Альтернатива "бетменам" і "спецназам"

Переглянув недавно фільм О. Янчука "Владика Андрей" і задумався, скільки років годували нас сирим, низькопробним, а головне - чужим кінопійлом, що ми й не помітили існування якісного українського кіно

   Головний герой кінофільму… Сьогодні дедалі більший вплив на пересічного громадянина має цей художній образ, який давно уже вийшов за свої рамки і виконує значно більшу кількість функцій, ніж це попередньо від нього вимагалося. Герой сучасних фільмів виступає своєрідним «супер-еґо» для народу, еталоном для наслідування, набором чеснот, до здобуття яких тягнеться кожен. Головне, щоб герой зміг привернути до себе увагу. Тоді його система цінностей і поглядів, поведінка, риси характеру знайдуть благодатний ґрунт у душах людей.

   Така вже природа нашої психіки - ми намагаємося наслідувати те, що захопило. І нічого поганого в тому не було б, якби деякі користолюбці і славолюбці з галузі кіно не заманювали нашу увагу хибними ідеалами, які сприймаються швидко, проте користі для людської психіки не несуть жодної, а радше навпаки. Користь отримують лише творці низькопробних стрічок, та й то хіба матеріальну.

   Народ тягнеться до зла. Зла, яке під прикриттям шляхетних порухів, демонструє більшість кіногероїв у нашому телепросторі. Тягнеться не тому, що від природи людина схильна до нього, а тому, що немає альтернативи справжнього героя серед сучасної кінопродукції. Немає того, який одночасно і привертав би увагу, і ніс би до людей справжні, а не викривлені, штучно насаджені пройдисвітами духовні цінності.

   Сучасний кіногерой – виплід своєрідної філософії доброти без Бога, філософії показних добрих вчинків, які обов’язково привертають увагу і задля свого здійснення не гребують ніякими методами. А їх в арсеналі всезагальних улюбленців з екрану не така вже й велика кількість. Їхнє(!) добро завжди з кулаками. Вони завжди воюють проти «тіла і крові». Роблять усе це напоказ, а порухи їхніх душ при цьому залишаються невидимими глядачеві. Ніякої духовної зміни, ніякого переродження, емоції – бідні, мотиви – вузько обмежені. Складається стереотип, що якщо головний герой не начистить комусь пику, то він виявляє слабкість, він автоматично втрачає інтерес до себе. Хибно вважають, що якщо він не лаятиметься, не проявлятиме в різний спосіб агресії, дотримуватиметься норм пристойності, не складатиметься повністю зі шкідливих звичок та пороків, то глядач його не сприйме. А відповідно тоді творці такого з дозволу сказати героя втратять очікувані прибутки і почесті.

   Узагалі багато хибних стереотипів породжує сучасний кінопростір України. На жаль, є правдою, що його велику частину складають низькопробні стрічки російського та голлівудського виробництва, які зомбують, які реалізовують колонізаторську політику своїх урядів, які розкривають перед народом лише вузьку частину людських потреб, стимулів, способів дії та думки, які експлуатують своїх глядачів фінансово та морально. Проте неправильно стверджувати, що нібито переможна хода російського та американського споживацького кіно спричинена відсутністю у нас якісного українського продукту.

   Українське кіно живе. Просто до широкого загалу його в нашій державі не прийнято допускати. Вона проводить таку інформаційну політику, згідно з якою український глядач змушений дивитися і захоплюватися лише «мужніми» хлопцями з російського десанту і спецназу, проникливими нишпорками з російської міліції та прокуратури, «дотепними» жартами з їхніх же «ситкомів», пізнавати свою історію винятково через призму російських історичних серіалів. Змушений наслідувати часто агресивні дії багатьох цих героїв, разом з ними поблажливо ставитися до шкідливих звичок, приймати рішення згідно з їхнім обмеженим набором стимулів, жити за такими ж обмеженими принципами. Все необхідне робиться для того, щоб наш чоловік мислити не почав. І не почне, якщо зведе своє захоплення до «мордобою», жахіть, примітивних жартів, викривленого ідеалу мужності, який складається з пияцтва, куріння, розпусти, агресії, лайки.

   На фоні усіх цих кінематографічних нечистот в українському телепросторі наші поки що нечисленні стрічки здаються непомітними. Проте, якщо вийти за межі політично упереджених телеканалів, які навіть під час важливих суспільних подій в Україні крутять «лебедине озеро» у вигляді все тієї ж російської та американської конвеєрної продукції, схожої між собою за сюжетами, підбором героїв, системою цінностей немов брати-близнюки; то помітимо, що український кінематограф не стоїть на місці. Нехай і випускає він приблизно по одній серйозній стрічці на рік, проте кожна із них дійсно варта уваги.

