Досвід лейтенанта Генрі

9 ноября 2011, 23:38
http://cossackland.org.ua/
0
703

"Я не хочу більше бути русскім. І не буду..." Цей лист- від незнайомця, датований 9 вересня .

Для тих хто не пізнав що то за лейтенант, а можливо не читав «Прощавай зброя» Хемінгвея...Він бере участь у Першій світовій на боці італійців як водій швидкої, вивозить поранених під обстрілом, ризикуючи життям, сам зазнає поранення, лежить у шпиталі, одужує, повертається до лав, але наступає переламний для героя епізод, коли під час відступу спочатку свої ж помилково відкривають вогонь по його підрозділу, а потім ще одні «свої» -- покидьки з «бойової поліції», що хапають з натовпу всіх офіцерів кого вважають підозрілим, звинувачують їх у зрадництві і наразі ж розстрілюють («Чому ви не зі своїм війском під час відступу?» / «А ви були коли-небудь у відступі?» / «Італія ніколи не відступає! Тож ви – зрадник! Розстріляти його!» і т.п.) воліють стратити і його, але йому дивом вдається втекти і зберегти собі життя. Питання тут реторичне: чи може після такого плювка в душу людина, що має хоч краплю самоповаги, продовжувати ризикувати життям для справи, навіть якщо ще вчора вона вважала ту справу за достойну пожертв і зазнала задля неї великої фізичної шкоди? Чи може Генрі більше вважати військових та уряд Італії за «своїх» чи «наших», хоч вчора ще стояв з ними пліч о пліч? Чи може він прагнути повернутися до італійського війська нібито нічого не сталося?

Мені двадцять шість років. Народився в Києві. У дванадцять імігрував до Америки з батьками. Я ні з ким ніколи не воював фізично і в мене ніхто не стріляв, але я був так само доведений до розпачу усвідомленням того, що протягом багатьох років нібито вже дорослого життя на шкоду власному моральному, духовному, ментально-продуктивному та соціальному добру і взагалі здоровому глузду вперто відстоював згубні ідеали та чужу ідентичність. В світлі всього того, що збираюсь оповісти, вирішив за доцільне не розкривати ані власного імені, ані прізвища, ані місця проживання. Нехай автор цих рядків буде відомий лише як «П». Хоч науково-аналітичний склад розуму ще з дитинства таки сприяв бажанню докопатися до правди, до суті речей, до їх справжнього внутришнього устрою, натомість я ніколи не був патріотом української нації в спражньому сенсі, та і звідки я міг ним бути? Вся родина російськомовна (української я вивчив лише коли рушив до школи), батькова національна свідомість досить слабка, хоч він здавалося б в іншому розумна й поміркована людина, а мама, зустрінена ним в Росії, здебільшого брала на себе моє виховання, що включало поміж іншим викорінювання українськиї виразів, що я їх перейняв у дитячому садочку, та переконання шкільної вчительки звати мене згідно з російським варінатом імені. Та ж сама плутанина з іменем була батьками (за маминою ініціативою) згенерована ще раз вже в Штатах, що спричинило колосальну кількість незручності, головного болю, дуальності документів та записів, а найважливіше, такий психологічний момент як нетвердість, непевність ідентичності особистості. Бо особистість має починатися з імені.

Перелаштування до іншої цивілізації тяжке саме по собі, та ще й в такому вразливому віці, але воно було б на порядок швидшим та менш болючим, якби в мені не культували абстолютно неадекватну ідеологію та не змушували поводитися, нібито я досі живу в совку. Більшість «цінностей» зводилося до наступного: русскіє/совєтскіє найрозумніші, найчемніщі, найсправедливіші, найроботящі, найблагородніші, найосвіченіші, найкультурніші, найввічливіші, та й взагалі найкращі люди. Але чомусь захід їх не любить, і це мабуть якась конспірація. Українці це фактично різновидність русскіх/совєтскіх і суттєво від них не відрізняються. Ті й інші – називаються «наші». Американці ж тупі, жадібні, неправдиві, ліниві, порочні, безкультурні. Все «наше» - святе і має зберігатися, все американське – від телесеріалів до національних свят чи навіть промови деяких слів (бо вони надто відрізняються від «правильного», братинського англійського) має відкидатися і відхилятися. Як справжній «наш»/русскій, я маю обов”язок продемонструвати свою зверхнітсть, досягши успіху шляхом шкільні оцінки – добрий виш – високооплачувана робота. При тому відкидати все інше як другорядне і чуже. І пам”ятати, що «вони нас ненавидять». Досі пам”ятаю цей «аргумент», наведений батьком 2003 на користь скасування незалежності України та приєднання до Росії. І відповідно ненавидіти їх назустріч. Отак я й ріс, ненавидячі державу в якій ріс, ріс шовіністом чужої держави, ріс майже соціопатом. В той час коли всі діти розважалися, росли, набиралися життєвого досвіду, я слухав чужі пропагандистські пісні або читав новини з чужих війн, де чужі «наші» вже входять до Грозного. Коли и як все почалося?

