Поради для опозиції

5 апреля 2013, 12:45
юрист, Національний університет ім. Т.Г.Шевченка
0
266

Акція протесту з вимогою призначити вибори Київського міського голови та Київської міської ради, що відбулася у столиці 2 квітня, не вийшла настільки масовою, як очікувалося.

Вона не досягла свого результату не тільки тому, що голосування за відповідну постанову у Верховній Раді провалилося, але й тому, що не змогла продемонструвати єдності мешканців Києва, не стала фактором тиску на народних депутатів та владу загалом — для цього треба, щоб на вулицю вийшло значно більше людей. Жбурляння сніжків у представниць Партії регіонів, яке ця політсила вже намагається обіграти на свою користь, до уваги не беремо.

Подібне ми спостерігаємо не перший раз. Опозиція збирала людей на мітинги під час ухвалення “мовного” закону Ківалова-Колесніченка, під час виборів, намагалася провести масштабні акції з нагоди визначних національних свят, проте результат був схожий — участь громадян в них завжди була незначною. Аж до тієї міри, що й опозиції, як і владі, доводилося купувати “масовку” за гроші. Це очевидна ознака кризи довіри між суспільством та опозиційними партіями.

Що ж робити в цій ситуації? Чому люди не виходять? Чому заклик відстояти свої громадянські права не знаходить відгуку?

На мою думку, опозиція захопилася політичною боротьбою та суто політичними гаслами, тоді як проблеми в державі носять глибинний характер. Саме тому люди не вірять у щирість опозиційних лідерів, і сприймають опозиційну риторику лише як черговий виток протистояння, визначення переможця в якому жодним чином не впливає на їхнє життя.

В той же час сотні і тисячі громадських організацій в Україні намагаються вести свою боротьбу, відстоюють інтереси конкретних людей чи окремих соціальних груп, і при цьому багато з них користується заслуженим авторитетом в своїх громадах чи в суспільстві загалом. Є також в Україні авторитетні інтелектуали, публіцисти, до думки яких прислухається громадськість, але їхній потенціал і по сьогодні залишається незадіяним.

Існує очевидна різниця між нинішнім поколінням політичних лідерів, які вважають себе “демократами”, та їхніми попередниками. Тими, хто діяв наприкінці 80-х та початку 90-х років, створював “Рух за перебудову”, що згодом трансформувався у “Народний Рух України”. Це були люди, які тісно взаємодіяли з громадськими та профспілковими організаціями, самі були вихідцями з “низів”, спілкувалися з людьми напряму, а не через телебачення і прес-релізи. Вони розуміли цінність і вагу громадського сектору, тому що самі були його частиною.

Нинішні ж опозиціонери сформувалися у зовсім іншому політичному “бульйоні”, прийшли в політику з державних посад або з великого бізнесу. Багато хто з них, будемо відверті, ще змолоду захворів на “зіркову хворобу”. Вони розучилися, а можливо й не вміли, говорити простою людською мовою, від серця до серця. Виключення становлять одиниці.

Але зараз, для досягнення результату і оновлення країни, їм треба злізти з “броньовичка”, на який вони самі себе і вмостили, та в повній мірі включатися у співпрацю з громадянським суспільством, з громадськими організаціями та активістами, спиратися на них, щоб разом  формулювати цілі та створювати широкий суспільний Рух (справа тут, зрозуміло, не в назві), який призведе до якісних змін в Україні.

Лише політичні партії на такий “прорив” не здатні. Їхні керівники повинні або це зрозуміти, або бути замінені новими політиками, які будуть більш адекватні часу і вимогам людей.

Фактичний розкол Верховної Ради, який відбувся у четвер, це тільки підтверджує — сама по собі політична опозиція може залишитись самотньою, відірваною від громадян, і неспроможною на ефективну протидію владі.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.