   Здебільшого сучасне українське кіно представлене стрічками історичної тематики. І це закономірно, адже українська історія має на собі багато білих плям, які вимагають, як художнього, так і документального висвітлення. Саме завдяки українським історичним фільмам глядач має змогу виробити своє бачення рідної історії, а не приймати у готовому вигляді таке, яке диктує Москва.

   Зовсім іншою є і система цінностей, яка представлена у молодому українському кінематографі. Постаті, розкриті в цих фільмах, найчастіше керуються покликом серця, законами людяності та вірою в Бога тоді, як їхні російські відповідники непохитно вірять хіба що у вибраність власної імперії, яка дозволяє задля своєї прослави використовувати будь-які методи.

   Що вже казати про головного героя як художній образ. Він нічим не поступається російським та голлівудським аналогам, а якщо розглянути його у площині системи цінностей, то є значно кращим за них. А головне, і він наділений усіма тими якостями, що привертають увагу глядача.

   Незаслужено оминули свого часу фільм Олеся Янчука «Владика Андрей», випущений ще 2008 року. Дивлячись його початок, мимоволі згадується чомусь російська «Бідна Настя», яка користувалася шаленою популярністю. Напевне, тому, що автор фільму велику увагу приділив зображенню звичаїв тогочасного галицького дворянства, з якого вийшов майбутній митрополит Андрей Шептицький. Такий же розкішний побут, така ж вишукана атмосфера балів, така ж запальна шляхетська честь, яка вимагала негайної відплати за своє порушення. Це показати Олесю Янчуку вдалося не гірше, ніж авторам «Бідної Насті». От тільки його стрічка не стала настільки популярною у нас. Чи не тому, що вона – українська, а не поставлена «старшим братом»?

   Але не в побуті героїв фільму «Владика Андрей» його найбільша цінність. Навіть не в красивих декораціях, які його ілюстрували, не у чуттєвій грі акторів, не у багатстві людських емоцій і не в класичному музичному супроводі, який їх у кожному кадрі підкреслює.

   «Владика Андрей» подає режисерам зразок, як потрібно подавати свого головного героя, щоб він і цікавим був, і ніс душам глядачів те, що для них корисне. Узагалі творці фільму підійшли до підбору героїв та акторів на їхні ролі по-особливому. Ще не бачачи їхньої гри, а тільки глянувши на лиця, отримуєш естетичне задоволення. Усі вони світяться добротою. Навіть офіцери НКВС і гестапо видаються добрими. Цим автори стрічки виявляють свою згоду з поглядами, яких дотримувався митрополит Андрей Шептицький і взагалі усі християни, що не людина сама по собі є злою, що не проти неї треба боротися і не її ненавидіти, а гріх, який засіває у її душу диявол.

   З цієї любові до людини, жалю за її нечестиве життя і розпочинає свою священику діяльність головний герой фільму Роман Шептицький, а пізніше владика Андрей. З раннього дитинства він визначає для себе ціль, яка повинна бути притаманною для усіх кіногероїв.

   У сучасному кіно ця головна ціль героя дуже примітизована. Побити якомога більшу кількість ворогів, наприклад, щоб урятувати світ в американському варіанті, чи свою вибрану з-посеред інших землю у російському. В малого Романа ціль не настільки голосна, проте надзвичайно важлива і осмислена. Молячись з матір’ю в костелі Бернардинів у Львові(тепер – церква Св. Андрія), головний герой відчуває Божественне натхнення. «Що це було?» - зачудовано запитує він. «Ти був в долонях у Бога», - зрозумівши це, відказує графиня Шептицька.

   З цього часу Роман формує в душі ціль свого життя, якою знову ж таки ділиться з матір’ю – найближчою для нього людиною: «Хочу бути священиком». Проте на шляху молодого шляхтича до своєї мети трапляється багато перешкод. Найпершою з них є його оточення, яке вважає великою почестю службу у війську. Перш, ніж головний герой зміцніє у своєму переконанні стати священиком, його очікує служба в польській кавалерії і розпусне товариство військових.

