Коли скресне крига?

про совок, державну службу, Кафку і Хрущова в танці

Після зими 2013-2014 року незалежна вже понад 20 років Україна мов би прокинулась від летаргічного сну, поглянула на себе в дзеркальними очима й раптом зрозуміла, що радянський дух ще й досі нікуди не вивітрився. І давай з усіх сил дерадянізовуватись. Падали Леніни, палали офіси Компартій, збирались добровольці на національно-визвольну війну.

Держава затягнула пасок, прописала в бюджеті скорочення усіх можливих соціальних витрат (не оминувши при цьому підвищення депутатської зарплатні), і затихла, очікуючи кредиту від МВФ, отримання якого можливе лише після ряду структурних економічних реформ, про що зявив під час брифінгу у Вашингтоні замісник спікера МВФ Вільям Мюррей.

Розуміння необхідності реформування – докорінного й всеохопного – усвідомлюється усіма прошарками суспільства. Політичні сили, що брали участь в передвиборчих перегонах на останніх парламентських виборах, мали однозначний позитивний електоральний відгук, якщо в свої передвиборчі слогани пускали слово «реформа» (або натяки на нього) та вводили до свого партійного списку пару-трійку «експертів з реформ». Даремно, що часом за гучними назвами приховувалось не особливо дій. Проте не будемо зупинятись на аналізі того, хто з політичних сил більш придатен до реформаційних звершень, а зафіксуємо лиш той факт, що про існування даної необхідності усі прекрасно собі звітують.

Справа реформування – довга і кропітка. Звісно, для прийняття й імплементації державних реформ знадобиться чимало людського й фінансового потенціалу. Але не слід забувати про одну структуру, яку і хотілось би розглянути нижче і яка поруч із усією своєю показною непримітністю, відіграє  одну із ключових позицій (у впровадженні й реалізації реформ, зокрема). Ця структура – державна бюрократія.

За даними Національного агенства з питань державної служби станом на 01.01.2014 загальна кількість  державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування становила 433 269 осіб. У співвідношенні до загальної кількості населення частка державних службовців становить 0,95%, до того ж володіє тенденцією до зростання (до порівняння: станом на 2011 рік бюрократична частка населення складала 367 308 осіб). До того ж не слід забувати відносити сюди тих, які отримують пенсійне забезпечення по завершенню державної служби й досягненню пенсійного віку. Це не багато і не мало, а 124 370  екс-бюрократа. Середній розмір місячної пенсії державних службовців – 3119 тис. грн.

Оперуємо ніби-то невеликими цифрами, але є одне «але».

Якщо поглянути із точки зору взаємовідносин економічного сектору і деражавно-бюрократичного, то останній фінансується лише за рахунок платників податків і не виробляє продукту на обмін і «прибуток». Умови ринкової економіки передбачають, що економічна система грунтується на обміні благами в грошовому або іншому матеріальному еквіваленті. Тобто, ми платимо державі податок, а замість цього вона забезпечує (принаймні, має забезпечувати) нас певними матеріальними благами: різноманітні соціальні виплати, освіта, медицина, правоохоронні органи, пожежна служба і т.д. То ж виходить, що система державної служби має відігравати роль блага, за яке ми, платники податків, відраховуємо певну суму коштів з нашої кишені.  Виникає закономірне питання: яким благом виступає бюрократичний апарат?

Узагалі варто відзначити, що тут ми вдаємось до певних термінологічних хитростей, називаючи державне управління бюрократією (в перекладі бюрократія значить «влада канцелярії»). Варто віддавати належне, що саме в пострадянських суспільствах це слово наділяється особливою негативною конотацією, що має ряд відповідних передумов. Об’єктивно, без  апарату державного управління діяльність країни буде важкокерованою, характеризуватиметься високим рівнем хаотичності, відсутністю єдиного універсального шаблону поведінки, який від регіону до регіону варіюватиметься на власний розсуд. Колись класик соціологічної науки Макс Вебер, зауваживши на ці всі причини, обгрунтував раціональність бюрократії, її благо. З його теорії слідувало, що в державному управлінні, яке є невід’ємним елементом будь-якого державного утворення, прошарок бюрократії – це осередок фаховості, компетентності, безпристрасності (так як усі правила поведінки формалізовані й від того однакові, незалежно від об’єкта уваги), чіткої ієрархії і т.д. Він покликаний впроваджувати державні рішення, реагувати на звертання населення, бути чітко злагодженим механізмом по вирішенню проблем. Щоправда, в більшості своїй – паперового масштабу, здійснюючи там основні операції. Ідеальна в теорії машина на практиці розрослась до небачених розмірів, потягнувши за собою відповідну реакцію.

