Суспільно-політичний і економічний устрій Київської Русі

Незважаючи на те, що Київська Русь була величною ранньосередньовічною державою, Київська імперія, як і будь яка інша, була історично приречена на розпад. На її уламках постали нові політичні утворення

На чолі Київської держави стояв монарх – князь Київський, володар руських земель, в руках якого була повністю сконцентрована вся влада. Згідно з монархічною формою державного правління, вона передавалася спадково. Князь походив із роду Рюриковичів, був головнокомандуючим війська, політичним правителем і верховним суддею. Так як основною політичною одиницею у східних слов’ян до приходу варягів було плем’я, спочатку князь був воєначальником племен, а тільки згодом – вже главою держави, який здійснював владу, спираючись на дружину. Старійшини ж були панівними постатями політичного життя – вони вирішували важливі питання шляхом спільної згоди. Обнесені частоколом племінні поселення були центрами локальної політичної влади.

            З приходом київських князів розпочалася монополізація влади, хоча і не в однаковій мірі. Цю владу князі ділили з дружинниками, як і значну кількість своєї поживи. Характерно, що перший час турботою князя було задоволення потреб власних дружинників, аби вони не перейшли до суперника. Вони виконували дві функції одночасно: служили у його війську і були найближчими радниками. Дружина жила при князівському дворі: перший час вона складалась із варягів, а тільки потім – із слов’ян. Вищих дружинників, яких називали боярами, набирали з кращих місцевих жителів і з людей, які проявили себе впродовж воєнних дій. Бояри мали деякі привілеї перед простим людом, вони не становили замкнуту групу, інколи до них могли переходити священики і навіть селяни; всі разом вони становили боярську раду. Нарівні з нею одним з найважливіших механізмів влади були народні збори – віче. Ці інституції були проявами відповідних тенденцій у політичному устрої Києва. Правосуддя чинив або сам князь, або назначені згідно «Руській правді» судді – з висоти cучасних наукових суджень можна напевно стверджувати, що поєднання стількох функцій княжою владою було ознакою дещо примітивної управлінської системи.

            Після запровадження християнства на Русі князь заручився підтримкою церкви і ідеологічною виправданістю обійманої посади. Ближче до кінця ХІ ст. внаслідок політичної роздробленості і згасаючої централізованості влади, Київська Русь поступово перетворюються на федеративну монархію. Найважливішими, в політичному сенсі, містами становились ті, які розташовувались на крупних торгівельних шляхах –одним з таких міст був Київ. В столиці, взагалі, окрім привілейованих верств населення, ремісників і селян, постійно мешкали іноземні купці. Соціальному устрою Русі була характерна динамічність – холоп, наприклад, міг стати купцем, а боярин, покараний за певний злочин, міг стати смердом. Смерди (вільні селяни-общинники), до речі, були найчисельнішим соціальним станом. До слова, суспільно-політичний і економічний розвиток Київської Русі спирався саме на сільське господарство – потужний фундамент могутності держави. Адже в економіці панувало натуральне господарство, при якому все необхідне виробляється для внутрішнього вжитку, а не продажу на ринок.

            Заморська торгівля з Візантійською імперією Грецьким шляхом (шлях із варягів у греки) стала початком і основою економічної системи Київської Русі. Саме тому першою формальною угодою, укладеною Київською владою, став договір Олега з Візантією в 911 р., який створював комфортний торгівельний клімат для руських купців у Константинополі. Але згодом, після поступового послаблення міста і занепаду відносин з Київською Руссю, дедалі більшого значення і розвитку набувала торгівля з Західною Європою.

            Основним заняттям русичів було рільництво. Землеробство, вирощування культур і саме хліборобство поколіннями годували слов’ян і були для них ледь не єдиним джерелом прибутку та їжі. Внутрішня торгівля Київської Русі являла собою обмін ремісничих виробів на сільськогосподарську продукцію. Також, з часом розвивалася і складнішала система оподаткування, яка включала в себе всі господарства та називалася «дим» або «соха». Іншими джерелами державних доходів були штрафи, плата за судочинство і мито на торгівлю. Штрафи займали особливу роль у функціонуванні даної системи, так як у Київській Русі навіть за тяжкі злочини передбачались відповідні грошові виплати, їм надавалась перевага перед смертною карою в якості покарання.

            Першими власними грошима в Київській Русі були срібники. Златники та гривні (які являли собою невеликий злиток срібла) з’являються у Х-ХІ ст. Іноземні ж гроші потрапляли в державу торгівельними шляхами, зокрема, завдяки походам на Балканський півострів. Взагалі, можна сказати що економіка Київської Русі була доволі розвиненою і зазнала періоду найбільшого розквіту за часів правління князя Володимира. 

            Відомо, що історія не знає слова «якби», але все ж таки, в рамках історичної статті можна умовно припустити альтернативний розвиток подій і уявити – як могло все скластися, якби нерозумні діти Мономаха дослухались би до заповідей свого батька і не влаштували міжусобиць? Чи зберіг би Київ свою політичну та економічну могутність? Відповідь однозначна ­– «ні». Адже процес децентралізації влади, роздрібненості країни, зростання потреб і самоврядування місцевих феодалів є процес цілком прогнозований, невідворотній і в певній мірі прогресивний. Ніщо не зупинило би суспільного поступу, а перипетії боротьби лише послугували каталізатором історичного процесу.