Ексклюзивне інтерв'ю з Музою українського кіно
Ларису Кадочнікову під час презентації документального фільму «Автопортрет» на V ОМКФ назвали музою українського кіно. Справді, ця актриса надихала багатьох видатних режисерів, які хотіли бачити її і лише її головними героїнями своїх фільмів. Сьогодні 76-річна росіянка, яка стала одним із символів України, продовжує не лише зніматися в кіно, але й пробує себе у якості режисера.
- У Вас перший досвід в документальному кіно в якості співрежисера? І як Ви оцінюєте цей досвід?
- У мене ніяких амбіцій немає. Один раз спробувала, фільм вийшов, отримав 2 премії … Я взагалі режисерам приношу удачу, якщо це хороший фільм, звісно… Ще не було такого режисера, який зі мною знімав фільм і не отримав би премію. Амбіцій з приводу режисури немає. Все ж ця професія чоловіча, сильна, мудра… І в цьому фільмі в основному заслуга Діми Томашпольського. Він дуже талановита людина як режисер і також дуже добре володіє мистецтвом монтажу, що має колосальне значення в кіно. Також він чудово відчуває акторів – «розкріпощає» їх. Моя заслуга - в ідеї з написанням під час фільму портретів. Три портрети і моя доля через кожен із них. Я працювала з такими геніальними людьми, які зробили з мене розумну актрису. Коли спілкуєшся з великими людьми, вони щось із тебе роблять, ти підіймаєшся по цій драбині талановитих людей.
- Ви чули багато разів слово «геніально» від різних режисерів, а кому б Ви могли поставити таку оцінку?
- Двом людям - Параджанову і Ефросу. В режисурі театральній – Ефрос, в кіно – Параджанов. Хоча і той же Іллєнко надзвичайно талановитий. Але Параджанов - геній. Я ходила в гості до нього майже щодня. Неможливо було не піти, і всі приходили до нього… І всі насичувались цією його геніальною енергією. Він кидав ідеї миттєво. Сидів якийсь митець вдома, нічого придумати не міг, пішов до Параджанова, той подарував йому ідею…
- У минулому році на кінофестивалі Ви були на прем’єрі фільму «Параджанов». І хотілося б саме від Вас почути: чи вдалося режисерам картини дійсно показати Параджанова?
- Ні! Мені фільм не сподобався. Режисер Фетісова - чарівна жінка, але до Параджанова не має жодного стосунку. Її «Параджанов» - це пародія на Сергія. Там є якісь шматочки, він наче і схожий зовні, але всередині Параджанов був інший. Дуже трагічна постать. Він ніколи не міг залишатися сам удома, його оточував калейдоскоп людей. Відкривалися двері, і туди йшли двірники, міліція, хто завгодно… Але щоб були разом із ним люди… І тоді він театр влаштовував. Але як це зіграти? Я не знаю… Але в цьому фільмі все неправда… Актор мені не сподобався. Це не Параджанов!
- Він був дещо комічний і несерйозний…
- І комічний, і несерйозний… Хто не знає Параджанова, той каже, що хороше кіно. А хто знає, той розуміє, що це просто жах! Я дуже добре його знала. Такий як Рома Балаян, який дружив з ним, от, мабуть, він міг зняти, але чомусь не взявся за цю справу. Бо знайти такого актора… У Булгакова є п’єса «Останні дні» про Пушкіна. Там Пушкіна нема, а все відбувається навколо цієї особистості. І дуже добре, бо зіграти Пушкіна теж важко. Хоча навіть Пушкіна легше зіграти, ніж Параджанова.
