Як гартувалася євросталь. 6 днів Майдану очима соціолога

2 декабря 2013, 10:36
Соціолог, Центр дослідження суспільства
0
1147
Як гартувалася євросталь. 6 днів Майдану очима соціолога

Євромайдан брутально розігнали. Якщо попередні оцінки не перебільшені і тоді на Майдані справді було десь 2 тис. бійців “Беркуту”, що завдали травм не менш, ніж півсотні протестувальникам.


Євромайдан брутально розігнали. Якщо попередні оцінки не перебільшені і тоді на Майдані справді було десь 2 тис. бійців “Беркуту”, що завдали травм не менш, ніж півсотні протестувальникам, то згідно моніторингу протестів Центру дослідження суспільства - це наймасштабніша репресія зафіксована з кінця 2009 року. Але цілком імовірно, що вона не погасить протестне полум'я. Напроти, такі нахабні дії влади по відношенню до своїх громадян цілком можуть спровокувати вихід на вулиці навіть євроскептиків. Наочним прикладом такої радикалізації протесту через розгін можуть слугувати цьогорічні протести в Туреччині.

Разом з тим, перед повторною спробою перезавантаження Майдану було би добре врахувати його попередній доступ із минулого тижня. Тому пропоную тут читачам результати польового дослідження євромайдану, яке я проводив із суботи по четвер минулого тижня. Через велику чисельність протесту та його неабиякий динамізм я відмовився від якогось тотального “експертного” розгляду ситуації. Натомість виловлював і розглядав цікаві оригінальні випадки. Або деколи навіть генерував їх, а потім спробував (виключно зі своєї суб’єктивної точки зору) все вмістити в загальний контекст. Але про це згодом. Зараз же почну з першого дня своїх спостережень.


День 1. Субота. Народний мікрофон.

Перший день, коли я потрапив на Майдан. Якщо чесно, виходячи із розголосу в ЗМІ, думав людей буде більше. Посеред майдану юрба десь з 200 осіб. Зрештою, до опозиційного мітингу ще дві години, от тоді чисельність назбирається. Зараз же, щоб не розтрачати і ту невелику групу та якось завести їх, по центру майдану організували начебто вільний мікрофон. Він-то і привернув мою увагу, тому я обійшов імпровізовану трибуну з-заду і почав дослухатися до промов.

Говорили справді люди не тільки з Києва, але й із регіонів також. Однак, у мене складалось якесь таке враження, що багато з них не зовсім пересічні перехожі, які захотіли висловитись публічно, а мінімум громадські активісти із пристойним стажем (і націоналістичним бек-граундом?). Для перевірки намагаюсь виловити нібито для соціологічного інтерв’ю декількох спікерів після їхніх промов. І справді один із них виявляється організатором Врадіївської ходи, інший - член ВОС із Нікополя, а ще одна - жінка, постійна учасниця кампанії за визволення Тимошенко. Всі вони скептично налаштовані до “особливих культурних європейських порядків”, але вважають, що “геї, мігранти і терористи не є обов’язковою частиною Європи” і “все залежить від України”.

А тим часом я знаходжу чергового респондента, точніше респондентку. Літня жінка, що позиціонувалась як соціолог. Ось, думаю, поговорю із фаховою колегою. Як би ж то! Можливо, вона просто називала себе соціологом, бо раніше працювала кимсь в Інституті соціології НАН. А якщо ні, то горе таким соціологам! Мало того, що ця бабуся-”соціолог” переплутала Вишеградську четвірку (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) із Македонією, де вона начебто була, так ще й вона відверто нефахово висловлювалася про абстрактний “європейський вибір України” і наших мігрантів, яким в Європі начебто живеться “перший клас” (як їй нібито розповів посол України в Італії про подяку українкам, які вирішили проблему догляду за старими людьми). Врешті, коли ми дійшли до питання про культурні особливості Європи, все її лице неповторно перекривилося і вона однозначно заявила: “Я бачу в християнському світі ознаки великого занепаду”. Словом експертне інтерв’ю із майданним соціологом не вдалось.

