Роздуми у семидесяту річницю Івана Миколайчука

Коли мої співгромадяни дивляться на світ крізь призму російських «ментів», спецназівців чи американських «морських котиків», я бачу анігіляцію патріотизму

Іван Миколайчук – син Буковини. Маленької (найменшої в Україні) області, що дала чи не найбільшу кількість талановитих людей – письменників, співаків, композиторів, поетів, художників, кінематографістів. Іноді складається враження, що коли український Олімп розташовано в Києві, то український Парнас – саме на Буковині.

Я не хочу говорити банальні речі про значення Миколайчука для України. Я не хочу говорити про те, що його у нас недовшановують, недорозуміють, недовозвеличують. Не хочу скрушно хитати головою над долею українського кінематографа та української культури загалом. Бо семи десятиріччя Івана Миколайчука – це привід для зовсім інших роздумів, більш світлих і позитивних, наповнених оптимізмом. Попри всю трагічність постаті і драматургію зіграних ролей, надривність сценаріїв та гостроту режисерської роботи, Миколайчук був світлим оптимістом. Згадайте фінальну сцену «Вавилону ХХ». Або така само – фінал «Пропалої грамоти». У першому випадку смерть Фабіяна – це прелюдія народження нового життя. У другому – малий хлопець на коні мислиться як продовжувач традицій, як провісник нової історії.

Коли цього року буковинці (за ініціативою губернатора області Михайла Папієва) вирішили втілити в життя мрію (навіть заповіт) Івана Миколайчука і накрили столи від Чернівців до його рідної Чорториї, то, очевидно, думали про те, як воскресити Миколайчукові ідеї саме у душах молодого покоління. Вони хотіли продемонструвати, що Іван Миколайчук є об’єднуючим фактором для Буковини – адже у своїй творчості Миколайчук поєднував усі ті мотиви, які є близькими буковинцям, не залежно від національності. Пам’ятаєте, як у «Вавилоні» українські пісні поєднуються із молдавською народною мелодією? «Що це за музика?» - запитує Мальва у Фабіяна. «То – волоська музика», - відповідає сільський філософ Фабіян, і саме ця «волоська музика» проходить крізь весь фільм. Таку задумку, таке переплетіння культур міг запропонувати глядачеві лише буковинець, для якого українська і молдавська культури існували поруч від народження, як щось невід’ємне.

«Тіні забутих предків», «Анничка», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ», «Пропала грамота» - всі ці фільми можна переглядати десятки разів, і кожного разу можна знаходити в них щось нове. Не залежно від часу та історичної епохи. Не залежно від кон’юнктури. Не залежно від політичних віянь. Саме тому, що це – справжнє мистецтво.

І якщо ми сьогодні дійсно хочемо вшанувати Івана Миколайчука, то – щиро переконаний – ми повинні піти на цілковито новаторський крок і запровадити державну програму вивчення історії світового та українського кінематографу в українських школах. Так, як вивчається література. Адже слова діяча минулої епохи про те, що з усіх мистецтв найважливішим для нас є мистецтво кіно, не застаріли і не девальвувалися.

Звісно, для початку потрібно створити систему підготовки вчителів, підручників, розробити теоретичну основу, створити при школах фільмотеки – тобто, це нелегке завдання і вирішити його за один рік або одним розчерком пера неможливо. Ми вже мали сумний досвід запровадження у школах уроків футболу – виключно політичне рішення задля задоволення амбіцій окремих бізнесменів. Саме тому потрібно зробити усе, щоби дана ініціатива не була елементом піару – на догоду якомусь моменту. Цю ініціативу можна розглянути на засіданні Гуманітарної ради при Президентові України. І сама ініціатива могла би втілюватися під особистим патронатом Президента України.

Я собі уявляю цю програму – програму вивчення історії кінематографу у шкільних класах. Найменші школярі могли би з задоволенням вивчати спадок студії Уолта Діснея або твори Олександра Птушко чи Олександра Роу. З шостого класу можливе системне вивчення історії кіно – від перших німих фільмів, через фільми Макса Ліндера, Чарлі Чапліна, БастераКітона, творчість Віри Холодної, Наталі Лисенко (племінниці видатного українського композитора), Григорія Хмари, Рудольфо Валентино, братів Маркс та інших – до Олександра Довженка та Сергія Ейзенштейна.

«Земля» і «Звенигора» Довженка могли би дати учням уявлення про початки українського поетичного кінематографу, його витоки. Паралельно учні могли би порівнювати процеси розвитку кінематографу в Україні, у решті СРСР та у світі, бачити закономірність цих процесів.

А далі – поруч повинні іти пропагандистські фільми радянських часів та фільми Ленні Ріфеншталь, патріотичні саги Михайла Ромма і не менш патріотичні – Саша Гітрі, творчість МарленаХуциєва та творчість Франсуа Трюффо і Фредеріко Фелліні…І так – до Бертолуччі, до Годара, до Грінуея, до Копполи, до Гібсона, до Кім Кі Дука, до Альмодовара, до фон Трієра та Спілберга, до Ліознової, до Машкова, до Бикова, до Елема Клімова, до Марка Захарова….

До Параджанова…

І до Миколайчука..

І до Іллєнків – як продовжувачів естафети. І до Кіри Муратової. І до Олександра Муратова. І до Балаяна…

І аж до нових режисерів. Щоби молода людина могла з юних років відділити справжнє зерно мистецтва від неякісного продукту. Щоби роботи «новаторів» типу Валерії Гай-Гарманік сприймалися не як одкровення, а як звичайний «випендрьож». Щоби сформувалося нормальне естетичне бачення світу, і щоби бездарні режисери не забивали голови молоді дурними розповідями про «арт-хаус» - модним словом, яким можна прикрити власну відсутність таланту.  

Я думаю, що Іван Миколайчук втішився б із такої ініціативи. А може, виступив би з цією ініціативою років двадцять тому. Ми не можемо вважатися країною без кінематографу. Ми мусимо стати країною з кінематографічною освітою. І хтось же має стати рушієм широкого просвітницького процесу в цьому напрямку – так, як вісімдесят років тому були свої подвижники та ініціатори руху за тотальну писемність. Інакше ми станемо країною споживачів мильних опер та дешевих бойовиків, з повною дезорієнтацією в світі мистецтва. Якщо сьогодні ми позбавлені можливості знімати кіно у великих обсягах, то давайте хоча би вивчати досвід інших у цій сфері.

Іван Миколайчук з’явився як продукт поєднання радянського періоду кінобуму з глибоким бажанням зберегти народні традиції, помноживши їх на найкращі зразки вітчизняного кінематографу. Сьогодні немає жодного із трьох компонентів – ні кінобуму, ні тяги до збереження традицій, ні нових зразків та відкриттів у кінематографії. Коли опозиція збирається екранізувати роман Шкляра і сперечається, кого краще запросити в якості режисера – Гофмана чи Гібсона – я чомусь згадую голлівудську постановку «Тараса Бульби», де від українського козака залишився лише деградований «Терез Балба». Коли мої співгромадяни дивляться на світ крізь призму російських «ментів», спецназівців чи американських «морських котиків», я бачу анігіляцію патріотизму.

Саме тому вважаю, що семидесятиліття Миколайчука – це привід і підстава задуматися. Задуматися про майбутнє народу. І про те, що відсутність системної просвіти серед нинішнього дорослого населення і системної освіти серед молодшого покоління в галузі кінематографа – це шлях до нав’язування зовнішніх впливів і зовнішніх концепцій методом закріплення відповідних художніх образів і стереотипів. Адже з усіх мистецтв для нас найважливішим є мистецтво кіно…