Дисидентський рух в УРСР.

9 декабря 2014, 22:30
0
42

Духовна опозиція.

Хрущовська відлига стала одним із тих переломних моментів в історії нашої країни, котрі дійсно залишають значущий слід. Зменшення політичних репресій, вибіркова реабілітація засуджених та репресованих у сталінські часи, часткова лібералізація політичного життя, послаблення тоталітарної влади – все це стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція – дисидентство (у перекладі з латинського dessident – незгідний).

Важко в це повірити, однак все більше й більше людей почали відкрито критикувати політику уряду та вимагати ширших громадянських, релігійних і національних прав. Тож постає перше і цілком логічне питання: «Як після десятиліть нелюдського терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?» Можна виділити дві основні причини:

1)     Внутрішній фактор.

Як уже я зазначила раніше, найпершою і найважливішою причиною була десталінізація, так звана «відлига». Прокотилася хвиля викриттів страхітливих злочинів сталінської доби і  це не залишилось непоміченим. У людей це викликало розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Духовний бунт наростав і невдовзі вилився в протести й опозицію, особливо серед найсвідомішої частини народу - інтелігенції.

2)     Зовнішній фактор.

Помітний вплив справили і події в інших країнах, поза межами Союзу. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини». Цікаво те, що СРСР навіть не голосував за неї.

Безперечно, мені хотілося б акцентувати увагу саме на дисидентському русі в Україні. Хоча він і був складовою частиною загальносоюзного. Український історик Олександр Бойко виділяє три основні його течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство.

В Україні репрезентоване утвореною у листопаді 1976 року Українською Гельсінською групою (УГГ), яка сприяла виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР у 1975 році. Очолив УГГ М. Руденко. До її складу входило 37 осіб. Завданнями УГГ були ознайомлення українського суспільства з Декларацією ООН про права людини, встановлення контактів України з іншими країнами та ін. Проте навіть поміркованість діяльності УГГ не завадили радянській владі розпочати гоніння, і до 1980 року майже всі члени групи були ув’язнені.

2. Релігійне дисидентство.

Мета: боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення український греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантський сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно-орієнтоване дисидентство.

Ця течія рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, вступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать: І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл.

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.

Однак було в цих трьох течіях і дещо спільне. Характерною ознакою для всіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Мабуть, не викликає здивування той факт, що дисидентський рух радянська влада хотіла придушити ще в зародку. Та не вийшло. 4-го вересня 1965 року – це дата, яка сколихнула Україну. Під час прем’єри у київському кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" Iван Дзюба зачитав прізвища заарештованих представників української інтелігенції, а Василь Стус та Вячеслав Чорновіл закликали встати всіх, хто виступає проти відновлення репресій. Це був перший громадський протест проти політичних репресій в Радянському Союзі у післявоєнний час.  Проте далеко не останній.

Найпомітнішими та найвідомішими організаціями, що утворили дисиденти, були:

- Об'єднана Партія визволення України

- Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

- Український національний комітет

- Україньский національний фронт

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Алла Горська, Василь Стус…

Євген Сверстюк писав у 1993 році: «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

Після палкої промови в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.         

Отже, підсумовуючи все вищесказане, хотілося б зазначити, що будучи реальною опозиційною силою, дисидентський рух фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної програми. Незважаючи на це, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали, зміг стати гідним опором жорстокій та, на перший погляд, абсолютно незворушній системі.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.