На сам кінець, поки опозиційний мітинг ще не почався, вирішую попитати декількох людей зі стрічками, що стоять осторонь від народного мікрофону. Звісно, ніякої вичерпної думки від такої чисельності я б не дізнався, але цікаво було довідатись хоча б якусь логіку, якою вони керуються у своїй пасивні участі, віддаючи слово професійним активістам і самоназваним “експертам”. В підсумку, все виявляється досить прозаїчно. Вони не хочуть брати мікрофона, тому що їм “достатньо спілкування про це зі своїми друзями”, вони “просто пришли поддержать майдан, как и 10 лет назад”. І хоч зі словами виголошеними по мікрофону не завжди згодні: “Деколи бувають дуже радикальні вислови”, але у сказаному їх здебільшого все влаштовує, тому, як заявив мені один киянин: “Все, что мы, простые люди, можем сделать - это прийти и поддержать политиков за евроинтеграцию”. Ось таке от громадське суспільство.


День 2. Неділя. «Залишайтесь, на майдані!»

Виходячи зі з'ясованого в суботу на наступний день замість самоорганізації, я вирішив зробити більший акцент у своєму дослідженні на ідеологічній складовій протесту. А матеріалу для цього було предостатньо, адже, як відомо, саме тоді відбувся перший масштабний "європейський" марш - десятки, а то і сотня тисяча учасників пройшлись ходою від парку Шевченка до Майдану. Тут і виявився ідеологічний наступ партійних організаторів - флагомахів партій було чи не більше, ніж людей із європейськими або українськими прапорами. "Таке враження, ніби вони спеціально використовують євромайдан, щоб попіаритись", - так зазначала мені одна учасниця маршу із Львова. Втім побутувала й протилежна думка - партійні стяги потрібні, бо саме вони збирають людей під ідеєю, за яку ті готові боротись: “Нам потрібен один лідер, спільна позиція, інакше вийде як лебідь, щук і рака”, - так пояснював, наприклад, один киянин.

Зі свого боку зазначу, що в цих обох типових поглядах були свої резони. З одного боку, справді партійні організатори загрожували виїсти самоорганізовану ініціативу. З іншого боку, безкомпромісне табу на символіку та гасла, не дозволяло сконцентрувати виразний ідеологічний акцент і призводило до того, що єдиною погодженою вимогою було підписання угоди про асоціацію з ЄС (і ще може відставка уряду). Взагалі, ситуація із ескалацією партійної атрибутики чудово ілюструвала класичну схему дилеми в’язня.  Три опозиційні партії поставлені в невідомі конкурентні умови поміж собою. Аби не програти одна одній, вони заходяться виводити по-більше людей із власною атрибутикою, оскільки в противному випадку існує загроза програти конкурентам по опозиційному блоку, які їх обскачуть в політичноу піарі. Результат на лице - повне організаційне суголосся на фоні ніби посилення партійних організаційних структур. Лебідь, щука і рак затівають таку собі гонку озброєнь. Та й не тільки це. Подальший провал партійної ходи під Кабміном та розкол на майдан на Європейській площі та, власне, Майдан, лише затвердив різність партійних та громадських засад.

Показовому в цьому контексті виявилась одна самоорганізована ініціатива “Залишайтесь на майдані!”. Їх я зустрів вже увечері. З десяток молодих людей із плакатами і мегафоном весело закликали перехожих на Хрещатику і Майдані залишатись далі. Як виникла така ідея? “Після маршу опозиції, коли Беркут розігнав протестувальників, всі почали розходитись хто куди”, - розповідає одна із ініціаторок із Могилянки. - “Ми ж з друзями вирішили якось протистояти цьому розповзанню. Зайшли в “Глобус”, купили там ватманів та маркерів, швиденько за десять хвилин все намалювали і пішли на майдан із закликом залишатись”. В результаті, до їхньої самоорганізованої акції почали під’єднуватися інші люди, з’явився мегафон, ще плакати, приносили навіть їжу. Так ідеї компанії друзів перемістилися в дійсність. І вже не відомо чи то завдяки них, чи то просто за збігом недільних обставин, але увечері Майдан таки повнився народом.


