Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр. на Вінниччині

20 ноября 2013, 15:20
0
216

Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр. на Вінниччині. Марія Білик: "Рятуючись від голодної смерті, люди збували за пару кілограмів тухлої муки чи картоплі свої сімейні коштовності"

Спогади свідків Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. публікуються в рамках оголошеної у 2012 році у Вінниці меморіальної акції: ''Збережемо пам'ять про Голодомор''.

Метою акції є збереження історичної пам'яті про Голодомор в Україні на теренах Вінниччини і присвячується 80-річчю роковин Голодомору-геноциду 1932-1933 рр.

"Дізнавшись із газети "Свобода", яку виписую про Вашу акцію "Збережемо пам'ять про Голодомор", надсилаю вавам свідчення живого свідка того злочину комуно-кагебістської влади – матері, яка прожила 93 роки і от тільки недавно у 2010 році відійшла в засвіти. Я, як і ще нас четверо її дітей, що пережили війну і голод 1946-1947 рр., не могли бути байдужими до того, що пережили українці в 1932-1933 рр., і тому завжди при першій нагоді розповідаємо і популяризуємо правду про злочини, які злочинці приховували більше 70-ти років, а їх нащадки і тепер замовчують правду, не відкривають архівів, оббріхують борців за волю України", - із листа Білика Анатолія Федотовича від 30 січня 2013 року.

Спогади Білик Марії Аврамівни, 1917 року народження, народилася у с. Довгалівка Погребищенського району Вінницької області, померла у 2010 році на 93 році життя:

"Поки я ще живу на цьому білому світі і поки Бог не позбавив мене від усього пережитого розуму й памяті, вважаю своїм святим обов'язком засвідчити страшну правду про Голодомор 1932-1933 років".

Марія Аврамівна Білик із сином анатолієм. Фото Анатолія Білика, Різдво 2010 р.

"В неповні 16 років я вже була ланковою і добре пам'ятаю, що в 1932 році у нас на Вінниччині зібрали добрий урожай. Але під гаслом "Хліб державі" в бездонні "закрома родіни" вивезли все, навіть насіння не лишили. І в 1933-ому уже не було чим сіяти, люди ще з зими стали пухнути і мерти як мухи. Особливо діти, яких тоді у кожній сім'ї було 8-10 душ. На найродючіших у світ чорноземах у довколишніх селах повсюди знемагали від голоду люди, їх не встигали вчасно ховати. З настанням тепла трупний запах запанував у навколишніх селах – людей не встигали вчасно ховати. В селі Довгалівка заговорили про жінку, що заманювала в хату на Зарудді і варила малих дітей. А після того, як з'їла свою єдину дитину, невдовзі і сама померла. В Долотецькому, яке за ставком на горі розкинулось двома крилами від дерев'яної церкви у центрі, люди мерли чомусь більше, ніж у моїй Довгалівці чи у сусідній Мар'янівці, від якої сьогодні залишився лише цвинтар серед полів. Ті два крила в Долотецькому за два роки голоду скоротилися вдвоє. Про це ще й сьогодні нагадують у заростях верб біля Супрунки окремі купи глини на місці хат, в яких люди вимерли сім'ями.

Ці три села після пережитих Голодомору 1932-1933 років, репресій 1937-го, війни, що забрала дивом вцілілих від голоду 140 осіб, у тому числі й двох моїх братів і племінника, після наступного голоду 1947 року об'єднали в один колгосп ім. Хрущова, бо окремо уже не було б кому поля обробляти. Замість обіцяного райського життя в колгоспі, куди загнали силою селян, які ще вчора були господарями на своїй землі і жили у повному достатку, у них забрали все, що виростили на своїх городах. Безкінечні кінні валки продзагонів з хлібом йшли одна за одною повз мою хату, що стояла над дорогою, день і ніч на ст. Погребище, де звезене з навколишніх сіл зерно під відкритим небом пріло і проростало до глибокої зими. Деякі доведені до відчаю голодні люди робили спроби заволодіти хоч жменею порослого зерна і були розстріляні на місці. Але яка була різниця де і коли вмерти? Коли уже не стало зерна не гребували нічим. Місцеві активісти з п'яниць і ледарів з озброєним комісаром ходили по хатах, хоч добре знали, що в селян, які пухли з голоду і вмирали, уже нічого, окрім душі, не зосталось. Та ці кати отримували, мабуть, садистське задоволення від самого процесу знущань з беззахисних і заляканих людей. Вони виконували негласну волю свого вождя: зламати і упокорити тих, хто ще був живий.