Так, моїх зусиль було достатньо для того, щоб поступити до одного з кращих технічних вишів держави. 2004 рік. Я був, як і мої родичі в Україні, проти бандитів і проти фальсифікацій. Подолав близько тисяці кілометрів, ніби дістатися найближчої консульської установи і допомогти своїм одним-єдиним голосом. Але це був лише початок. Несподіваним обуренням обернулися спостереження щодо покриття виборів в російських ЗМІ. Чому росіяни підтримують бандитів? В один день до мене дійшла думка, що росіяни та українці все ж таки різні хоча б тому, що в українців не було царів, а натомість обирали гетьманів. Щось прочитав з Гната Хоткевича про насильство Петра І на Лівобережжі. Пригадав вчительку історії з п”ятого класу. Я помітив помітив кінець мотузки, що стирчав з-під грунту і почав тягти. Ой, не думав я тоді, наскілько довгою видасться тая мотузка, наскільки глибоко зарито її у землю. Обурення почало зростати зі зростанням підступно подвійних стандартів щодо бачення речей очима власної родини. Немов, як може Ющенко зустрічатися з Соланою, коли в того всі руки в крові. А в Путіна, значить, ні. Бо ті, кого він мочив в сортирі, це не люди, бо не мають власної держави, а значить і не мають права мати. Але справжній вогонь розпалився коли один покидьок на ім”я Алєксандр, величезний амбал що регулярно вживав наркотичні засоби, одного разу під впливом тиїх засобів, навіть не ставши розбиратися про моє етнічне походження та тоді поки ще присутнє прихильне ставлення до його нації, грозився покінчити зі мною тільки за те, що я з України. Мовляв, всі українці – нацисти, і мало ми вас вбили. І це – не вуличний гопнік, а студент провідного інституту. Але останні краплі наплинули коли я, з горем навпіл, підпсувавши власне здоров”я, не знайшовши справжніх друзів, не затвердивши шляху в житті, по все було по-моторошному чужим та ворожим, таки отримав диплом.

Це – ГЕНОЦИД-1933. Я і раніше про це знав, але ніколи достатньо не замислювався над деталями, над методами виконання, причинами, наслідками... Для мене наслідком було те, що я декілька місяців не міг спати, втратив сон та апетит, поглибшив депресію. Вже не міг спокійно переносити монотонний гомін ТБ з чужої держави, де щовечора о дев”ятій годині виливало бруд на все поспіль, що вважалося за вороже русскім/совєтскім, в тому числі на державу, в якій я жив вже десяток років, а насамперед на українців, їх державу, мову, культуру. І взагалі, як можуть мешканці, громадяни вже, цивілізованої західної держави черпати з дрежерла, що вироблено Москою та призначено для мешканців Росії для тримання їх під контролем та культування іміджу зовнішнього ворога? Як може людина, замість вечері на людському столі, вийти на подвір”я і харчуватися з мисок та корит, призначених для худоби, курей, свиней, собак, котів тощо? І це – не про якихось абстрактних людей. Це – про членів власної родини. Лишилося єдине – стати вільним. І я ним став! Я нарешті скинув цей мертвий вантаж, що був змушений носити на собі завжди і всюди. Я вирвав з-під себе ту мерзоту, що отруювала мені життя, не давала засяяти своєму справжньому «Я»! І байдуже, якщо навіть дядя мій сидить в російському парламенті. (Як тут не пригадати молодого чоловіка на ім”я Вільям Патрік Гітлер, англійця наполовину, що під час Другої Світової служив у ВМС США та воював проти власного дяді – він обрав добро та свободу навіть над членами родини, якщо ці члени – зло!) Я не хочу більше бути русскім. І не буду.