День 3. Понеділок. Націоналісти за 1968й?

Водночас із організаційним розколом навряд чи можна було би заперечувати ідеологічну єдність майданного мейнстріму. І на партійних мітингах на Європейській площі, і на самоорганізованому Майдані звучали ті самі ксенофобські гасла (хоч і можливо в різній мірі) “Смерть ворогам!” чи “Хто не скаче, той москаль!”, а слово про “білу європейську расу” (із деякими модифікаціями) брали деякі опозиційні політики чи “громадські експерти”. Що гріха таїти, з кожним днем Євромайдан все більше підтверджував своє націоналістичне, ба, навість, ультраправе реноме. І в цьому, як на мене, і полягав основний парадокс. Більшість людей, думав я, вийшла тут за євроінтеграцію та так звані європейські демократичні цінності. А вони прямо суперечать не тільки ідеї суверенності України, але й ультраправим традиціоналістським та шовіністичним переконанням, які тут часто побутують. Саме тому в понеділок я вирішив зосередитися саме на цій проблемі - співвідношення націоналізму та євроінтеграції.

Першою людиною, в якої мені вдалося взяти інтерв’ю на цю тему, як не дивно, виявився саме ультраправий футбольний фанат. Власне, тоді я хотів поспілкуватися із кимсь із волонтерів. Пішов під сцену, а там він роздавав стрічки. Ну, я і почав розпитувати його про те і про се. В результаті дізнався, що хлопець “ганяє” за Динамо, активно брав участь в кампанії за визволення Павличенко і т.інше. Відступати було якось вже незручно, тому я продовжив інтерв’ю далі. Як виявилось, євроінтеграція його досить бентежить - розмиття кордонів і націй видавалось йому вельми проблематичним. Але міркуючи далі в поширеній дуальній категорії ЄС або Митний Союз, він доходив до висновку, що треба все таки йти до Європи, бо інакше на нас вже чатує Москва. Як і не хвилювали його ЛГБТ чи мігранти - мовляв, (помітьте, яка глибина мислення!) над ними як знущаються, так і будуть знущатися всюди, в незалежності від європейської інтеграції.

Іншими цікавими респондентами виявилось троє студентів із нетиповим плакатом: перекреслений 1984 і під ним червоним виведений 1968. Дві знакові дати, що (як вони при розмові мені потім ще раз пояснили) означають перекреслений тоталітаризм взятий з одноіменної антиутопії Оруела і підтверджену можливість низової революції як у 68 році, особливо (за словами тих же авторів) у Парижі. Здавалось би логічно, виступаючи з цим плакатом, критично відноситись до всіх перепетій із євроасоціацією і, взагалі, дотримуватись лівих поглядів. Але от парадокс, хоч хлопці і розділяли між собою думку про неприпустимість ультраправих гасел на Майдані, з нею вони не спішили публічно ділилися і тримали свою позицію при собі, воліючи радше стерпіти. Більше того, на моє питання про те, який низовий протест потрібен на Майдані, один з них так прямо і застеріг, що він “не повинен перерости в якийсь марксізм, лєнінізм”.

Цікаво, до речі, що не зважаючи на такі заяви цих студентів із плакатів, на якійсь із євромайданних груп в соцмережах їх-таки маркували як лівих і  фото їх та їхнього плакату помістили у альбом “Нові ліві на Майдані”. Тих самих нових лівих, які виходячи щоразу увечері зі своїми євротематичними соціальними та культурними гаслами на Майдан, ледь не постійно наражаються на напади та провокації з боку його ультраправих учасників. Така ось євроінтеграція по-українськи.


День 4. Вівторок. Студентський страйк: як шаленіють студенти.

