Чи Православ'я однакове усюди?: Розуміння богословських розбіжностей у Церкві.

6 марта 2014, 15:33
Єпископ Переяславський і Богуславський (Автокефальна Грецька Православна Церква Америки та Канади), екзарх України
0
435
Чи Православ я однакове усюди?: Розуміння богословських розбіжностей у Церкві.

Переклад з англійської статті Отця Андрія Стефана Деміка

Що ми маємо на увазі, коли кажемо, що Православ'я однакове усюди?


Однією з “особливостей” Православ'я, яку зазвичай підкреслюють особливо новонавернені у якості доказу правдивості Православної Християнської віри, є те, що Православ'я усюди однакове. Вони можуть вказувати на єдність літургічної практики, що усі православні звертаються до спільних повчань і Святоотцівських джерел для тлумачення Писання та теологічних думок, або ви можете почути дуже схожі проповіді, чи, з рештою, на подібну гомелетичну тематику у будь-яку неділю по всьому православному світові.

Але чи є всі ці речі дійсно однаковими? На перший погляд може скластися враження від деяких православних християн, що так воно і є. Водночас може скластися враження від деяких критиків Православ'я, що ті, що стверджують це дурять самі себе, бо існують суттєві розбіжності у Православії, що ніби заперечують його очикувану єдність.

Оскільки найближча неділя є неділею Торжества Православія, посилом якої є не лише те, що буде проповідатися у більшості православних храмів — відновлення іконошанування, яке історично відбулося у 843 році нашої ери — але й також тема єдності Православної віри (засвідчене анафематизмами проти ересей, що їх співають у деяких православних церквах), я вважаю, що це може бути корисне для відображення того, а що ж дійсно означає єдність Православної віри, в усякому разі з моєї точки зору та досвіду.

Коли я вперше зіткнувся з Православ'ям, я справді вірив, що Православ'я дійсно було однакове усюди — однакова літургія, однакове богослів'я, однакове вчення, однакова догма. І у моєму обмеженому досвіді, значною мірою усе дійсно було однаковим. Всі, здавалося б, відправляють однакові літургічні служіння та Свята (з урахуванням різниці у мові та у музичному стилі). Всі говорили про Спасіння як обоження (теозис). Всі говорили, що Вселенський патріарх є “першим серед рівних”, що жоден епископ не є насправді вищим за будь-якого іншого. Усі постили у однаковий спосіб та однаково серйозно ставилися до постування.

Але після того, як я пробув декілька років у Православній Церкві, я дізнався, що такі речі як традиція постування є дійсно досить різноманітною серед віруючих і не все було так прискіпливо, навіть у дотримуванні власних традицій. Я навіть зіткнувся з досить великою парафією, де дуже мало людей постили взагалі, так що ті, хто дійсно дотримувався посту були названі шанобливою фразою — казали, що вони “на Великому посту”. Я думаю, що більшість народу були “виключені” з нього.

Коли я пішов до Православної семінарії моє перебування у різноманітних православних практиках значно розширилося. Саме там я дізнався, що те що я називаю “Антіохійська”, термін, який написаний на вивісці моєї рідної парафії, насправді не позначає нас усіх. Я там також дізнався, що антіохійці ( як і греки, які де інде були не представлені, хоча їхня кількість перевищувала кількість усіх інших православних у Америці разом узятих) роблять різні речі “неправильно”, що ми “ліберали” і т. ін. (цьому не вчили викладачі та професори нашого класу, зауважую вам).

Я врешті дізнався про існування того, що називається “Західним обрядом”, зовсім інша літургічна традиція, яка відрізняється від усього іншого у Православ'ї. Я пізніше дізнався, що є люди, які вважають його головною рушійною силою Православ'я (хоча насправді це дуже і дуже невелика кількість приходів), і є люди, які вважають його серйозною проблемою ( Я так не вважаю. Я дуже поважаю Західний обряд моїх братів та сестер, наскільки б мало їх не було).

Крім того я дізнався, що в наш час майже-єдність у літургічній практиці у Православії не було правилом для більше ніж тисячоліття історії Церкви. Ми у більшості живемо у епоху, коли літургічні традиції Константинополя в основному замінили місцеві літургічні традиції більшості православних. Гордилива заява, що “Я можу піти на літургію будь-де у світі і зрозуміти на якій частині богослужіння я опинився” не є досвідом більшості православних християн у історії нашої Церкви.