Сіріл Паркінсон – відомий британський мислитель – вивів дуже влучний закон, що передає суть бюрократії. В його «Законах Паркінсона», що в деяких онлайн-бібліотеках чомусь навіть стоять в категорії  «Фантастика», було сформульовано основні правила формування й функціонування держчиновницького апарату в гарній сатиричній формі. Найвлучніше зміст закону передає фраза: «Робота займає час, що відведений на неї». Це значить наступне: яким би дрібним не було завдання, чиновник обов’язково виконуватиме його стільки часу, скільки максимально для цього відведено. Робота приваблива тим, що вимагає з мінімумом витрачених сил, отримувати «стабільність» та упевненість в завтрашньому дні. І заробітну платню, що нараховується за рахунок тих таки платників податків.

Тому чиновник намагається триматись за своє місце якомога дужче і прагне розтягнути час, перебуваючи на своєму робочому місці та займаючись однією справою кілька тижнів поспіль. Але такий аморфний образ життя врешті-решт призводить до того, що організм слабшає. У звичайного рядового чиновника є така-сяка ціль: досягнути пенсійного віку, потім ще своїх відведених при доброму здоров’ї років двадцять пообтяжувати кишені платників податків і ніяк інакше. Тому, з ціллю уникнення перенавантаження, держслужбовець розширюється, набираючи помічників. які мають відповідати ряду вимог:

1)      бути дурнішими за свого начальника (якщо ж трапиться, що якась розумна особа випадково затесалась на цей шабаш паперового мороку, то вона це має добре приховувати, інакше підлягає негайним репресіям);

2)      помічників обов’язково має бути двоє: конкуруючи між собою, вони не прагнутимуть замістити начальника і, будучи обоє недалекими, не будуть змінювати існуючий уклад.

Згодом у них з’являться свої помічники.

Так створюється ієрархія посередньості.  Це явище Паркінсон також назвав «пірамідою, що зростає». Чиновницький апарат розростається зовсім не від того, що збільшується кількість справ, як можуть подумати довірливі грмадяни, але для того, щоб отримати максимальний кредит часу і зайняти роботою своїх побратимів по цеху, бо то насправді тяжкість – відшукувати собі щораз заняття.Потім вона переростає в своєрідну хворобу Непризавіт, заражаючи увесь організм, вилікувати який можна лише тотальною чисткою.

Міркування Паркінсона свого часу попередив Ф. Кафка - визначна постать в літературі абсурду. Він сам працював державним чиновником і надзвичайно страждав від цього. Його романи «Замок» і «Процес» мали б стати настільною книгою чиновництва, і реалії таки свідчать, що останні до них, напевно, часто вдаються, намагаючись прискіпливо слідувати наведеним в романі описам. В «Процесі» чудово поєднується загальна безсенсовість того, на що змушений витрачати життя чиновник із людським приниженням, до якого доводиться запобігати, коли стикаєшся безпосередньо із структурою. Або структура сама вторгається в твоє життя (як це і сталось із головним героєм «Процесу», якому пред’являються безглузді звинувачення невідомо навіть в чому і немає ніякої змоги досягнути бодай якоїсь інстанції правосуддя). Врешті решт, ця тупа безпросвітня система вбиває людину. Не підібрати ніякої кращої метафори до відносин людини і чиновницької системи, аніж слова, якими закінчується «Процес»: «Але на горлянку К. уже лягли руки одного добродія, тим часом як другий глибоко вгородив ножа йому в серце і двічі прокрутив його там. Гаснучим зором К. іще бачив, як чоловіки, над самим його обличчям притулившись один до одного щоками, спостерігали його смерть. «Немов собаку!» — обурився К., сором, здавалось, мав пережити і його».

Відчуття приреченості, безвиході, втраченої надії віднайти сенс в бюрократичній машині, яка відгонить бездушністю, механічним виконанням марної роботи – ось вони, кафкіанські враження. В його «Замку» ситуація приблизно така ж: головний герой приходить влаштовуватись на роботу із листом, що йому надіслали, проте, йому потрібна ще купа дозволів, ніхто не може відповісти конкретно на жодне з питань, його спроби дістатись до когось в цій структурі, хто зможе йому допомогти/захистити, закінчуються нічим.

Роман незавершений, що, по-своєму, символічно. Проте завершення планувалось: головний герой мав вже втратити всі сили і перебувати на смертельному одрі, коли йому б мала прийти відповідь.

Отож, те, що першопочтаково формулювалось як благо спровокувало сатиричні статті Паркінсона та геніальну абсурдситську літературу Кафки. 

