Запитання до ТВі

До проблеми журналістського професіоналізму

Від позавчора читачі сайту ТВі можуть ознайомитися з матеріалом під назвою «ТОП-10 українських політиків-утікачів»: http://tvi.ua/new/2013/09/17/top_10_ukrayinskykh_politykiv_utikachiv. В списку – цитую по мірі називання – Мельник, Лазаренко, Звягільський, Поживанов, Данилишин, Шкіль, Мельниченко, Бакай, Білоконь, Щербань. Перелік, м`яко кажучи, вельми дивний.

Логіка в ньому відсутня як з точки зору хронології, так і з точки зору вагомості названих персон та обставин їхньої еміграції. До того ж, троє зі списку – Звягільський, Щербань та Мельниченко – вже тривалий час, як повернулись в Україну. Здається, автори публікації (вона, власне, анонімна) про це знають. Але все одно включають їх до свого опусу.

Якщо ціль матеріалу полягала в тому, щоб просто перерахувати всіх, хто, починаючи з 1991 року, покинув рідні пенати (мова про впізнавані постаті), то в такому разі цей нарис є далеко неповним (а мета подібного куцого викладу інформації – взагалі незрозуміла). «ТОП-10» цілком можна було розтягти до «ТОПу-20», ба навіть «ТОПу-25» абощо.    

Бо «постпомаранчева» хвиля еміграції – окрім Бакая, Білоконя та Щербаня – включає також Боделана та Сацюка. Чому не згадано їх? Незрозуміло. Що ж стосується групи біженців, яка залишала і продовжує залишати країну з кінця 2010-го, то тут мартиролог втрат довший й поготів. З країни виїхав чоловік Юлії Тимошенко Олександр, міністр її уряду Валерій Іващенко; тяжкі часи пересидів за кордоном екс-губернатор Харківщини (а нині – народний депутат України) Арсен Аваков.

Але й це ще не все. Виїхав і повернувся голова донецького осередку «Батьківщини» Олександр Ярошенко. Відбули в еміграцію двоє з кандидатів у нардепи на «проблемних» округах – Аркадій Корнацький та Віктор Романюк. Корнацький, щоправда, вже в Україні, але якщо «тівіайці» згадали Мельниченка, то чому б не приділити декілька рядків і йому?

Та і це не кінець історії. Попорпаючись у зовсім свіжих подіях, значно ближчих до нас, ніж від`їзд у 1994-му Юхима Звягільського, можна нарити іще парочку видатних імен. Де, питається, знаменитий кум ректора Мельника – Святослав Піскун? Де екс-депутат Олександр Шепелєв?

Якщо вже, як кажуть в Одесі, «до кучі» валити геть усіх – і політичних емігрантів, і кримінальних, і суто «попсових» – то не можна оминути увагою підприємця Дениса Олейникова, якому дорого коштували його футболки «Спасибо жителям Донбаса», і «феменшу» Інну Шевченко, яка, навпаки, відбулася легким переляком на Батьківщині, аби зібрати чималі дивіденти у Франції.

Але це в тому випадку (повторюся!), якщо завдання, поставлене перед журналістами, полягало у нагальній потребі назвати імена усіх «втікачів». До речі, хотілось би дізнатися, який сенс вкладав неназваний автор у слово «утікач»? Як на мене, конотація цього поняття – негативна. Вона містить натяк на ганебність обставин, що призвели до покидання насидженого місця. На бажання уникнути відплати за скоєне. До декого таке визачення підходить, до декого – аж ніяк.

Відтак насамперед було б бажано принаймні відділити зерно від полови. Бо причини, з яких у європах-америках гостював, скажімо, Мельниченко, не мають нічого спільного з підставами втечі Бакая. (Як би ми при цьому не ставились до обох персонажів). А резони Валерія Хорошковського (ще одного не згаданого ТВі емігранта!) не співпадають з підґрунтям від’їзду Поживанова. Або візьмемо, для прикладу, суто політичні мотиви Шкіля (карна справа проти якого не закрита) – вони надзвичайно далекі від того, що покликало у дальню путь того ж таки Мельника.

Все таки видається, що журналісти мають не лише давати сухий фактаж, а й формувати громадську думку. Втім, і сухого фактажу тут замало. А він, зокрема полягає в тому, що прохання про притулок Піскуна та Шепелєва майже задоволене. І якщо додати до цього нещодавнє визнання політбіженкою Інни Шевченко, то тенденція вимальовується дуже цікава. І висновки напрошуються інтригуючі – з приводу того, чому Європа розкриває обійми відвертим кримінальникам та клоунесам з хуліганськими нахилами.

Всього цього в матеріалі ТВі нема. Є натомість «мікс» людей з цілковито різним бекграундом. Без дослідження особливостей такого бекграунду і причин їхньої відсутності в Україні. Не знаю, чого більше в такому підході – непрофесіоналізму, короткозорості чи навмисного намагання заплутати ситуацію, але публікація в цілому залишає по собі неприємне враження. А питання, чому вона саме така, а не інакша, залишиться, вочевидь, без відповіді…