Урсус, або як Ати-бати, йшли знімати

11 октября 2013, 19:22
Журналіст, кінокритик
0
1171
Урсус, або як Ати-бати, йшли знімати

11 жовтня запустився унікальний кінопроект — фільм «Урсус». Є можливість зазирнути за лаштунки знімального процесу і прослідкувати за ним від першого дня (в Україні), до останнього (в Німеччині).

1-й день. Україна, Київ

Зйомки українського фільму — це вже непересічний факт. Але «Урсус» — це щось більше. Він профінансований 4-ма країнами, з використанням механічних костюмів та комп’ютерної графіки, у 4-х країнах знімається з відомими акторами, що говорять на 7-ми мовах… І це не все. Але це все треба втілити.

8.30 — це момент «розвороту», тобто коли знімальна група викладає техніку, актори під’їжджають на знімальний майданчик, а адміністратори починають хвилюватися. Власне, не даремно. Бо перший день — це пекло і рай одночасно: жах у тому, що мають місце мільйон незістиковок, а кайф — коли факти-ідеї-люди таки з’єднуються… Та з’єднуються далеко не завжди.

Шукати місце зйомок довелося ніби це скарб: точна адреса — будиночок в Дарницькому районі, — відома дише обраним щасливцям, не давала результату, коли ми питали у перехожих «а де це?» — кожний чомусь показував у своєму напрямку, і це було не чотири рази, хоч ніби то можна піти лише на чотири боки, на чотири сторони світу. Не допомогла навіть важка артилерія — актор і депутат Богдан Бенюк, позаяк пошуки відбувалися  у його компанії. Названу адресу розпізнав лише один підстаркуватий чолов’яга, чия довга сива борода, скляний погляд і метал у голосі вкладалися в образ монаха (що цілком можливо, бо недалеко будується церква).

Як виявилося, ми приїхали на знімальний майданчик ледве чи не першими. Трохи врятував ситуацію швидко розгорнутий кейтерінг — сухарики-бублики, кава-чай. Плюс купа ще невитраченої енергії, не розкурені дві пачки цигарок і чисто-білий екран ноутбуку.

Картина швидко мінялася. Перший поверх будинку хазяїна ресторану «Кабачок-на-бочок», по дружбі наданий кінематографістам, перетворився на знімальну фабрику. Безкінечні змії шнурів на підлозі, засліплюючі лампи, «залізничні» рейки для камери тощо. Гараж став місцем для плейбека (де переглядає знімальний процес режисер). Кабінет — для художника-постановника. Сімейні фотографії зі стін були безжально зняті, меблі, книжки і різне начиння — заштовхані по кутках. Щось згоріло в генераторі. Забули один пристрій. Акторка запізнювалася… Кумедно, як цей безлад і загальний броунівський рух кількох десятків працівників став логічним і впорядкованим процесом, як тільки на знімальному майданчику з’явилися актори: тільки до кімнати зайшов Бенюк зі своїми дотепами і влучними спостереженнями, напруга щезла, а з появою Жозефіни де ла Баум був усвідомлений сенс — і цього проекту, і її дуже дорого запрошення на цю роль. Штука в тому, що кіно — це певна магія, вона не може існувати весь час, вона проявляється в якийсь момент. Коли всім відомий добрий балагур Бенюк зіграв першу сцену, всі зрозуміли — це кіно, це — талант, який не проп’єш. Коли на перший погляд маленька, тонкориса і багряно-волоса де ла Баум потрапила у кадр — просто стало видно, як її «любить» камера, наскільки вона кіногенічна, фактурна і гіпнотизуюча. А разом вони — вдале поєднання двох абсолютно різних, але магнетичних полюсів. Для фільму — це вже половина успіху. Щоправда, за сценарієм, вони — антагоністи. Бенюк грає колишнього грузинського каскадера з українським корінням Фому Гоголя, який їде (читай — втікає) з охопленого громадянською війною Тбілісі, везучи з собою у фургоні ніби ведмедя, а насправді свого приятеля, невдалого режисера Ніко (Ніка Тавадзе), перевдягнутого у костюм ведмедя. Героїня ж де ла Баум, американка Соня Джеферсон, зустрічає цю дивну парочку в Туреччині, просячи її (яка втікає також) підвезти до кордону з Болгарією. І Фома відразу, відчуваючи за її спиною чортячі тіні, сповнюється до неї антипатією…

Після відзнятого першого кадру з Богданом Бенюком всі вийшли на вулицю розбивати тарілку, — невід’ємна традиція зйомок будь-якого фільму (кажуть, якщо тарілка у кінематографістів, а у мореплавців пляшка, не розіб’ється, — доля «Титаніку» тобі забезпечена). Тарілка розбилась. Гадаєте, всі кинулись пити шампанське? Та де там — всі побігли назад до будинку. Грузинський режисер Отар Шаматава сухо і по-спартанські розділяє роботу і задоволення: жартує, як-то кажуть, не просихаючи, але без вина.

Питаю, чи не боїться він цих зйомок, адже його попередні були рік тому, на серіалі в Грузії: «Як можна», — відповідає, — «якщо ти вже почав колись щось знімати, вживаєшся в цей процес, і вже забути його не можливо».

Для оператора Сергія Борденюка ситуація протилежна, в тому сенсі, що він приїхав на зйомки повнометражного ігрового фільму «Урсус», як з корабля на бал — ледве встиг закінчити 30-денні зйомки 4-серійного телесеріалу, а перед цим — попрацювати на зйомках короткометражки Зази Буадзе «І Бог зробив крок у порожнечу», того самого Буадзе, який писав сценарій «Урсуса», і який не був присутнім в перший день зйомок свого омріяного і найважливішого проекту в житті лишень через трагічні обставини — смерть своєї мами…

Енергія Борденюка аналогічна енергії Бенюка, певно знайомство їх було не випадковим — вперше вони разом працювали ще 1983 року на зйомках «Загублених в пісках» Миколи Ільїнського. «Борденюк, — жартує Борденюк, — це Бенюк, через якого пройшла татаромонгольська орда». Та його жарти йдуть у слід за «наганяєм» підлеглих: «Прокидаємося! — кричить він, — згадуємо де ви є!». «Ще раз таке скажеш мені, — кидає він страшне попередження якомусь невправному розпоряднику, —  буде «або ти, або я». Згладжуючи конфлікт, Бенюк відразу починає розказувати анекдот, — і всі тепер вмирають від сміху, а не від страху.

Черговий сплеск емоцій — це вихід на майданчик дуже характерного азербайджанського актора Заура Шафієва: його вигляд небезпечного мачо справляє враження на всіх, і просто геніально вписується в сюжет про Талата, наркоторговця, який контролює Соню, свою кур’єрку і давню наркоманку. Він заходить за спину Соні-Жозефіни, лягає на бильця дивана і шипить над її вухом у загрозливому образі змія, чия жертва, яка вже давно з’їла яблуко, з-дива хоче почати нове життя і залишити наркотики в минулому…

Реальний час, коли закінчився перший знімальний день, краще не називати — будь-який переробіток є загрозою інфаркту для продюсера. Одне можна сказати — він закінчився. І ніхто не вмер.


Ярослав Підгора-Гвяздовський

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Журналисты
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.