"Академія руху" відзначила подвійний ювілей

Побачити на власні очі, як велетенські жорна життя перемелюють людські долі, руйнуються мрії, душа залишає тіло, та, водночас, відчути, що все буде добре, мали змогу всі, хто 21 листопада завітав до

 - З 1974 року театр пройшов складним шляхом творчого становлення від самодіяльної студії, народного театру пантоміми до професійного театру музично-пластичних мистецтв, як самобутній авторський театр з чітко окресленою позицією синтетичного театру, театру філософського направлення та пластичних метафор, - розповідає художній керівний театру, заслужений діяч мистецтв України, Почесний громадянин Кривого Рогу Олександр Бєльський. – Сьогодні це є безперечним ствердженням театральних критиків нашої країни.  Репертуарна політика театру за роки професійного існування дозволила реалізувати на сцені виключно засобами пластики найкращі зразки всесвітньої та національної культури: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Камінний хрест», «Похорон», «Катруся», «Злодій» Василя Стефаника (саме за мотивами цих чотирьох новел створена нова пластична драма «Дідух»), «Гайдамаки» та «Катерина» Тараса Шевченка, «Маленькі трагедії» Олександра Пушкіна, «Шинель» Миколи Гоголя, «Альпійська балада» Василя Бикова, «Пурпурові вітрила» Олександра Гріна, «Краплина меду» Ованеса Туманяна, «Вінчальна фата П’єретти» Артура Шницлера, «Прощавай, зброє!» Ернеста Хемінгуея та багато інших.  

До речі, пластичною драмою «Безсоння», створеною за мотивами поем Тараса Шевченка «Катерина» та «Гайдамаки», «академіки» нарівні з Київським Національним театром імені Івана Франка у фіналі театрального конкурсу у 2005 році виборювали найвищу Національну премію України імені Тараса Шевченка. Керівники театру Олександр та Антоніна Бєльські мають почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Цього року за вагомий особистий внесок у культурний розвиток міста, високий професіоналізм, та за достойну підтримку авторитету міста Олександр Бєльський отримав звання «Почесний громадянин Кривого Рогу».  Академічний театр «Академія руху» - володар найвищих нагород за кращу режисуру, сценографію, краще музичне оформлення на всеукраїнських та міжнародних фестивалях у Франції, Германії, Данії, Латвії, Швеції, актори мають  особисті відзнаки за краще виконання ролей.

Досягнення творчого колективу можна перелічувати нескінченно, але найголовніше те, що цей колектив знаходиться у Кривому Розі, і мешканці та гості міста мають щасливу нагоду насолоджуватися високим мистецтвом якнайчастіше.

Олександр Дзекун, театральний режисер, якого знає майже вся Україна, Росія, країни Європи, народний артист Росії, лауреат національної премії імені Тараса Шевченка, побачивши  виставу «Незгасима свіча» про жертви політичних репресій (авторський сценарій О.Бельського), пише: «Професіонал у залі перетворюється на простого глядача з одним критерієм: сподобалося – не сподобалося. Я забув, що я професіонал. Я побачив не тільки пластику, а й те, як люди проживають у цій пластиці людське життя. Це мене, як режисера, і дивує, і тішить. Така наповненість за рахунок внутрішнього монологу, за рахунок відчуття причетності до біографії душевної. Це - найвищий рівень естетичного видовища».

- Театр третього тисячоліття – це уже мистецтво нової реальності, в якій життя протікає у швидкоплинних умовах,  - розмірковує про майбуття Олександр Бєльський. – Домінують цінності та потреби іншого характеру, ніж схильність до співпереживання, співчуття, вміння відчувати та розуміти іншого, жити у єдності з природою… Через це театральне мистецтво у цих умовах повинно вдосконалюватися не тільки оновленими формами, але й більш виразною пластичною культурою, що потребує від актора, окрім ефектності і витонченості, більшого психологізму.

Глядачі у залі заворожено спостерігали за шаленим танком головного героя вистави Івана Дідуха, чули стогін рідної землі, відчуваючи у цьому щось майже містичне. Безвихідь, зневага людської гідності, втрачена самоцінність життя, смерть, як порятунок від мук… Важко… Прониклива музика рве серце навпіл… Але десь почулися дитячі ніжні голоси, і починає жевріти вогник надії на краще, виникає непереборна впевненість  у власних силах,  бажання діяти, а не покладатися на чиїсь обіцянки.

А на горбі кам’яний хрест стоїть, який Іван поставив, та наказав зберегти. Там викарбуване його ім’я, ім’я його дружини... Люди згадуватимуть… А чим згадуватимуть твоє ім’я?