Він – кадровий військовий, офіцер.

11 апреля 2016, 13:45
0
168

Таким він, здається, був завжди.

Ігор Чупрун, м. ЖитомирКадровий військовий, підполковник, старший офіцер управління 8-го армійського корпусуПоранений в Донецькій областіНа питання «Яким ти був у дитинстві?» отримуємо характерну для Ігоря відповідь: «Правильним! Правильним і скромним».Він – кадровий військовий, офіцер. Таким він, здається, був завжди. Батько – полковник радянської армії. Зараз вже на пенсії, полковник у відставці. Мама – вчитель. Два старших брата теж військові, обидва – підполковники.«Один, на 11 років старший, закінчив Хмельницьке артилерійське ущилище, потрапив в часи союзу в Калінінград. Підполковник Російської Федерації. Ще до нашого Майдану проходив процес звільнення. Точно не пам'ятаю, коли звільнений в запас.Середній, на 7 років старший. Досягнувши 20 років вислуги також звільнений в запас. У 2014 призваний до мене в управління корпусу. Після розформування корпусу служить в військкоматі. Підполковник ЗСУ.»Ігор з дитинства мріяв стати військовим. Потім, років у 16 було бажання стати програмістом. Але зірки склалися так, що став військовим.Чим так привабила професія? Ігор каже у властивій йому манері – карбуючи кожне слово: «Для військових існують інші правила, ніж для цивільних. Це правда. У закритих військових містечках своя атмосфера. Всі військові, незалежно від звання, віку, національності в закритому містечку – це одна родина. Була, є і буде каста військових – найдавніша професія. Незалежно від координат на глобусі військові схожі між собою. Інакше бачать світ, вміють вбивати і вмирати за кодексом, чесно. А також вміють красиво жити, любити, бо не знають, коли треба буде з честю загинути за свою Батьківщину»«У 18 років я став військовим. Починалося все з Житомирського військового інституту радіоелектроніки імені Сергія Павловича Корольова. Спеціальність – обробка даних видової космічної розвідки. Закінчив іститут і став командиром взводу зв'язку танкового батальйону 276 танкового полку 30-ї гвардійської танкової дивізії м. Новоград–Волинський.Як відмінник, золотомедаліст, я мав право вибору місця несення служби. Але в 2003 році спеціалісти видової космічної розвідки були не потрібні. Єдине місце, де можна було служити – Київ. А в Київ брали тільки тих людей, в яких є житло там. Тому я пішов (таке поняття є в військових) «на вертушку» – в розпорядження командувача. Там просто кадровики тикнули пальцем – ось цей лейтенант буде служити там. Чому саме 30-та дивізія, ніхто не знає. Я міг потрапити куди завгодно, в яку завгодно частину тодішнього Північного оперативного командування».«Тоді до професійних військових ставилися як до нікому не потрібної структури. Але жодного разу в мене не виникла думка про зміну професії. Я присягу давав.Я обожнюю це – бути військовим. Не служити комусь, а саме бути військовим. Найголовніше – навчитись бути готовим померти, а не навчитись вбивати. Вбивати не надто важко. Розуміння того, що готовий померти, прийшло з погонами лейтенанта, з отриманням звання офіцера. Коли я був курсантом, я навчався і міг допускати помилки, а як тільки став лейтенантом – це перше офіцерське звання – я втратив право помилятися, втратив право боятися смерті. Втратив право робити неправильний вибір, який може диктуватись страхом смерті».Ми, звичайні люди, навіть не замислюємось про війну, поки її немає, а військові завжди чекають війни. «Незалежно від того, якою є геополітична ситуація. Нормальні військові, справжні, вони завжди готуються. І події весни 2014 мене зовсім не здивували. Мабуть тому, що всі революції мають похідні – першого, другого, третього, а іноді, й десятого порядку. Після революції обов’язково щось має статися».«Коли почалось АТО, я вже був старшим офіцером штабу управління 8-го армійського корпусу сухопутних військ ЗСУ. Це було в 2014 році, коли сформувався Сектор Д. АТО для мене почалося з моїх стандартних завдань. Якщо не помиляюсь, це був липень. До цього я робив те ж саме, що й після липня 2014-го, тільки трохи в іншому місці. Для мене нічого не змінилось: ми перемістились, завдання ті ж самі – організація, підтримка, контроль системи охорони об’єкта. Управління сектору тоді було біля смт. Гранітне, Тельманівського району Донецької обл. Всі дні, проведені там, однакові. День, коли отримав поранення, теж стандартний»Вдумайтесь тільки! День, коли людина отримує надважке поранення... стандартний!- Стандартиний?! Тебе ж не кожен день ранили!- Ну і що? – дивується Ігор.- Як це сталося?- Не впевнений, але, здається, 120-міліметрова міна прилетіла зі сходу.- Прилетіла міна. А далі? - Все. – каже Ігор з посмішкою.Крім нього тоді більше ніхто не постраждав. Бо Ігор створив таку систему охорони. Ось, що він розповідає: «Система охорони складається з різних видів. Об’єкти знаходяться в певних місцях. Мені пощастило – я вгадав, де розташовувати ці елементи для охорони мого об’єкту. Туди нічого не потрапило, по-перше. А по-друге, вони були захищені. Мова йде про особовий склад, який входив в систему охорони. Як начальник охорони я повинен контролювати все. Я ходив, контролював, прилетіла перша міна – вона й поранила мене. ЇЇ не можна почути чи побачити. Вона прилетіла неочікувано, зі спини. Я доповів своєму начальнику про те, що почався мінометний обстріл, доповів, що в нас є «300-тий», важкий. І почав чекати смерті. Був при свідомості, зробив знеболюючий укол. І чекав. Справа в тому, що я побачив зовнішній вигляд нижніх кінцівок, коли мене віднесло вибухом. Це давало мені інформацію про те, що швидше за все зі мною вже покінчено. Обидві ноги були в абсолютно неприродній позі, це раз. Друге – відсутність больових відчуттів підказувала: раз я вже нічого не відчуваю, значить все. Зазвичай, якщо людина буде жити далі, вона відчуває біль.