Українці, яких світ вшановує, а Вітчизна забула

12 января 2016, 18:50
Журналіст, письменник
0
136

Воскреслі з мороку комуністичного забуття

Тінь забутого предка

         Для мене ця неймовірна і приголомшлива історія розпочалася доволі несподівано. Гортаючи сторінки газети українців Америки «Свобода», яка безперервно видається в США з 1893 року, я у номері від 26 травня 1984 року прочитав невеличку публікацію, озаглавлену доволі просто - «Роман Домбчевський». У ній розповідалося, що попереднього дня в США урочисто відзначили сторіччя від дня народження цього львів’янина – вдатного юриста, споборника української мови, публіциста. Я, щиро кажучи, здивувався, що ніколи не чув цього імені. Бо  прізвище його було, так би мовити, з викликом. Початкові літери вказували нібито на глибоке польське коріння. Адже корінь слова «домб» у перекладі на польську близький до значення – дуб, себто, неймовірно в’язкий та кріпкий. Хоча, як виявилося, то Роман Йосифович Домбчевський насправді чистокровний гуцул. Він народився 25 травня 1984 року в маленькому селі Ясенів Горішній на Гуцульщині, в Австро-Угорської імперії, тепер це Верхній Ясенів на Івано-Франківщині. Розташоване воно за дванадцять кілометрів від районного центру Верховина, за сорок п’ять від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош.

         Вшановували у Нью-Йорку українці США Романа Домбчевського як відомого правника, споборника прав української мови, як національної. Хоча всі мої пошуки показали, що нині ніхто в Україні цю людину, на жаль, фактично не знає. Нікому її прізвище невідоме. І не лише на рідній Гуцульщині, а й на Львівщині, де провів він основну частину свого життя. Сказати б, тінь дочасно забутого предка.

         Роман походив з родини греко-католицького священика Йосифа Домбчевського. Мати його, Варвара, також з родини служителів культу цієї ж віри. Батькам дуже хотілося, щоб їхній метикуватий син був освіченою, грамотною людиною. Тому в дев’ятнадцять років, не по літах високий та кріпкий, він був уже у Львові, успішно склав іспити на юридичний факультет тамтешнього університету.

Юнак надто швидко освоївся до міського життя, і вже дуже швидко поринув у бурхливе студентське життя. Маючи природній дар до швидкого засвоєння наук, молодий гуцул легко опановував академічні знання, які дарували відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою  відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаїв неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. В краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою  його полонізації, і молодий адвокат часто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

 

Поліглот в окопах імперіалістичної

У серпні 1914-го адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає молоду сім’ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Спілка визволення України (СВУ), головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України як держави вони вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною та Німеччини проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 р.), сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Але це було дещо пізніше. Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбачевського на мобілізацію українських військовополонених з російської армії в таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти, серед яких і високоосвічений пан Роман, організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Р. Домбачевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістською роботою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на її сторінках правові і просвітницькі теми. Цими загальними зусиллями СВУ організувала так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.  В цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька Армія (УГА). 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбачевський досконало володів восьма мовами. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси в ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921-го року, коли Українській Народній республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Р. Домбачевський у 1921-1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

Правовий мовний трактат сотника-юриста

У кінці 1922 року сотник Домбачевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926-го року, коли Р. Домбачевський переїздить до більшого міста - Стрия, організовує  й тут юридичну практику. Доволі часто виступає з блискучими статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять яскраві публіцистичні твори на злобу дня.

Ім’я адвоката Романа Домбчевського в Стрию пов’язують з організацією музейної справи. Саме він у тридцяті роки минулого століття підготував статут краєзнавчого музею «Верховина». Зайнявся публічною пропагандою ідей збереження старожитностей, публікуючи статті про це в місцевій та обласній пресі. Тема для нього була надзвичайно близька й зрозуміла, бо родом він був з Гуцульщини, з самої Верховини. Писав різноманітні звернення, відозви громадськості до органів влади з метою створення в місті нового культурного центру зі збереження спадщини віків. В цьому йому активно допомагала дружина Ірена. Разом із гуртківцями вона поставила виставу про життя людей у горах.

Невдовзі його статті на захист рідної української мови все частіше носять характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Р. Домбачевський доволі часто зустрічається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно фільтрований словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбачевський чи не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді. На повен голос говорить про соціологічне і правове поняття нації та її мови, про право нації мати таку. Здійснює детальний аналіз стану української мови в Австрії, Росії, Угорщині, ЧСР і Румунії, про її правовий статус у законодавстві цих держав. Досліджує мовні закони УНР, ЗУНР і УСРР.

Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на порушує проблему права мовного носія на рідну мову, як засіб  життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню.

Тоді, майже сто років тому, Роман Домбачевський пише: «Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…»  

       Як результат, з-під пера юриста Р. Домбачевського виходить цікава і актуальна, злободенна більш як на ціле століття, праця «За права мови». Це фахове і цікаво викладене, юридично виважене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката – справжнього українського речника прав нації у судових процесах.  Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов’язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі». 

   Національна мова, слова, це золоті ключі, - казав Роман Домбчевський, - якими відкривають душу і закривають чорні роти.         

        Є небезпідставне твердження, що ця оригінальна, автентична праця з’явилася вже в кінці двадцятих років минуло століття, коли Польща в Галичині злісно викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори (напевне, за традицією) знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень начебто неодноразово (це, зазначу, ще потрібно вивчати й доводити) перевидавалася і в Львові, і навіть у буцімто й у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Р. Домбачевський тут же опинився у в’язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському буржуазному націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув’язнення Р. Домбачевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно знаходився під наглядом комуністичних спецслужб.

 

По два боки морів та океанів

 

          1911 року Роман Домбачевський узяв шлюб з Іреною (06.02.1886 р. н.), яка також походила з родини греко-католицького священика Григорія Рибчака з Бучача (нині Тернопільська область). У часи буремних випробувань батько її служив духівником УГА. Неодноразово заглядав у вічі смерті, коли червоні проривали фронт. Пані Ірена стала громадською активісткою, активно зайнялася журналістикою. Вона - фундатор бібліотеки «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, де вони мешкали з Романом, комплектувала її власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» у містечку, де Ірена Домбачевська, організувавши перший в цьому краї драматичний гурток, поставила на сцені п’єсу поетеси-гуцулки, родом з села Білі Ослави тепер Надвірнянського району Івано-Франківщини Марії Підгір’янки (справжнє прізвище – Ленгерт) «У чужому пір’ї». Синьоока Марійка разом з чоловіком Августином Домбровським, також великим поборником української поезії, мистецтва, бувала на виставах Ірени Рибчак-Домбчевської і в Миколаєві, і Стрию, в довколишніх селах, і на Львівській сцені, куди містяни любовно запрошували талановитих аматорів з тамтешньої «Просвіти». Квартетом, разом з Іреною та Романом, вони особливо вдало, на «біс» у місцевої публіки виконували пісню Марічки Підгір’янки «Ой, не нам у кайданах ходити». Яку владою суворо заборонялося співати, особливо ж у людних місцях. 

           У 1928-1932 роках пані Ірена трудилася головою Союзу Українок у Стрию, була на самому вістрі громадського і політичного життя. Гуртувала людей в рядах «Просвіти», організовувала драматичні гуртки, виступи аматорів, конкурси української мови, української пісні. 

     Починаючи з тридцятих років журналістка Ірена Рибчак-Домбчевська активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Була вона вельми активною, цілеспрямованою людиною, вся націлена на громадську, національно-патріотичну роботу. Мала пісенно-поетичну душу. Була навдивовижу комунікабельною, патріотично налаштованою особою.  Вправно володіла писемним словом, мала художні публікації. Львів’яни зачитувалися її нарисами, оповіданнями. Найбільше з них вирізняється виточеним смаком і чуттям слова спомин «Три стрічі. Пам’яті Олекси Наваківського». Опублікований він у вересневому номері журналу «Жінка» за 1935 рік. Через сорок чотири роки часопис «Наше життя» (стор. 11) Союзу Українок Америки (СУА) передрукує уривок цієї розповіді з присвятою пані Ірені Григорівній, яка все своє життя і в Україні, і за океаном жила для людей.   

          У родини Домбачевських народилося двоє дівчаток – Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупували радянські війська, передчуваючи загрозу від комуністів, Ірена Домбачевська з Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Сталося це одразу, як нові господарі життя уночі заарештували чоловіка, провели обшуки в їхньому помешканні, забрали всі його рукописи, зажадали і їй вранці особисто з’явитися на допит до слідчого НКВС. З Польщі, мати з донькою незабаром виїхали до США. Там вона одразу примкнула до міжнародних громадських організацій.