Про те, що буде проводитись студентський страйк я ще дізнався напереддень увечері, коли вже збирався йти із Майдану. Майже біля самого входу в підземний перехід до метро під українськими прапорами із написом “КНУ” збилось декілька десятків людей. Закликали місцевих студентів вишу підтримати страйк Могилянки і зустріти в обід колону страйкарів звідти, яка в той час якраз проходитиметься маршем до пам’ятника Тарасу Шевченку. Як з’ясувалось, акцію вже підтримала СтудРада Києва, а її організатори, як вони представлялися, винятково ініціативні позаорганізаційні студенти. Отож, я вирішив також прийти і глянути на все це дійство із середини.

Взагалі-то, на самій акції очікувалось не дуже багато студентів з університету Шевченка - десь так, як і на попередніх зборах на майдані. Якою ж була несподіванка, коли запізнившись я побачив одразу більше сотні студентів під пам’ятником. Звісно, деяку частину становили із них гості із ЛНУ, але студенти аполітичного університету Шевченка, все ж виявили досить неочікуваний інтерес до такого політичного дійства. Та несподіванки тільки починались. Розкричавшись тими самими ксенофобськими гаслами (очевидно, що значну частину когорти становив відповідний ультраправий контингент), студенти почали виглядати Могилянку.

І тут вона як вигулькне! Ні, не можна сказати, що перша її колона з’явилась якось дуже блискавично чи була дуже великою. Просто шевівці заведені попереднім чеканням і кричанням лише на самому підході помітили її наближення. Могилянці в свою чергу запалили пару фаєерів і розгорнули якийсь банер. Очевидно це була колона якихось відірваних націоналістів (інші студенти Могилянки, як пізніше виявилось, принципово організовано не кричали ультраправих гасел), бо одразу після короткого перегукування відповідними привітання колони побігли один до одної. Очевидно брататися, а не битися. Але організатори перелякалися не на жарт. І також чимдуж побігли вперед просити всіх заспокоїтися і погасити вогось. Врешті, їм це ніби вдалося, люди потроху почалися повертатися на мітинг до пам’ятника. Та це ще було не все.

Нарешті через дорогу навпроти, біля Червоного корпусу КНУ, виглянула основна колона Могилянки. Без фаєрів і радикальних гасел. Але цього і не було потрібно. Їхня кількість була для присутніх приголомшливою - більше тисячі! Хвиля ейфорії одразу захлеснула протестувальників і вони, не зважаючи на вигуки тих же організаторів, шалено побігли через дорогу знову брататися із новоприбулими. Звісно, місця по той бік дороги не вистачило - могилянська колона все прибувала і прибувала, а шевівцям зовсім не вистачало часу роботи світлофору. Тому протестувальники зупинилися на дорозі і просто своїм ейфоричним братанням на деякий час перекрили рух транспорту. В цей момент складалося таке враження, що ще трішки - просто кинь хто-небудь рішучий клич - і ця солідарна маса без запинок піде на штурм Червоного корпусу зі всією ректорською бюрократією, що там сидить.

Але наплив ентузіазму потрохи схлинув і, призвичаївшись до такої своєї кількості, протестувальники потроху звільнили рух перейшовши гуртом до пам’ятника. Далі їх вже чекала проторена для програма - виступи студентів за Європу, патріотичні гасла, врешті, вимарш до Майдану, де вони мали приєднатися до загальнонародного мітингу. Словом, відома схема, що начебто проголошувала на меті позаідеологічну безпартійну участь, а насправді лише закріплювала парадоксальну суміш опозиційних партій, націоналістичної ідеології та євроінтеграції. Як розчаровано зазначив мені один із координаторів Могилянського страйккому: “Ми виложилися на страйку як могли, але реально нічого не зробили, вся наша активість звелася до картинки для медіа”. Але на наступний день мало повторитись те саме, тільки вже для університету Шевченка, де оголошувався “попереджувальний страйк”. От тільки в той же день вже увечері я з групою товаришів готував туди сюрприз.


День 5. Середа. Спроба соціальної інтервенції: від дослідника до активіста.