Скільки пройшло так часу, не маю уявлення – там час затримується.Потім прибігли мої розвідники, які в цей час знаходились в 7 метрах від мене, за будівлею. Наклали мені джгути на ноги і затягли мене в захищене місце. Наші медики були в іншому місці і викликати їх було неможливо – йшов обстріл.Коли вже приїхали медики, поставили крапельницю. Начальник, наказав відвезти мене на інший наш об’єкт, в Гранітне. А з Гранітного на «вертушці» доставили в Дніпропетровський військовий госпіталь. Доставляли в Гранітне десь з 12-ї дня до 22-х вечора. З госпіталю, годин через 8-10, за даними епікриза, перевезли в Мєчнікова. Мене, якщо не помиляюсь, ввели в штучну кому. В цьому стані я перебував з тиждень, приходив в себе потроху на діалізах, і кажуть, дуже буянив. Аж поки до мене не пустили мою дружину. Коли дружина була поруч, я був спокійним.Вже потім, коли я вже остаточно прийшов до тями, побачив біля себе кохану людину, то зрозумів: все... я живий! Знизу, побачив відсутність правої ноги. Як на це відреагував? Та ніяк. Мені сказали, що нема. Ну, нема і нема. Хоча, до речі, пригадую: коли ми летіли в Дніпропетровськ, я лікаря обіцяв застрелити, якщо він мені ногу «відтяпає».«В лікарні ім. Мечнікова пролежав 5 тижнів. За той час запрацювали нирки, після цього зміг поїхати на лікування в Естонію. З листопада 2014 лежав в Центральному військовому клінічному госпіталі, де і знаходжусь по сьогоднішній день. Кожні 4 місяці відпускають у відпустку по хворобі».Таку людину, як Ігор, здивувати чим-небудь важко. Він реалістично ставиться до всього, що відбувається навколо нього. Та все ж є те, що дивує і його: «Дурість цивільного населення. Якби я був простою цивільною людиною, я би в жодному разі не сидів там, де стріляють. Дика дурість».Чи змінилось щось в ставленні оточуючих до мене? Та ніби ні. Але я зрозумів, що треба більше уваги приділяти своїй сім’ї,а менше службі. Більше нічого не змінилось… А, ну тепер замість живої правої ноги маю залізну».«Чи потрібно вводити обов’язку психологічну реабілітацію? Звичайно, треба! Я знаю багато людей, кому це потрібно. По-перше, у багатьох людей неправильне ставлення до війни – вони її романтизують. Ніби вони, не награвшись в іграшки, туди йдуть і чекають, що там буде так само. А коли туди потраплять і бачать нутрощі свого товариша, от тоді їм потрбінен буде психолог. І марно пояснювати їм наперед – доки не відчуєш рукоятку граблів по носі, ніколи не зрозумієш, що на них наступати не треба.Зараз ставлення до військових змінилося. Але вважаю, це ненадовго. Як тільки локальний конфлікт на Сході стихне. Мине максимум 3-5 років і всі знову будуть говорити, що в нас занадто велика армія і вже набридло її годувати. Я не вважаю це правильним, але я знаю, що так буде.Мало хто розуміє що краще годувати свою армію, а не чужу. Для більшості українців я і мені подібні – всього лише дармоїди. Для того, щоб змінити цю думку, потрібно змінити світосприйняття мало не 60% населення. А це зробити неможливо. Хіба покоління, яке за цей час виросте, може щось змінити. Шкода й іноді сумно.Ми ж, коли присягаємо, то присягаємо народу. Присягати один одному нам не треба, це честь прикрити товариша – неписаний кодекс честі!Війна – це смерть. Це «відкушені» ноги, розбиті черепи. Це або перемога, або поразка. Хтось отримує кулю в першому ж бою, а комусь прилітає міна через місяць. А хтось повертається здоровим. Руки-ноги – це дрібниці. Це те, що можна замінити на залізне. Коли я ходжу, більшість людей не знає, що в мене щось залізне. Вони думають, що в мене зламана нога. І це добре, що не звертають на це увагу. Бо якщо робити акцент на цьому, то це те ж саме, що «тикнути» людину в її інвалідність. А це не так!Подальші плани? Жити далі. Спокійно. І служити. Там, де мені надасть можливість служити моє керівництво. Я б хотів служити в Житомирському військовому інституті радіоелектроніки. Хочу виховувати молодих офіцерів. Робити з курсантів справжніх офіцерів. Прививати їм неписаний кодекс честі, той, за яким сам живу. Офіцер не повинен бути боягузом. Повинен вміти підкорятися і командувати і нести відповідальність за свої команди. Вчити треба особистим прикладом.А мрії? Про сімейне щастя і домашній затишок. Я військовий на службі, приходжу додому і намагаюсь військового вимкнути. Навіщо бути військовим вдома? Службу додому не можна приносити. На службі треба бути готовим померти, вміти захищати, бігати, стрибати, стріляти – це дуже активна професійна діяльність. І на противагу цьому кожен військовий мріє, щоб в нього було сімейне щастя, благополуччя і тихий домашній затишок. Військові, вони більш віддані, я думаю. Колективу, присязі і так само сім’ї».
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.