       Усе своє життя  за кордоном, аж до смерті 05.08 1964 року, пані Ірена невтомно розшукувала чоловіка, повсякчас посилаючи запити про нього в радянське посольство, розпитуючи новоприбулих утікачів з комуністичної держави, чи бува не чули, не зустрічали її Романа. Уже пізніше, маючи знайомих, які працювали безпосередньо в апараті ООН у Нью-Йорку, намагалася організувати офіційний запит світової організації до керівництва Радянського Союзу з приводу долі юриста Домбчевського. Але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за непробивною «залізною завісою» СРСР. Весь цей час Роман Домбачевський повсякчас жив одинаком, постійно мріючи про зустріч з дружиною та дочкою, доля яких йому теж була невідома. Помер у скруті й глибокій депресії в непривітній для нього Одесі 1952 року.

 

Воскрешення з забуття

 

            1984 року в США українська громада Нью-Йорка провела вечір пам’яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови Романа Домбачевського. Про це, як я уже згадував вище, розповіла найстаріша україномовна газета «Свобода». Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав’ярні Львова. Яким же був правник, захисник української мови? Читаємо: «Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури». Ще «Свобода» пише, що на тодішніх урочистостях була присутня дочка львівського адвоката – Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки (СУА). (Про це читати тут).

         Не важко переконатися в тому, що в болісній історії Романа, Ірени, Христини Домбчевських віддзеркалена доля всього нашого рідного українства, як такого, і нашої стражденної рідної мови, котра стала буцімто державною, але все одно знаходиться під загрозою московітів, які пішли на нас війною. За цих обставин, як мені видається, нам, нинішнім українцям, потрібно стряхнути пил з історій роду таких людей, як незабутній випускник Львівського університету, гуцул Роман Домбчевський, його дружина і донька. Заговорити про них на повен голос. Ви ж зверніть увагу, потрапивши до благословенної Америки, донька Христина, продовжила святу справу батьків, на заокеанській землі вона гуртувала українських біженців, поєднувала їх серця й душі з рідною землею, мовою культурою. Тривалий час була комунікатором роботи СУА, а за тим і заступником голови всесвітньо відомої організації. Знаючи це, батько, либонь, був би щиро вдячний своїй доні.

            Думаю, що нинішнє завдання тих, хто любить Україну, вважає себе борцем за зміцнення української мови в суспільстві, захисту її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, повернути пам'ять про Романа Домбчевського, його високопатріотичну родину. Трагедія його сім’ї, яка за любов до рідної мови, її пропаганду в масах, розробку правових канонів національного способу спілкування показала всьому світові, що українці готові піти на неймовірні муки, навіть на смерть за свою ідентичність. Такий приклад заслуговує на всенародне пошанування.

       Я підготував статтю до Вікіпедії про Романа Домбчевського та його стражденну родину, читати тут. Написав також цими днями листи ректору Львівського національного університету імені Івана Франка, декану юридичного факультету, сповістивши їх про мою «знахідку» справжнього дорогоцінного скарбу серед їхніх випускників далеких-далеких років іще початку минулого сторіччя. Запропонував відшукати і перевидати книгу Р. Домбчевського «За права мови», так актуальної, злободенної нині, провести науково-практичну конференцію за участі правників, мовознавців. По можливості встановити пам’ятку дошку на фронтоні стіни факультету.

            Написав листи про це ж і голові міста Львова Андрію Садовому, голові Львівської обласної держадміністрації О. Синютці. Спробую письмово переконати голів міст Миколаєва та Стрия, що було б дуже добре, якби там з’явилися вулиці чи сквери пам’яті колишнього мешканця, відомого на весь світ юриста Романа Домбчевського, щоб про нього нагадували пам’ятні знаки. Це б лише додало авторитету та історичного шарму їхнім поселенням.

          Зв’язався з Союзом Українок Америки. Мені пообіцяли незабаром прислати розповіді про заокеанську частину родини знаменитого гуцула. Я обов’язково поділюся цими матеріалами з вами, друзі-читачі.

 

            ***

 

          Як повідомили з архіву СБУ, у них, а також обласних управліннях спецслужби немає жодних матеріалів щодо судового процесу чи справ з приводу нагляду за політв’язнем Романом Домбчевським. Як висловили там припущення, їх, можливо, вивезли до Москви, тим паче, що відомий юрист і захисник української мови був не зовсім рядовим «клієнтом» кагебістів. Але пошук документів треба продовжити.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.