Феномен Петра Конашевича-Сагайдачного

22 октября 2014, 11:21
0
82

Непросто реформувати військо, підняти знесилену війною економіку, узяти в шори депутатів, які звикли ставити власні інтереси вище за державні. Важко створити позитивний авторитет країни у світі, коли він псувався десятиліттями. Важко, але не з категорії «неможливо». Історія тому свідок: якщо ж вона не відзначається креативністю у подачі українському народові проблем, то відповідно шляхи їх вирішення теж треба шукати в пережитих століттях. Чому б, скажімо, нашим політикам не звернутися до гетьманського досвіду Петра Конашевича-Сагайдачного? Ось вам істинний лідер, видатний державний діяч і прекрасний дипломат. Це була інша епоха, але методи боротьби за волю залишаються незмінними. І тактика Сагайдачного, як на мене, може бути успішною навіть на фронті 21-го століття.

З приводу походження гетьмана й досі точаться суперечки. Усе ж більшість схиляється до думки, що Петро Сагайдачний не був «простим мужиком». Як же це суперечило народній романтиці, бо в багатьох історіях героєм є скривджений паном селянин, а тут вам виходець з родини православного шляхтича - відхилення від звичного епосу. Сагайдачний дійсно вважався людиною небідною, навіть заможною. Церковна пам'ятка Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря донесла до нас ім'я батька майбутнього гетьмана — Конон, за українською вимовою — Конаш (звідси Конашевич), який опікувався освітою сина.

Гетьман мав за плечима школу Львівського братства та славнозвісну Острозьку академію. Сагайдачний був «людиною Відродження» , бо усвідомлював важливість розвитку освіти на українських землях.  Він опікувався навчальними закладами, допомагав діячам Києво-Печерського монастиря, на чолі якого тоді стояв Є. Плетенецький.  А 1620-го гетьман з усім Військом Запорозьким вступив до Київського (Богоявленського) братства.

 ”Змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боровся витривалістю; легко переносив  всяку тяготу, голод, труд, не боявся ворога і в небезпеці проявляв мужність”, - так пишуть про Сагайдачного його сучасники. Завдяки цьому він швидко завоював прихильність козаків.

 Запорожці високо оцінили неабиякий розум і військові здібності Петра Сагайдачного, який організував ряд успішних походів на турецькі міста-фортеці Варну, Очаків, Сіноп, Константинополь. Узяття Кафи, найбільшого невільничого ринку, і визволення тисяч християн додало Сагайдачному світової слави. Його успішні морські походи 1616-1618 рр. стали прикладом сучасного військового мистецтва та посилили впевненість козаків у своїх силах.

Світової слави Сагайдачний здобув під час Хотинської війни 1620 року. Особливо мужньо захищали свій табір запорожці. Згодом польський комісар Яків Собеський визнає вирішальну роль козаків: «Юрба черні...— писав він,— а не зброя могутнього рицарства похитнула грізну турецьку силу…Слава їх поширилась далеко серед різних народів». Продумана тактика і стратегія разом з майже міфічною хоробрістю та відчайдушністю стали дійсно непереможними. Про Сагайдачного говорили як про надлюдину, полководця від Бога.

Але феномен гетьмана зовсім не в надприродних здібностях, справа в добре продуманій тактиці. Його політика була різновекторною: Сагайдачний намагався виховати не тільки загартоване в боях, а й освічене козацтво з високим рівнем духовності і культури. Коли на Україну прибув єрусалимський патріарх Феофан, козацький полк Сагайдачного супроводив і охороняв його в Києві, дав можливість висвятити митрополитом київським і галицьким видатного громадського діяча, педагога і письменника Іова Борецького, а також шістьох єпископів на духовні кафедри України і Білорусії.

Заслуга Сагайдачного і втому, що з розрізнених козацьких ватаг він створив регулярне військо та вперше поділив його на сотні й полки. Зокрема, гетьман запровадив у війську легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Варто віддати належне ще одній реформі Сагайдачного. Це була заборона пити горілку під час морських походів, а за пияцтво - нерідко «кара на смерть». Таким чином у війську була усунена вольниця й панувала сувора дисципліна. Але при цьому ніхто з козаків не смів суперечити гетьману, правильність його реформ навіть не піддавалася сумнівам.

Сагайдачний заробив настільки сильний авторитет, що до його думки прислухалися навіть європейські лідери. У чому таємниця успіху? Справа скоріше у внутрішньому імперативі: ще в молодому віці Сагайдачний усвідомив необхідність культурного й духовного відродження України. Особливість політики гетьмана – це швидка реакція на зміни, уміння моментально використати нагоду, але водночас і помірковані, добре продумані дії. Сагайдачний умів бачити на роки вперед та вибудовував як в межах України, так і закордоном довгострокові дипломатичні комбінації.

"Політик великий і справний", як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою. Гетьман ніколи не вирішував проблеми шляхом стихійного бунту, від чого вже неодноразово страждала Україна сучасна.  Він намагався добитися офіційного визнання козацької й військової політичної організації.

Сагайдачний не йшов на компроміси, не зраджував власні політичні погляди, тримав свою лінію й завжди мав чітку думку щодо короля, магнатів і шляхти.

Так було у 1618 році, коли король Речі Посполитої звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву. Вислухавши короля, гетьман висунув низку своїх вимог: розширення козацької території; свобода православної віри в Україні; збільшення чисельності реєстрового козацького війська; визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Саме в час гетьманування Сагайдачного відбувається активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами. Він сприяє становленню Києва як могутнього політичного центру Української держави, а завдяки вдалим реформам духовно, культурно й розумово збагачене козацтво стає оплотом національного життя.

Де б нашій сучасній Україна знайти такого Сагайдачного? Ідемо по звичній траєкторії. Шукаємо союзників, їздимо на переговори з представниками світових організацій, благаємо про допомогу, вимолюємо санкції проти кривдника, обстоюємо демократію, яка поки що жевріє лише в головах молодих революціонерів. «Коли вже будемо жити, а не виживати?» - українці панікують не на жарт, а можновладці й досі ділять між собою сфери політичного й інформаційного впливу.

Народ утомився від бунтів і революцій, що мають такий короткотривалий ефект. Але в нас поки що є надія  – такий самий Петро, прекрасний політик і дипломат. І час покаже, чи то справді духовний нащадок славнозвісного гетьмана, чи всього-на-всього його тезка. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: Історія України
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.