Читайте також:
- Ви велику частину свого життя присвятили ще одній неординарній особистості – Юрію Іллєнку. Ви у фільмі казали, що в певний момент життя втомилися одне від одного. Чому так сталося? От ми особисто знали Юрія Іллєнка, і він нам здавався аж надто категоричний, надто прямолінійний. Можливо, це зіграло роль? Недаремно Параджанов на нього колаж зробив «Імператор Юрій Іллєнко»
Коллаж С.Параджанова "Імператор Юрій Іллєнко"
- Ми прожили з ним майже 20 років. Ця цифра величезна. І кохали одне одного безкінечно. Він кохав мене так, що я не пам’ятаю, щоб хтось так когось кохав… Але воно все кудись пішло… За рахунок того, що й характер мінявся, і були складності з картинами, і на полиці лежали, і вічні проблеми з пробиванням тем, і вічні проблеми з тим, що Лариса мала грати головну роль... Можливо, якби все це не стояло, то переросло б у щось інше. Він весь час був у боротьбі. Він весь час боровся та щось доказував, потім йому потрібно було вступити в партію. Він прекрасно розумів, що коли вступить в партію, то йому буде зелене світло в режисуру. Бо він не закінчував режисуру, а операторський факультет, він геніальний оператор. Приїжджали з Москви скульптори, які казали: «Юра, не роби цієї дурниці, не вступай у партію. Тобі й так дадуть знімати. Лишайся художником». Він відповідав: «Якщо не вступлю, то не зможу працювати режисером. А операторська справа мені набридла, я з цього виріс». І ці протиріччя робили його дуже жорстким і жорстоким. У нього раніше цього ніколи не було, він був світлим, добрим, божественно-вродливим. Це було - як світло у вікні. Моя мама, коли його побачила, вона мало не знепритомніла від краси цього юнака. Все читалося в його обличчі: доброта, яка віддавалась людям. А потім усе це кудись ділося: жорсткий, злий до всіх… Навіть заздрість з’явилася. Цього почуття у геніїв не буває, а в нього це було. Через непросту життєву ситуацію він перетворився в зовсім іншу особистість. Тому в кінці я взагалі не могла спілкуватися з ним. Був повний розрив. Все одно Юра залишається Юрою, який неймовірно любив Україну, який хотів знімати українське кіно. Для нього найголовніше було - працювати. Він трудоголік. Міг встати в 5 ранку і до пізньої ночі щось писати, малювати…Сценарій, наступний…Таких зараз немає!
- Ви коли дивилися змонтований фільм «Автопортрет», коли він уже мав виходити на екран, чи була у Вас думка, що щось Ви все-таки недоробили? Когось не згадали? Щось недоговорили?
- На представленні фільму жінка правильно сказала з приводу «Білого птаха…», що потрібно було поставити великий шматок із цього фільму, бо він отримав гран-прі на Московському кінофестивалі, по-друге, там Ступка і Миколайчук, і це дуже важливе поєднання двох геніїв. А Ступки тим більше. Може, це прорахунок. Я би ще з «Вечора на Івана Купала» взяла…. Там у мене чудова робота! «Мріяти і жити», можливо, теж… Це направлення Іллєнківське… По часу фільм вийшов на 1 годину 10 хвилин…А можливо, якби там було 1,5 години, то було б уже нудно дивитися… Є якісь моменти, які мене дратують… Але це вже мої проблеми… Кіно вже є, і ця щемлива нота є.... Одна людина в залі сказала: «Ви й продовжуєте босяком ходити». Ось у чомусь він сказав правду! Яка я була з інституту, така й лишилась! Нема в мені зверхності, зоряної хвороби. Ось із Козінцевим їздила за кордон, він мені каже: «Нарешті ми зустріли людину без зоряної хвороби». Навпаки, якщо щось не виходить, щось не так, доводиться завжди доказувати, що ти не верблюд. Не знаю, можливо, якби інша була картина… Але це вже зроблено, і завдяки Дімі - він чудовий режисер, я думаю, це найкраща його робота.
- Що Вам заважає, крім грошей, поставити п’єсу?
- Лише фінанси. В які театри не зверталася, відповіли, що питання - лише в фінансах, усі вимагають гроші на постановку.
- Комерція губить творчість?
- Так, губить! Ні щоб схопити і поставити виставу, а потім вона набере обертів… А п’єса вже півсвіту обійшла. Її хотіли ставити у Парижі, Москві, але є якийсь незрозумілий тупик… Але вже те, що я її написала – добре, бо я не застигла як акторка.
Читайте ще статті про ОМКФ:
Китайці показали пізній СРСР, Лариса Кадочнікова – відкрила душу, а студенти Карпенка-Карого – сторінки «Чорного зошиту Майдану»
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.