Доречі, щодо зла у власній родині, мій дід у 50-х роках придушував повстанців десь у Середній Азії, пив, матюкався, скаженів від однієї лише промови про Бога та релігію, розриваючи ланцюжки від хрестиків, славив Йосипа Сталіна, бив нещасну бабушку на очах у 5-річного онука, а згодом довів її до передчасної смерті, після чого відправився до психіатрічної лікарні, а вийшовши звідти, зпився до смерті. І як я маю таке забілювати? Через комплексну низку причинно-наслідкових зв”язків совок, що засів в головах попередніх поколінь і розповсюдився на мою, немов іржа, забрав в мене індивідуальність та впевненість у собі, не дав повністю самореалізуватися в молоді роки. Не було дівчини, близьких друзів, веселих мандрівок та цікавих, успішних дослідницьких проектів, не було тенісу та фехтування, не взято ступень майстра з шахів, не написано кандитатської дисертації з прикладної математики, не...

Проте я вистраждав своє. Не в лагідній гармонії монолітної сім”ї воно виникло, не в поступовому введенні у суспільство воно зросло. Воно – випалене з полум”яного пекла протиріч, воно – висічене у перехресному вогні невидимої війни. Проте воно є. Могло бути й гірше. Пам”ятаю одного хлопця з Росії, чиє прізвище скінчалося на –енко. Не знаю, як виховували його, але він був набагато талановитішим за мене, проте ще більш незграбним. Його життєва подорож завершилася трагічно на третьому курсі. Власним трупом, що гойдається під стелею в старому корпусі фізики. На щастя, Бог уберіг мене від самогубства, аби я зміг, виросши, осмислити все, що сталося, аби наступні покоління вже ніколи на повторили мого невдалого досвіду. Питання й тут реторичне: чи може Містичний П, після тих подій що сталися як в його власному житті, так і за пів-століття до його народження, вважати русскіх чи то совєтскіх за «своїх» або «наших»? Захищати інтереси їх держави? Розділяти їх колективні погляди? Відзначати їх свята? Відповідь та ж, що у лейтенанта Генрі.

Так, я усвідомлюю, що це не є найкращим місцем для викладання особистих проблем/хвилювань та історії свого життя, особливо коли це можна було зробити більш стисло або менш драматично, а також для цитування класиків світової літератури, але тим не менш я сподіваюсь зібрати Ваші думки, коментарі, та поради з цього приводу. Тому що мені сильно здається, що моя трансформація людської свідомості не є чимось унікальним, і багато хто з читачів впізнає спільні моменти і відображення саміх себе в написаному мною. Все це має квінтесенціально апелювати до українського національного питання. Якщо ти не народився і не був вихований як 100% українець, чи обов”язково бути генієм як Донцов, щоб ним стати?

Я не вимагаю і не потребую захисту, в мене є найпотужніша держава, що робитиме це за будь-яких обставин. Також я людина облаштована і маю прекрасну роботу і матеріальне підгрунтя під ногами, не потребую фінансової допомоги. Маю чимало друзів та зайнять. Але знаєте, мене іноді надто болить за ту національну та соціальну несправедливість, що зараз коїться в Україні. Тепер я розумію, чому нинішня влада так боїться діаспори. Не сприймайте наступне як заклик кидати батьківщину та йти імігрувати, але ставши американцем, українець не може бути ні заляканим, ні підкупленим, ані обдуреним. Він стає нестримним носієм і розповсюджувачем Правди. І я був би ощасливленим, якби мені вдалося самому допомогти або захистити будь-кого з українців. І як американець, я готовий вийти на площу міста проти будь-якої орди нелюдів-комуняк та подібних на них створінь. І заради імені свободи та людської гідності вчинити з ними showdown. Двома револьверами. Якщо не в прямому сенсі, то в переносному.

А то й в прямому.

З повагою, П

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.