Наші реалії також не обіцяють втішності. З усім навантаженням на кишені платників податків, держслужбовці офіційно отримують зовсім невелику зарплатню. Наприклад, найвищий чиновник в Адміністрації Президента отримує близкьо 3,5 тис. грн. Виникає закономірне питання: хто туди йде працювати? Можна припустити, що там дійсно є прошарок ентузіастів, що щиро вірять у власну здатність приносити користь державі. Проте зовсім скоро така їх впевненість переростає в глибоке розчарування, наштовхнувшись на стіну тупих начальників, яким непотрібно змінювати комфортну систему. Інший прошарок – люди «стабільності». Прийти, розтягнути час, побалакати з колегами по цеху, дочекатись омріяної години завершення робочого дня, зі спокійною совістю марно витраченого часу повернутись в свої кімнатки, подаючи такий же приклад наступному потомству (що гарно спростовує всі наші надії на рахунок оновлюючих сил нових генерацій).

Ця, притаманна загальній бюрократії, хвороба на нашій території погіршується тим, що веде свою традицію від тоталітарної радянської імперії. Історія партійної номенклатури – ніщо інше, як літопис її виродження. Ленін почав справу знищення адекватних опозиційних конкурентів (у нього мала бути організація професійних революціонерів і підлегла їм, власне, партія) , Сталін довів її до довершення, вдосконалюючи рік за роком чарівні партійні чистки, убиваючи спочатку «контрреволюційний» клас, потім тих, чиїми руками це вбивство здійснювалось. І так без кінця, щоправда з різною динамікою посилення і послаблення.

Врешті-решт це призвело до концентрації в політичному класі осіб, що нездатні приймати відповідальні рішення й вдаватись до стратегічних кроків. Паркінсон припускав можливість збереження в бюрократичних недрах осіб, що мають потенціал, проте вони мали б добре приховуватись. В історії партійної номенклатури радянського періоду такий випадок дійсно був. Наприклад, дослідники писали, що Хрущов робив вигляд людини без амбіцій, а під час тривалих нічних посиденьок на Ближній дачі в Кунцеві, де Сталін жив останні тридцять років свого життя, Хрущов іноді танцював гопака, ходив в українській коловертці, загалом позиціонував себе абсолютно далеким від претензій на владу. Але це того вартувало, бо забезпечувало потрапляння до вищого партійного класу, що означало доступність до богемного життя й забезпечення всіма благами. Наприклад, на таких сталінських посиденьках на дачі, на столі завжди стояв дорогий кришталь, вишукана імпортна їжа, кращі напої, а після закінчення бенкету зі столу не прибиралось: скатертина бралась за чотири кутки і все згрібалось в одну купу, б’ючи увесь посуд та змішуючи рештки їжі, й викидалось в такому форматі, а наступного разу все було знову новим, дорогим і показним.

Збереглось в нас до сьогодні і розуміння, що доступність до державного апарату означає автоматичне збагачення. І, як би це парадоксально не звучало з урахуванням убогої зарплатні державного чиновника, це дійсно має сенс. Екс-легітимний український президент Віктор Янукович колись був головою Донецької ОДА, що довзолило йому впливати на регіональні рішення в інтересах місцевої бізнес-еліти, яка потім за рівнем свого капіталу викликала щире подивування у західних олігархів. Відношення державного чиновника до політики підтверджується також фактом призначення І. Коломойського (однієї з найбільш одіозних персон українського олігархату, власника Приватбанку)  головою Дніпропетровською ОДА, фактично, з ціллю стабілізації ситуації в регіоні. З цією ж метою головою Донецької ОДА був ще один український олігарх С. Тарута і т.д. Щоправда практика роботи державними чиновниками безпосередньо осіб такого штибу не є надто поширеною, зазвичай просто олігарх підбирає зручну для себе особу, що й реалізує рішення зацікавлених сторін. Але це не надто змінює суть процесу.

Ми можемо боротись з наочностями тоталітарної спадщини (монументи Іллічу, пам’ятні корупційні меморіали (Межигір’я)), можемо брати кредити в МВФ на здійснення реформ, можемо прописувати ідеальні реформаційні пакети, але дійсність заключається всередині нас. Ми маємо дуже ретельно почистити канали, якими ці оновлення мають впроваджуватись. Система функціонує за тими ж принципами, за якими вона так довго будувалась. Вона велика, зосереджена на собі, тяжка для платників податків, нераціональна в своїх масштабах, хвора на непрактичність.

Чекати, що туди увіллється свіжа кров нової генерації,  - це просто продовжувати підтримку її в тому стабільному критичному стані. Сучасний український письменник і поет С. Жадан в своєму «Луганському щоденнику» дуже влучно підмітив: «Два десятиліття в Україні доводиться чути про сорок років, упродовж яких Мойсей водив за собою ентузіастів, вибиваючи з них рештки «посттоталітарного мислення». Лишилося зовсім трішки, говориться при цьому. Мають померти останні, народжені в рабстві. Ну, почекайте, - не розумію я, - що ж це за рівень смертності має бути? І невже задля того, щоб забути страх перед партійним комітетом, справді потрібно сорок років? Чому не забути прізвище парторга відразу ж після того, як вийшов із партії?».

Тому, let`s do it, guys.