Розстріляне відродження

16 января 2013, 12:33
0
14673

Чи повертаються забуті імена?


На сьогоднішній день все більше уваги звертається вивченню цього духовно-мистецького покоління, яке увиразнює культуру України за часів радянської влади і в той же час вдало демонструє складні умови розвитку культури через ідеологію СРСР та величезну кількість утисків з боку владу.

            Зі здобуттям незалежності сучасні українці можуть дізнатися те, що раніше замовчували, зануритися у вир рідної культури з головою, адже раніше це зробити важко. Тепер уже відкрито (а також досі відкривається) чимало цікавих фактів, що раніше замовчувалися. Так «Розстріляне Відродження» - цікавий мистецький феномен, який неабияк важливий своїми здобутками і наслідками для сучасної української культури, адже наявність подібних сторінок історії показують велич і неповторність, а головне силу української культури.

            Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х–30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, кінематографу і театру і яке було знищене сталінським тоталітарним.

Словосполучення має ще одне значення, бо є частиною назви антології творів митців того часу, видання якого було можливе завдяки плідній праці Юрія Лавріненка. 

Звичайно 20-ті–30-ті рр.. були знаковими для української культури. Адже те, чого у мистецькому плані досягли творці не могло не вражати. Згадаймо хоча б «літературну дискусію 1915-1928 рр.» або, наприклад, творчість Бойчука з його всепоглинаючою пристрастю до роботи та значним числом послідовників. Але саму суть назви «Розстріляне Відродження» можемо прослідковувати вже у 1930-х–1940-х рр. Адже саме у цій період починається нещадне нищення української інтелігенції. Початок – травень 1933 року, коли спочатку відбувся арешт Ялового 12-13 травня, а також самогубство Миколи Хвильового, у харківському будинку «Слово».

Радянський репресивний режим був нещадним до нашого українського цвіту. Великою кількістю утисків, погроз та переслідувань, зустрів він відродження української національної культури. Кульмінацією став розстріл 3 листопада 1937 року, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня», у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляно «українських буржуазних націоналістів», зокрема Леся Курбаса, Миколу Куліша, Матвія Яворського, Володимира Чеховського, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Михайла Козороса, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового та деяких інших. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб, представників української інтелігенції — цвіту української нації.

            Деякі дослідники, розглядаючи «Розстріляне Відродження», застосовують цей термін не до творчості митців, репресованих радянської владою у 30-х–40-х рр., а до власне цього процесу. Так, наприклад, Кордон у виданні своїх лекцій з історії зарубіжної та української культур зазначає: «Розстріляне відродження – процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.           

Активні дії радянської влади проти розвитку української культури

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Отже, 20-ті роки – роки зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У». У листі Сталін недвозначно зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція.

У 30-ті роки почався процес згортання українізації. На першому етапі наступу

Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

Справа «Спілки визволення України»

            Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік. Всі вони звинувачувались у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представника різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського – прем’єр-міністра УНР, А.В.Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.

Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був великим вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літератури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремівського підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб. Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було складу злочину. Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те,що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Тобто дії радянської влади були спрямовані будь-якими методами на знищення тільки відновленої, розгорівшоїся української культури.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями осередком української національної революції.

 Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справ «Українського національного центру». Крім  М.Грушевського постраждав також відомий діяч української історичної науки, академік М. І. Яворський.

Справа неіснуючого «Українського національного центру» – це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції – тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з’їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей. Наприклад, письменника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали

такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зразок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду – вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».   

Кара не забарилася. 27–28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбистської організації» в складі 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних організацій, серед них – письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Вражливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний вирок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. У 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, але не тільки його, а й багатьох представників з його славнозвісної школи «бойчукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій

і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.

Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Лесем Курбасем, значення якого для українського театру важко переоцінити.

На початку 30-х років починає швидко падати кількість українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10 218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929 рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928–1929 рр.

                                                         Повернення забутих імен

Понад півстоліття – ім'я Миколи Хвильового, якщо й нагадувалося, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статті, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М. Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року Хвильового, його самогубство був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України, створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «Розстріляне Відродження».          

Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу №0019-1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

На початку червня 1936р. етап із засудженими у справі цієї “банди” прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі – перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією “Енеїди” Вергілія.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень “справа Зерова та ін.” Була нагально переглянута “особливою трійкою” УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року.  Як наслідок – Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання – розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936р. і постанова “особливої трійки” УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справа припинена “за відсутністю складу злочину”. Микола Зеров реабілітований посмертно.

«Розстріляне відродження»  – літературно-мистецький період, який однозначно вражає кожного, хто знайомиться з цим періодом розвитку історії української літератури.

Митці, які творили за тих часів, є прикладами високої художньої майстерності та водночас людської мужності, адже їм довелося пережити чимало репресій та утисків з боку влади. А для будь-якої людини, тим більше творчої, це стрес.

На сьогоднішній день повертаються забуті імена «Розстріляного відродження». Цю тему включено до вивчення у школах та вузах, хоча раніше про неї не говорили. Ми маємо доступ до доказів діянь влади проти наших творців, що мужньо хотіли наче фенікса із попелу відродити українську культуру. Ми пам’ятаємо про Хвильового з його «літературною дискусією» та трагічною долею, про Єфремова, Плужника, Леся Курбаса.

Сучасна українська культура багато чим завдячує саме «розстріляному Відродженню», адже після цього мистецького явища, як наслідок і своєрідне продовження, з’явилися «шістдесятники». Та й двоякість культури 30-х–40-х років ХХ століття становить значну історичну та культурологічну спадщину.

Безсумнівно, на сьогоднішній день митці «розстріляного Відродження» не забуті. І навряд чи будуть в майбутньому.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.