними керівниками. Тому не повинні вони вільно почуватися поміж елітою суспільства – письменників. Щоб позбутися цієї напасті назавжди – обираймо головою спілки Олексія Кононенка. Людину високих ділових якостей, твердих принципів, відому в середовищі структур влади і видавничого бізнесу, чудового поета, прозаїка. За яким стоїть і команда однодумців, котрі, знаю, розробила проекти щодо виходу з економічного тупика, піднесення престижності літератора в суспільстві через законодавче закріплення цих положень, а також у державних актах виконавчої влади. Створення при Спілці, приміром, клубу меценатів імені Богдана Ханенка.

Знаю, приміром, що Олексій готується на правлінні Спілки виступити з ініціативою створення своєрідного ротаційного інформаційного батальйону з числа активних, писучих літераторів, які зголосяться реагувати своїми статтями, виступами на радіо і телебаченні щодо провокативних викликів інформаційної війни з Московщини.

Хто як не Спілка письменників має нині на повен голос заявити про те, що в державі вкрай потрібне Міністерство інформації з захисту комунікаційного простору, і тут має бути створений сектор, який має використовувати сили насамперед письменників, як майстрів слова і відповідного впливу на маси. Панові Кононенку, гадаю, варто буде потурбуватися про те, щоб на державних теле- і радіоканалах, зокрема, й у регіонах, в інших редакціях ЗМІ були виділені спеціальні години для виступів літераторів. Тільки так переможемо…»

А якщо чесно, то відчуття від перемоги на виборах «великого редактора» для мене особисто принизливе. Куди ж ти йдеш, моя Україно? Хто тебе веде в світ літератури? Якби побачили це Рильський, Бажан, Козаченко, Гончар, Загребельний, вони б очам своїм не повірили. Дуже ж здивувалися б цьому немічному вибору. Що ж стосується Юрія Михайловича Мушкетика, то аксакал добірного літературного полку у своєму виступі на з’їзді, до речі, однозначно вказав на Кононенка. Так, так, не прислухалися і  в чергове помилилися… Але тепер уже зумисне. Під технологію.

Час сірості продовжується… Боляче бачити те, як письменники, взагалі ж бо Богом обдаровані люди, перетворюють себе у нікчемних пішаків, рабів інтриганів. Як після цього можна вірити в щирість їхніх творів, якщо вони служать у прислузі сірих-сірих літначальників.

Найбільш образливим для мене особисто є те, що поруч із Сидоржевським літературним начальником знову виплив глибоко радянський совок Олександр Божко. За що такий гріх нашим творчим людям, тобі, моя Україно?