   Автори фільму цим випробуванням на життєвій дорозі свого героя не тільки затримують увагу глядача на сюжеті, а й намагаються показати незбагненність Божого Промислу у долі кожного з нас. Роману судилося стати свідком пияцтва і картярства військових, за злим жартом друзів по службі опинитися в обіймах розпусної дівиці, пережити дуель, на яку йде його найближчий друг Богдан не так з обов’язку, як з усвідомлення марноти гусарського існування, щоб перед Розп’яттям чітко сформулювати свої думки: «Я не можу серед людей. <…> Я плачу, коли дивлюся на них. Мені їх жаль, як вони зневажають своє життя, цей дар, який ти їм дав, Боже. Не презирство і не зневага ведуть мене, я їх люблю».

   Саме любов до Бога і до людей – той неоціненний дар, який вирізняє головного героя з-поміж решти. Ним він керується, рухаючись до цілі свого служіння. Це почуття веде Романа в монастир, штовхає до подорожей у найвіддаленіші куточки України, щоб краще пізнати те, чим живе і страждає його народ.

   Ця любов митрополита Андрея – скарб, яким з волі Божої володіє він, і яким радо ділиться з усіма потребуючими. Особливість цього скарбу в тому, що він тільки примножується, коли ним ділишся. В образі головного героя фільму постає перед нами людина щаслива, радісна, доброзичлива, здатна пробачати навіть зраду з найближчого оточення.

   Саме в цій зраді криється ще одна «зачіпка» нашої уваги – таємниця навколо особи владики Андрея. Фільм побудований так, що у ньому дуже швидко чергуються віддалені у часовому відношенні епізоди. Поряд з головною фабульною лінією бачимо моменти катування молодого юнака «енкаведистами» і слізного розкаяння літнього чоловіка над домовиною Андрея Шептицького у крипті Собору Св. Юра у Львові. Якщо життя самого митрополита як людини відкритої до спілкування і простої не містить жодних загадок, то ця таємниця навколо його зради молодим священиком Стефаном змушує глядача уважно слідкувати за дією стрічки до кінця навіть після смерті митрополита.

   Швидко зник би інтерес до головного героя, якби він у всьому був ідеальним. Його тоді просто звинуватили б у неправдоподібності. Проте Андрей Шептицький у фільмі – справжній, не позбавлений маленьких людських слабинок, з яких найвагомішою і найвідчутнішою у його житті є почуття до кузини Зосі. Воно загорілося ще під час військової служби героя і не згасло навіть тоді, коли він узяв під своє кермо Греко-Католицьку Церкву. Воно просто перейшло на вищий, більш досконалий рівень. Навіть знаходячись на значних відстанях одне від одного, владика Андрей і Зося зберігають духовну близькість.

   Не потрібно жодних матеріальних посередників, щоб люблячі серця билися на одній хвилі. Це бачимо в епізоді, коли митрополит, сидячи на березі моря, пише листа і ненароком впускає його у воду, а Зося, на той час уже черниця одного з монастирів, відчуває усі думки, вкладені в нього, і відповідає на них. Навіть вибір своєї життєвої дороги молода жінка зробила з огляду на свою любов. Люблячий чоловік навчив її своїм почуттям, як потрібно любити Бога і людей.

   Ось такому повинно вчити мистецтво і кіно зокрема. А ті «цінності», які з великою охотою ми підхоплюємо з кадрів конвеєрних фільмів, - це обман, ошуканство. Такі стрічки покликані не виховувати і піднімати з глибин людських душ чисті почуття, а лиш затримувати глядача на низькому і брудному з метою контролювати його, перетворити в покірну одиницю суцільної бездумної маси, використовувати його матеріально, купувати в нього для себе фальшиву славу.

   «За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх»(Мт.7:20) – попереджає нас Господь про тих, хто обманом намагатиметься нас відвернути від Нього, хто шукає власної слави, не думаючи про духовність інших, хто подає під виглядом добра своє бачення, суть якого насправді йому протилежна.

   Стрічка «Владика Андрей» певною мірою ламає стереотип, що фільм, в основі якого лежать справжні моральні цінності, не може привернути й тримати увагу глядача аж до останніх титрів; що народ – тварина, якій треба подавати лише секс, насильство та примітивні сентенції, і яку неможливо зацікавити чимось вищим. Фільм Олеся Янчука має всі передумови для успішного сприйняття і засвоєння, а головне – сповідує цінності, які здатні принести душі корисне: мир, спокій, віру, любов, задуму, переосмислення і переродження, щоб підняти її нарешті над усіма цими «рембо» і «бетменами», «солдатами» і «спецназами», «ментами» і «каменськими», «реальними пацанами» і «універами», «вороніними» і «букіними», «бідними настями» і «романовими».