Постать Петра Сагайдачного в історії України

«Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах негов

Буремне 17 століття .. Орди турків і татар вогняним смерчем падають на українські міста і села, вбиваючи, плюндруючи та виводячи в ясир десятки тисяч людей. З іншого боку шляхетська Польща, яка окупувала Україну , посилює утиски фізично і духовно знищуючи народ, силою насаджаючи католицизм.  Українська влада починає відходити від власного народу, спольщуючись, зраджуючи віру й звичаї. Єдиною силою, яка ще захищає український народ  стає козацтво, але неоформлене, політично розрізнене, воно не може переламати хід подій на свою користь. Але в найтрагічніші періоди в житті нашого народу історія завжди знаходить людей здатних згуртувати націю і повести її до перемоги. На початку 17 століття такою людиною був  видатний гетьман запорізького козацтва –Петро  Конашевич Сагайдачний.                                             

   Уродженець села Кульчиці на Львівщині, гетьман походив із православної шляхти. Він змалку привчився до зброї, вміння натягати лука, коня з рук не випускати, легко переносити всяку тяготу, не боятися ворога й проявляти мужність у небезпеці.  Саме ці  закладені з дитинства якості відігравали визначну роль у формуванні  Петра Сагайдачного як видатного воїна, організатора й керівника. Отримавши блискучу освіту в Острозькій академії, Сагайдачний усвідомив величезну роль культури  й освіти в житті народу, то протягом  усього його життя перепліталися військова й культурна праця.  У 1601 році він прибув на Запорозьку Січ. З «Віршів»  Саковича відомо, що Конашевич тривалий час перебував серед запорожців, здобуваючи своєю відвагою та розумом авторитет. Саме на Запорожжі, як вправного лучника, Конашевича починають називати «Сагайдачним». Прізвисько «Сагайдачний» було досить поширеним серед козаків у середині XVII сторіччя, особливо на Подніпров'ї та Брацлавщині. Озброєний сагайдаком, добре натренований лучник за хвилину міг випустити від восьми до дванадцяти стріл, які летіли іноді за 500 кроків.                                                                                                                              

   Під проводом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи – величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі українських бранців.

Сагайдачний усвідомлював необхідність боротьби й проти Речі Посполитої, але діяв дипломатично, використовуючи слушні нагоди для втілення своїх задумів. Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, Сагайдачний висунув такі вимоги: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України. Король і сенат погодилися на вимоги Сагайдачного, і той, зібравши 20-тисячне військо, в серпні 1618 року рушив через Сіверщину вглиб Московського князівства. Його козаки захопили Путивль і Рильськ, Курськ і Єлець – усього близько 20 міст Московії, розбили ополчення під проводом князів Пожарського й Волконського та полки на чолі з Бутурліним – і у вересні разом з поляками взяли Москву в облогу. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу й готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну, підписавши з московітами вигідне для себе перемир’я.

   У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю. Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для України, адже султан і король зобов‘язувалися не нападати на її територію.

   Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури. Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства, взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

1620 року завдяки своєму авторитету гетьман домігся того, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох українських священиків, і відновив Київську митрополію.

    Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у багатьох козацьких думах і піснях, найвідомішою з яких є "Ой на горі та женці жнуть". У Києві на Подолі на його честь названо одну з вулиць.