Іншою річчю, про яку я дізнався, це наявність церковних суперечок у Православ'ї. Один патріархат поставляє епископа на території, на яку претендує інший. Одна православна делігація припиняє богословський діалог, а інші ні. Деякі Церкви готові долучитися до Всесвітної Ради Церков, а інші ні. Дехто розірвали спілкування через календар та через інші питання. Є незгоди, протистояння та відверта помста. Ще є відвертий расизм та майже мафіозна атмосфера у деяких колах.

Більшість новонавернених врешті дізнаються про все це — що є різноманітність у Православній практиці. І хоча деякі люди вважають, що це кінець світу, якщо священник не тримає Евангеліє вертикально перед власним обличчям коли читає його (так, деякі повідомили мені, що це було частиною Святого Передання і єретичиним є не практикування цього), для більшості православних це не є проблемою. І коли ми стикаємося з суперечками та осудженням і навіть відвертим злом, ми вважаємо це діями грішників у Церкві, що не мають ніякого прямого стосунку до Істини Православної Віри. Зрештою ми маємо спільну віру, спільне богослів'я та т. ін.

Вірно?

Врешті решт православні християни, які читають більше, ніж Житія Святих та парафіяльну газету (і, можливо, деякі церковні оголошення у інтернет), можуть відкрити для себе існування теологічного різноманіття і у Православії також.

Найперше вони можуть стикнутися з цим у дебатах щодо ієрархічної першості або про відносини з іншими християнськими спільнотами. Чи є Вселенський патріарх “Східним Папою”? (Хіба він сам дійсно це стверджує?) Чи всі автокефальні Православні Церкви цілком незалежними? Що означає ейкуменічний діалог з Римо-Католицькою Церквою? Чи припустимі молитовні єднання з інославними? Якщо так, то яким чином? Чи відбудеться коли-небудь Великий та Святий Собор (зараз планується, як ще на початку 20-го ст.)? Якщо так, то яким чином на ньому будуть прийматися рішення?

Деякі указують на різні відповіді на ці питання, що висловлюються різними православними і вбачають еклезіологічну кризу у принципово різних і суперечливих віровчеенях, які проповідуються різними православними християнами. Безумовно, більшість православних навіть не торкається цих питань. Але дехто цікавиться. І ця різноманітність улюблена тема для звинувачень Православ'я у кризі. Ця різноманітність навіть була приводом для відходу для деяких колишніх православних.

Ще одне місце, де читач може зіткнутися з різноманітністю у православному богослів'ї, можливо, більш проблемним місцем, є питання сотеріології (теології спасіння) або космології (теології творення). Дехто, можливо, може списати питання церковної першості та ейкуменізму просто на незгоду епископів, що ці протиріччя не мають принципового значення у їхніх дебатах і вичерпаються самі по собі. Але коли у вас є різні відповіді на питання типу “Що сталося на Хресті?” або “Чи сумісна біологічна еволюція з Православним християнством?” єдність у різноманітті стає важче знайти.

Відрізнити зерна від полови стає ще важче, коли одна людина починає шукати відповіді у софіології Булгакова, персоналізма Зізіулоса або у нео-паламізмі Лосського. І що саме означає “Нео-патристичний” синтез? Там немає єдності, немає єдинодушної згоди, навіть для потенційного читича, який володіє необхідним філософським, історичним та теологічним базисом, щоб виявити єдиний зміст у цих різних письменників.

То що ж нам робити?

Метою данної статті не є надати якийсь тип “ключа відповідей” на всі ці питання, навіть тому, що я поки що навіть не знаю, що я думаю про деякі з них. Але я вірю, що тут будуть доречними деякі рекомендації Отця Георгія Флоровського. Це короткий уривок з перекладу Отця Метью Бейкера, який ми публікували тут у листопаді:

“Едність у вірі, безумовно, не вимагає одноманітності у теології. Певна свобода у богословській інтерпритації лишається, але за умови живого та органічного поєднання тих речей, що інтерпритуються. Безумовно ми маємо чітко розрізняти рівні: догма, вчення, богослів'я. Розрізнення не так легко зробити, фактично, усі рівні пов'язані один з одним у єдності церковної свідомості. У будь-якому разі у догматичній сфері не може бути місця для плюралізма”

Важко зрозуміти, на що саме Флоровський вказує тут (це частина більшого уривку про те, чи підходить “Унія” для православних як засіб єдності з Римом). Але зрештою тут, як я розумію, він робить розрізнення і як я вважаю, вказує на те, що має вирішити вірний син Православної Церкви, коли стикається з тим, що власне може виглядати як великі тріщини у єдності Православної Віри.

