РОЗПОВІДЬ ПРО ЗАГУБЛЕНІ ТА ВТРАЧЕНІ ДОЛІ

Рецензія на книгу В.Ковальчука та Л.Стойкової «Злочини без кари»

Злісний морок скував Україну.

І надія, і віра невпинно вмира.

За що такі муки? За яку провину?

Чи нашої долі вже згасла зоря?

В.Ковальчук

Книга Василя Ковальчука та Лідії Стойкової «Злочини без кари» не має аналогів, вона є унікальною і багато в чому навіть сенсаційною. Книга відкриває нам очі на трагічні події, пов’язані з виселенням жителів західної України 1945-1947, на жорстокість та холоднокровність сталінського тоталітарного режиму. Вона складається з окремих розповідей В.Ковальчука та Л.Стойкової про їхнє життя та життя їхніх родин, містить світлини, а також вірші В.Ковальчука.

Книга є історичною, але, на мою думку, широко розкривається і соціально-психологічний аспект.

В.Ковальчук сам був жертвою репресій стосовно жителів західноукраїнських земель, веде розповідь від першої особи, а тому переживання, біль, сум передаються надзвичайно реалістично та правдиво.

Після прочитання розповіді В.Ковальчука і в самого душа починає боліти за той безжурний і працьовитий народ Лемківщини, який явно не заслуговував на ту долю, яку отримав. Вражає те, як люди, втративши свою Батьківщину, втративши землю, дім, нажите роками і тяжкою працею майно, зуміли зберегти найголовніше – людяність. Як вони, не маючи навіть власного даху над головою, берегли те, що залишилось, те, що не зміг зруйнувати жоден режим – сімейні цінності, любов, віру.

«Я не раз став задумуватися над тим, які мужні були батьки, як вони старалися не показувати нам свого розпачу, не обтяжувати прикрощами дитячу психіку» - ділиться думками В.Ковальчук. На чужій землі колишні жителі Лемківського краю зазнавали поневірянь, жорстокого ставлення, знущань. Проте батьки усіма силами намагалися гідно виховати дітей, діти шанували батьків і всі вони разом  віддано та наполегливо працювали заради спільного добробуту. Можливо, саме тому лемки знайшли своє місце на «чужій» землі та серед її людей?

Проте в яких куточках світу не жили б лемки, вони залишаються вірними синами і дочками свого народу, своєї землі, душею і тілом горнуться до неї:

Багато країв, де розкішна природа,

Що око милує й наснагу дає.

Та лиш Лемковини вражаюча врода

Загоює зболене серце моє.

Викликає захоплення те, як В.Ковальчук та інші лемки протягом усього життя прагнуть встановити та донести до людей історичну правду, відновити свою, вже багато ким забуту, історичну спадщину. Без жодної підтримки з боку держави відкриваються музеї, засновуються товариства, лемки знаходять своїх земляків і щиро пишаються тим, ким вони є. На мою думку, це заслуговує на велику пошани і з нашого боку.

Прагне донести свій біль до читачів і дружина В.Ковальчука Л.Стойкова, батьки якої також стали жертвами сталінського режиму. Важко і навіть страшно уявити, як росла дівчина, яка жодного разу не бачила своїх батьків, навіть нічого не знала про їх долю, називала «мамою» свою бабусю.

Єдиний спогад про справжню матір – це перший лист від неї із заслання за шість довгих років розлуки. Текст цього листа також вміщений на сторінках книги. Коли читаєш його, сльози мимоволі з’являються на очах, їх просто неможливо стримати…

Л.Стойкова, як і її чоловік, шукала історичну правду, намагалася відновити справедливість і досягла у цьому успіхів.

Проте, прочитавши книгу, ми чітко розуміємо одне – жодна встановлена через півстоліття «правда» та «справедливість» не загоїть душевні рани, не зменшить біль від утрати та страждань, не знищить сумні спогади дитинства… І вже не поверне тих молодих і щасливих маму і тата Л.Стойкової, тих безтурботних дитячих років В.Ковальчука на дивовижній лемківській землі..

Я рекомендую книгу В.Ковальчука та Л.Стойкової «Злочини без кари» для прочитання як дорослим, так і дітям шкільного віку. Це книга про історичні події, що відбулися доволі давно, проте сьогодні ми можемо переосмислити їх, а разом з тим і по іншому поглянути на наше сучасне життя.