Чи існує «секретний план» Медведчука?

Під час останньої зустрічі з журналістами, представник України у Мінській контактній групі Віктор Медведчук натякнув на існування секретного плану щодо звільнення 50 українців, які зараз перебувають у полоні.

При цьому, колишній Глава Адміністрації президента Леоніда Кучми відмовився озвучувати будь-які подробиці даного плану. Проте на користь Медведчука говорять кілька аргументів.

На існування певного плану з обміну полоненими вказують наступні обставини:

1. Ефективність роботи Медведчука в якості уповноваженого представника України у переговорній групі. Лише за минулий рік з полону було звільнено 27 громадян України. З них 24 перебували на території ОРДЛО, а 3 – у Росії. Очевидно, що він міг звільнити таку кількість наших громадян лише за наявності певного плану, який би дозволяв координувати роботу з обміну полоненими.

2. Налагоджені сталі контакти Медведчука як з вищим керівництвом РФ, так і з представниками ОРДЛО, які неодноразово називали саме його єдиним представником України, з яким вони готові вести перемовини про обмін полоненими. А будь-який план з обміну полоненими може бути реалізований лише за умови довіри до «переговорників».

3. Методичне відстоювання Медведчуком положень, закріплених у «Мінськими домовленостях», вимоги реалізації низки положень, що закріплені у мирному плані. Зокрема, мова про амністію, конституційну реформу та вибори як основи для врегулювання конфлікту. Послідовні вимоги втілення всіх положень домовленостей про мир – це також необхідний елемент плану з обміну полоненими.

4. Володіння точною інформацією щодо кількості полонених та утримуваних. В своїх попередніх інтерв’ю Медведчук говорив про понад 100 осіб, яких розшукує українська сторона в ДНР-ЛНР, підкреслюючи, що він має інформацію про місце перебування 55 з них. Очевидно саме ці біля 50 полонених і є тими людьми, для звільнення яких опозиційний політик розробив свій секретний план.

Але тоді виникає запитання про те, чому ж тоді Медведчук не оголосить сам про власний план обміну полоненими, адже, очевидно, це лише додало б йому «балів» у просторі публічної політики?

Деякі причини озвучує він сам.

Перш за все, це стосується необхідності тримати в таємниці подробиці обміну полоненими, допоки він не відбувся, аби не зірвати його проведення. Адже скільки було випадків, що необачні слова когось з політиків або самопіарників зривали добре підготовлені операції, на які було витрачено багато часу та зусиль.

Зрозуміло, що побоювання стосуються і родин полонених, котрі і так переживають психологічний стрес, а тому не слід тероризувати їх поширенням неперевіреної інформації.

Але, очевидно, окрім публічних причин, присутні ще і причини, про які ніхто не поспішає говорити.

На жаль, у нас склалася традиція, коли деякі політики та чиновники  прагнуть «піаритися» на популярній темі звільнення полонених. І нехай би піарилися, однак вони постійно допускають «злив» інформації, внаслідок чого виникає ризик зриву самих операцій.

Далі, так само ні для кого не є секретом, що далеко не всі українські політики зацікавлені у швидкому та мирному врегулюванні ситуації на Донбасі.

Більше того, дехто з політичних діячів, очевидно, пов’язує своє майбутнє саме із продовженням нинішнього військового конфлікту, на який можна «списувати» власні політичні прорахунки та просто непрофесіоналізм. А масштабний обмін полоненими – це шлях до зниження напруження в суспільстві, спадання градусу агресії та створення підстав для подальшого мирного врегулювання, адже обмін – це один з пунктів Мінських домовленостей.

Тому побоювання, що деякі політики свідомо прагнуть зривати будь-які обміни полоненими саме з цих мотивів, є цілком обґрунтованими.

Отже, враховуючи наведені аргументи, є всі підстави сподіватися, що вже найближчим часом новий план із звільнення полонених буде реалізований. Принаймні, десятки українських родин, чиї близькі потрапили в полон на Донбасі, сподіваються на це.