Берестейська унія 1596 року

Причини та основні положення унії

Причини та основні положення унії

Берестейська (Брестська) церковна унія – угода, у результаті якої частина православних українців визнала основні догмати католицької церкви при збереженні православних обрядів та владу Папи Римського.

Предтечі

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн.

Було кілька спроб об'єднання руської (українсько -білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом II або галицьким Данилом I, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом.

У 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.

 Але найвідповідніші умови склалися лише в XVI ст. То був кризовий стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією.  Його підтримали Костянтин Острозький (дав грошей на поїздку до Риму), луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до уніатського руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Коли остаточні положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Причини укладення унії

1) Католицька церква прагнула розширити свій вплив.

2) Річ Посполита розцінювала унію як перехідний етап до католицизму

3) Православне духівництво та знать намагалися позбавитися від нерівноправності із католиками, знать хотіла посісти відповідне становище в структурах управління, а міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах.

4) Польща хотіла тісніше прив’язати до себе Україну та Білорусь та нейтралізувати вплив Москви.

Основні умови Берестейської унії

1. Прийняття католицької догматики

2.  Визнання зверхності Папи Римського

3. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря

4. Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою

5. Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр  із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою

6. Збереження за нижчим духовенством права одружуватися (на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства (целібат)

7. Підтвердження східних принципів організації чернечого життя

8. Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій (звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів)

9. Навчання у школах та семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами

10. Підпорядкування братств єпископам.

11. Додатково уряд Речі Посполитої вважав унію обов’язковою для усіх православних на ії території  з тим, що православ’я опинилося поза законом.

Опозиція

В процесі уніатського руху в Україні сформувалася опозиція проти прийняття унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів. По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії.

Простий люд також виступив на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку); поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести згодом до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Прихильники і противники унії готувались до нього як до вирішальної битви. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського. Православні, якими керував князь К. Острозький, засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників.

Але коли у 1596 р. вища православна ієрархія на чолі із Київським митрополитом Михайлом Рогозою прийняла унію, церква була приречена.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

Лише у 1620 р. ієрусалимський патріарх Феофан відновив вищу православну ієрархію в Україні та Білорусі, висвятивши нового київського митрополита та єпископів.