Відмітимо спочатку, що Флоровський не просто посилається на певну емпіричну церковну єдність. Вирішенням цієї проблеми не є просто сказати: “Ну, ми всі належимо до тієї самої Православної Церкви, і це єдине, що має значення”. Це є неповною правдою, безумовно, бо цього не зовсім достатньо для будь-якого православного християнина, адже богослів'я дійсно має значення і це означає, що просто членство у одній організації не є рішенням. І, якщо можна так висловитися, таке рішення є дійсно різновидом крипто-папістського рішення, де соборність, а тому й церковна ідентичність, у кінцевому рахунку визначається ставленням та приналежністю до Папи Римського, і саме тому навіть значні відхилення від католицького віровчення, такі як Теологія Визволення, або від літургічної пристойності, такі як “клоунська месса” можуть прийматися. Саме тому ми православні маємо оперти нашу ідентичність на організм як ціле, а не по відношенню до єдиної людини. “Я не вірю у організовану релігію; я православний!” стає більше ніж жартом про безлад у церковному управлінні. Це перетворюється у звинувачення, що я належу до Церкви, яка не знає у що вона вірить.

Замість звернення до простого інституціонального членства, Флоровський наголошує, що немає місця плюралізму у догмі. І в цьому власне і полягає єдність Православної Віри. Немає місця плюралізму у вмісті Символа Віри. У нас є Вселенські Собори, що керувалися виключно необхідністю чіткого вирішення догматичних питань, і ми знаходимо там незмінну єдність. Зміст цієї догматичної єдності не важко окреслити і це не є предметом суперечок у Православії.

Історично склалося, що Православ'я дійсно не може апелювати до “Згоди отців” - Consensus patrum (яка насправді є Реформаторською ідеєю, доречі), хоча б тому, що вона лишає багато місця для двозначності навіть відносно того, яка думка Отців може бути визначеною як власне консенсус. Так, дійсно є дивовижна подібність між Отцями у багатьох питанях, але не у всіх. Людська природа складається з двох частин, чи з трьох? А душа? Чи є теозис (обоження) основною моделлю сотеріології, або це теологія відкуплення? Апокатастасис (універсалізм) є правдивим, чи ні? Що дійсно є змістом Священного Передання? (Дещо тут навіть можна ускладнити: Що “ікономія” та “акривія” означають для інтерпритації та застосування канонів? Чи вино у чаші перетворюється на Кров Христову під час літургії Передосвячених дарів? Це також теологічні питання).

Флоровський не визначає чіткої різниці між догмою, вченням та богослів'ям і він дійсно зазначає, що таке розрізнення “не так легко зробити, фактично, усі рівні пов'язані один з одним у єдності церковної свідомості”. Тим не менше я би хотів навести тут короткий набір визначень, як я би їх міг зрозуміти і як я намагався їх пояснювати у навчальних закладах:

+Догма — Незмінний, що не підлягає обговоренню елемент Православної Християнської Віри. Догми визначаються головним чином на Вселенських соборах.

+Віровчення — Засоби, шляхи, якими догма роз'яснюється тим, хто вивчає її, особливо катехуменам (оголошеним) та у процесі тлумачення Писання. Вчення змінюється протягом столітть, внаслідок нових роз'ясненнь догматів (хоча й не творення нових догм), які виникають унаслідок процесу соборного осмислення, а також під впливом богословської рефлексії. Воно більш мінливе, ніж догми, але менш змінніе, ніж богослів'я, так як має тенденцію до більш чіткого визначення у навчальних цілях.

+Богослів'я — розлогі, творчі роздуми та застосування догми та вчення. Тут є більший простір для спекуляцій та розробки. Тут може бути декілька моделей у богословствуванні для інтерпритації та розуміння догматичних визначень та того, що є у Писанні. Такі моделі усі можуть бути правдивими на їхньому шляху і при цьому поки що не суміщені та неузгоджуватися одна з одною.

Це, зрештою, те, як я розумію, про що говорить Флоровський. Ось один невеликий приклад того, як це може працювати з однією з догм Православної Віри:

Догма: Іісус Христос був вповні Богом і людиною (Це не підлягає обговоренню і доволі просто).

Вчення: Ми називаємо це як “Втілення”, що буквально означає “воплочення”, акцентуючи увагу на тому, що божество дійсно було поєднане з людством в особі Іісуса Христа. (Відмітимо тут, що акцент ставиться саме на тому, як Бог став людиною, не на точному доведенні повноти двох природ. Акцентуємося на назві цього акту “Втілення” і пояснення, про що вчить цей догмат, не тому, що людство більш важливе, ніж божество.)