Вирізка із публікації в газеті "Проскурів" від 16.10.2008 р.

Якщо порівняти 1932-1933 роки з 1947-им, то люди хоча теж пухли з голоду, але не мерли і поля зорювали своїми корівками, бо розуміли, що то була засуха і післявоєнна розруха. Більше півстоліття ніхто не смів навіть подумки згадувати і поминати у день провід безневинно убієнних мученицькою смертю односельців. Хочеться нинішніх комуністів запитати: якщо це був просто недорід, то для чого таке втаємничення тих людських жертв не у могилах, а кагатах? А який глум творили вони над пам'яттю своїх жертв, коли саме в той час по всіх селах понаставляли пам'ятники катам, авторам того геноциду українців! Всім створеним колгоспам поприсвоювали імена особливо "заслужених" катів.

Та найбільше блюзнірство влади в ті страшні роки проявилось з появою на якийсь час "Торгсинів", які нечувано нажились на людському горі. Можна уявити масштаби голодомору, коли в Україні у такий спосіб під страхом голодної смерті (а якби інакше вони заволоділи нашими сімейними реліквіями) ці "Торгсини" зібрали по декілька десятків тисяч тон золота і срібла. В селі про це казали: "Кому війна, а кому мати рідна". Рятуючись від голодної смерті, люди збували за пару кілограмів тухлої муки чи картоплі свої уцілілі з НЕПу золоті і срібні сімейні коштовності. Так само врятували нас, шістьох дітей, мої покійні батьки бо лише двом вдалося вирватися із села до Білорусі, де про голод ніхто не смів і заїкатись, бо там голоду не було.

Вирізка із публікації в газеті "За Українську Україну" від 6-12 лютого 2008 р.

Уже пізніше, наслухавшись на ярмарках від людей про те, що по інших селах витворяли перевертні з продзагонів, доходили висновку, що далеко не кожен фашист у період німецької окупації (хоч голоду тоді не було) міг дозволити собі футболити чобітьми опухлих з голоду осиротілих діток, як це робили в тих селах наші доморощені фашисти. Ті, повзаючи по підлозі, чіплялися їм за ноги, вмовляли їх залишити хоч той останній горщик в печі з якоюсь їжею, який для нас шістьох залишила уже мертва, але ще не похована мати. А ще для чогось розбивали жорна, нікого не випускали з села. Може, в такий спосіб комуністична влада допомагала нам вижити в той неврожайний рік чи скоріше здохнути?

Яких тільки поневірянь не зазнали мої земляки в тому страшному вирі! Бодай нікому більше такого не знати. Лише тепер наш народ все це добре усвідомлює, а ми все те пережили. Та, видно, є Божий суд, коли той Союз без єдиного пострілу розвалився і постала незалежна Україна, за яку було пролито стільки крові. Часто думаю над тим, якою була б сьогодні Україна, якби у ті часи не знищили цвіту нації – найрозумніших людей, не підрубали нашого коріння. Чи не тому Україна відроджується у муках, що маємо таку немічну і безхребетну владу?".

Спогади та фото із підписом надіслав син Марії Аврамівни - Білик Анатолій Федотович, 1937 року народження, м. Хмельницький, у листі від 30 січня 2013 року, що записав свідчення матері і опублікував їх в газеті "Проскурів" (16.10.2008 р.). та в газеті "За Українську Україну" від 6-12 лютого 2008 р.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.