Ми розмістилися на акції з 5 гаслами. Два банери на розтяжці і три плакати. Все за Європу. Не скажу, що мій та тим більше наш колективний інтерес чисто дослідницький. Ми - активісти незалежної студентської профспілки “Пряма дія” - намагаємось на фоні студентської євроейфорії донести якісь структурні вимоги про необхідність системних змін в освіті та інших соціальних сферах. Тим не менше, я сприйняв цю нагоду і як непогану додаткову можливість для дослідження. Спостереження та інтерв’ю - це звісно добре, але, як стверджує одна соціологічна школа, найкращий спосіб зрозуміти ситуацію - вийти за її рамки.

Власне, такої нагоди довго чекати не довелось. Вже за декілька хвилин після нашого приходу до нас приходять якісь невідомі і настійливо просять згорнути все. Мовляв, не по темі. Звісно, ніхто з нас нічого не згортає. Готуємось до нападу. Але силу застосовувати вони теж (поки що?) не хочуть. Тому йдемо до інших організаторів на переговори. Ті виявляються більш зговірливими - прибрати тільки одну розтяжку. І навіть (о, милість!) дають нам слово, яке я одразу ж беру. Говорю дві Європи соціальну і олігархічну та необхідність вибору між ними. Не дуже. Тобто спереду мене ще трохи слухають і ніби навіть підхоплюють нашу незвичну ненаціоналістичну кричалку, але тільки на досить короткий час. Потім знову все повертається на круги своя. Ми кричимо про солідарність - ніхто майже не чує, зате зі скакалками про москалів все виходить напрочуд хутко.

Так триває до самого університету харчових технологій, де нас начебто мали б зустріти і приєднатись місцеві студенти. Але перед університетом лише декілька осіб та й то вони ліниво палять і явно не очікують прийняти найближчим часом участь в якійсь акції громадської непокори. Вирішуємо йти в університет, кликати студентів. Звісно на вході вахта не пропускає, тому доводиться займатися легкою атлетикою і швидко заскакувати туди. Врешті, коли втікаю від охорони, почуваю себе наскільки впевнено, що соціальні норми просто рвуться піді мною. Особливо цікаво входити на лекцію і будити сонних студентів закликами вийти на вулицю на страйк. Але звісно ніхто на це не реагує. Найбільше, що я добиваюсь це пояснення, що, мовляв, деканат нам заборонив. Такі справи.

Апогей нашої Сізіфової праці припадає на перекриття руху. Розчарований в інших можливостях радикалізувати аморфний “євронаціоналістичний” студентський марш, я з товаришами берусь за організацію переходів через світлофори для нашої багатотисячної колони. Організатори пропонують переходити лише по світлофору, хоча з такою ходою можна було спокійно йти по проїжджій частині. Але ми - активісти, прості учасники і навіть якісь ультраправі хлопці - беремося попід руки в живий ланцюг і намагаємось тримати лінію до кінця, поки всі не перейдуть. Є справді нахабні водії - хтось хоче за абищо завершити поворот, комусь треба було завести собачку до ветеринара - і байдуже, що там ідуть люди! Але на червоному світлі світлофора таке утримання нам вдається десь секунд 10 не більше. Потім рядові учасники і ультраправі “радикали” піддаються на докори боязких організаторів і розлазяться, залишаючи нас одних на дорозі, звісно, ми теж відступаємо. На все, чого вистачає їхнього запалу під час руху машин - так це перегукуватись по обидва боки дорози “славою україни” і “славою нації”. Так триває з десяток разів - щоразу ми намагаємся вмовити їх стояти до кінця, ніби вони і кричать з нами ті самі кричалки “Бунтуй! Кохай! Машин не пропускай!”, “Стоїмо! Стоїмо!”, “Разом і до кінця!”, але врешті під настирним напором організаторів вони не витримують і ми відходимо з ними. А колона раз-пораз із цим ріжеться на новий невеликий шматочок, пропущений крізь дорожню м’ясорубку далі. Пропустивши з такими муками колону через два переходи ми врешті не витримуємо, згортаємо свої гасла і йдемо геть. На таких євронаціоналістичних вимаршах як активістам нам робити нічого, що не можна однак сказати про дослідницьке значення. Але про це далі.