Богослів'я: Через Втілення ми цікавимо Бога сакраментально та фізично. Ми прикрашаємо наші храми іконами, рукопологаємо священнослужителів, шануємо мощі і т.д. Ми віримо, що спасіння полягає в обоженні, яке поєднує людську особистість з Богом через Втілення. (Все це не є суперечливим для Православ'я, але модель використання Воплочення, щоб пов'язати ці всі речі разом та особливо як основу для обоження, не є власне догмою. Як альтернативу можна дати богослів'я благого творіння і підійти до питання космологічно, а не сотеріологічно.)

З урахуванням цього набору різних думок, для мене є цілком зрозумілим, що майже кожна суперечка у Православії сьогодні дійсно відбувається на теологічному рівні, не на догматичному. Богословські судження дійсно часто протерічать одне одному, але зазвичай не тому, що вони протирічать догмату. Або якщо вони суперечать догмі, проблема у тому, що богословські думки не були достатньо критичні та уточнені, щоб привести їх у відповідність із догмою.

Безумовно богослів'я та віровчення, як вказує Флоровський, пов'язані з догмою, а іноді є частиною процесу запровадження нових догматичних визначень. Але ці визначення самі по собі у деякому сенсі (хоча й не в усіх сенсах) на рівні вчення, оскільки являють собою спробу викласти звичайною людською мовою те, у що завжди вірили у Церкві, але що не було сформульовано таким чином, щоб відповісти на ті різноманітні питання, що постають у процесі полеміки. Таким чином це є нові догматичні визначення, це дійсно не нові догми. Догма це те, у що Церква завжди вірила, тим часом як поява нових догматичних визначень зумовлюється історично зумовленими  причинами, умовами.

Зрештою, говорячи інтелектуально, одна з найбільш складних речей, які я засвоїв у процесі намагання стати більш цілковито православним, є те, що будь-який шлях не є єдиним способом опису чи відображення головних істин Православної віри. Це також означає, що те що є догмою, те що дійсно не підлягає сумніву, є лише частиною усього того, що я розумів як “Православ'я”.

Але це не означає, що доктринальні та богословські сфери є вільними для всього. Це не так. Це причина того, чому богослови критикують один одного, а не просто кажуть “ О, добре, це всього лише богослів'я, так що будь-яка думка є вірною.” Але межі їх не так чітко визначені, як для догми. І там дійсно є багато простору для свободи.

Згідно мого досвіду, ця свобода це дещо, що добре згадується у розмові про Православ'я, але досить часто лишається осторонь, коли хтось каже “Православ'я учить...”, або “Отці говорять...”, ніби це і є єдина можлива відповідь на всі можливі питання. (І треба ще перевірити, чи цей промовець дійсно читав Отців)

Моя парафія нещодавно вивчала усе Евангеліє від Луки у нашому класі освіти для дорослих, і нашим головним дороговказом у цьому дослідженні були коментарі Святого Феофілакта Охридського. Його праця значною мірою є узагальненням тлумачення Святителя Іоанна Златоустого, але часто включає у себе ідеї відмінні від Златоуста, найчастіше представлені як “Деякі також говорять...”.

Іноді ці ідеї досить важко узгодити з тим, що він навів від Златоуста. Але я не знаходжу, що це є проблемою. Це чудовий вибір, коли пояснення тексту відбувається у декількох різних напрямках, і одна модель являє одну істину, яку інша модель за своїм характером розкрити не здатна.

Я радію багатоманіттю Православної теології. Це одна з причин, чому я не бачу проблеми у тому, щоб зберігати вірність Православію усе моє життя. Навіть якщо я коли небудь перечитаю усіх Отців (що мало вірогідно), то все одно тим не менше може бути знайдений новий погляд, нове відкриття, нове відображення позачасової, незмінної істини Православної Віри.

Міцно ствердившись у істині Православ'я, я з нетерпінням очікую, що ж буде далі.


Преподобний отець Єндрю Стефан Демік є священником православної церкви Святого Павла у Еммаусі, Пенсільванія (США), автор праці “Православ'я та Інослав'я” ( “Orthodoxy and Heterodoxy” (Ancient Faith Publishing/Conciliar Press, 2011))


Джерело:

http://orthodoxyandheterodoxy.org/2014/03/05/is-orthodoxy-the-same-everywhere-understanding-theological-controversy-within-the-church/

(власний переклад з англійської)

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.