День 6. Четвер. Підсумки: Інфраструктура Майдану і межі самоорганізації.

Тим часом, поки чисельність Майдану наочно зростала, він кріп і в інфраструктурному плану. Як відомо, в середу, коли він об’єднався із мітингом на Європейській площі, там вже був монітор, намет та бочки для обігріву, інфоцентр.

Тим не менше, варто зазначити інший, не такий примітний факт. А саме те, що що організація такої маси народу (а це понад 100 тис. осіб в пікові моменти!) непроста справа. Цікавими в цьому контексті є мої розмови із комунальними працівниками на Майдані, що ніби і розуміють Євромайдан, але скаржаться на нехлюйство його учасників і, як результат, на купу роботи. Або інтерв’ю із художником в переході під Майданом, корінним киянином, що живе неподалік і заявляє: “Надо бы уже знать, что жители из близлежащих домов уже давно жалуются и Попову, и его заместителям на этот постоянный шум, на этую грубую несуразную музыку”. І все це стосується тільки слідів протестувальників, а треба ж ще підвезти обладнання і продовольство, поставити охорону, в кінці кінців, оперативно інформувати учасників та проводити агітацію. Словом роботи море, і вона фактично безпрецедентна.

Зокрема згідно моніторингу протестів Центру дослідження суспільства з 2011 року із відомою чисельністю в Україні відбулось лише близько 18 протестних дій більше 10 тис. осіб. Прикметно, що всі вони ніколи не перевищували орієнтовну чисельність в 40 тис. осіб і завжди були одноденними, а отже вимагали куди менших організаційних напруг, ніж щоденний Майдан. По-суті, із 2010 року, з якого бере початок цей моніторинг, поточні події можна за масштабністю в тій чи іншій мірі можна порівнювати лише з так званим Податковим майданом, коли в Києві та регіонах 3 роки в листопаді тому була зафіксовано щонайменше, ніж 13 протестів.

Окрім, інфраструктурної потуги, іншою особливістю Євромайдану був самооргізаційний характер. Власне, він точно утвердився якраз після середи, коли опозиційні партії згорнули спонсорований собою мітинг на Європейській площі. Водночас, варто розуміти, що сама ця самоорганізація ще аж ніяк не означає рівної горизонтальної структури. Адже її здебільшого облаштовують люди, які радше вірять в невидиму “руку ринку”, ніж в добровільну солідарну взаємодопомогу. Тому самоорганізація для них є радше екстреними заходами, таким собі пресловутим “комунізмом на майдані”, який можна допустити в пікові протестні моменти, але в "нормальному" суспільстві.

Крім того, особлива ієрархія витворюється навколо доступу до майданного мікрофона (особливо дефіцитного ресурсу). Як ми побачили, навіть на ранніх етапах, коли фактична можливість висловитись була майже для кожного, сторонні люди, неактивісти, не дуже були зацікавлені брати слово для себе. Тим паче, ніхто не отримає просто від організаторів так слово зараз, коли тебе слухають наживо десятки тисяч і ще не менше по трансляції.

Все, що залишається рядовим учасникам - це намагатись провести свої власні дрібні ініціативи - намалювати цікавий плакат, створити оригінальну кричалку, зазнимкувати незвичні кадри. Ну, і в оптимальному випадку можна досягти десь такого рівня розголосу як ініціативна група “Залишайтесь на майдані!”. Але й тут все регламентовано. Як дізнаємось з історій нападів на нових лівих на Майдані, при прояві “надмірної” фантазії чи вияві образу “не тієї Європи”, словом порушення якогось ідеологічного (правого?) канону, є істотний ризик наштовхнутися на неформальну бойову охорону майдану - ультраправих.

Всі ці описані негативи обов'язково варто спробувати враховувати і уникати при продовженні, перезавантажені Майдану. Адже ні ультраправа ідеологія, ні позірна активність, ні приховані структури не мають заважати низовому громадянському протесту на цей раз орієнтованому не тільки на Європу, але й проти поліцейського свавілля у нашій країні.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи-ПРО
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.