Російський диктатор хоче будь-що закріпити за собою ще більше, ніж уже захопив
Поки Віткофф і Кушнер шукають у Кремлі згоду на американський сценарій завершення війни, Москва продовжує вимагати весь Донбас, а Європа намагається не залишитися статистом у переговорах, від яких залежить її власна безпека. Володимир Путін знову отримав те, чого прагнув роками: можливість обговорювати майбутнє України за столом переговорів із представниками Сполучених Штатів. І знову Москва використовує цю можливість не для того, щоб відмовитися від загарбницьких планів, а щоб домогтися їхнього дипломатичного оформлення.
12 листопада спеціальний посланець президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер, зять Дональда Трампа, прибули до Москви на зустріч із російським диктатором. Їхня місія — представити Путіну результати дводенних переговорів України, Росії та США в Абу-Дабі. Однак головне питання полягає не в тому, наскільки переконливо американці доповідатимуть про дипломатичний прогрес. Головне — чи не перетворюється цей процес на торг українськими територіями заради того, щоб Путін погодився хоча б тимчасово зупинити війну.
Кремль хоче отримати за столом переговорів те, чого не зміг захопити на фронті
За повідомленнями, на які посилається британська преса, американська сторона могла обговорювати варіант, за якого Росія отримала б контроль над усією лінією фронту в Донецькій та Луганській областях. Ідеться про надзвичайно небезпечну конструкцію: українські міста, які досі утримують Сили оборони, нібито не обов'язково передавати Москві негайно, але Росія могла б претендувати на контроль над усім Донбасом. Якщо така пропозиція справді лежить на столі, то це вже не просто пошук компромісу. Це спроба перетворити військову агресію на інструмент територіального шантажу, коли агресор вимагає не лише зберегти захоплене, а й отримати міжнародне визнання права диктувати долю земель, які він не спромігся окупувати.
І тут виникає принципове запитання: на підставі чого Росія взагалі претендує на території, які їй не належать? Чому держава, що розв'язала повномасштабну війну, має отримувати винагороду за власну агресію? І чому Україна повинна розплачуватися територіями за припинення обстрілів, які здійснює саме Росія?
Путін намагається нав'язати світові логіку, за якою право визначається не міжнародним правом, а кількістю ракет, танків і людських життів, кинутими на захоплення чужої землі. Якщо така логіка переможе, будь-яка держава з потужнішою армією дістане спокусу повторити російський сценарій.
Важливо наголосити: повідомлення про конкретну американську пропозицію щодо Донбасу поки не підтверджене офіційно оприлюдненим документом. Не можна стверджувати, що Вашингтон уже ухвалив рішення передати Росії українські території. Але сам факт появи таких повідомлень на тлі незмінних вимог Кремля вимагає від української влади чіткої публічної позиції.
Путіну мало окупованого: він хоче права вимагати ще більше
Територіальні апетити Кремля давно вийшли за межі реального контролю російської армії. Москва оголосила своїми частинами України, які не змогла повністю захопити, а тепер намагається зробити власні незаконні претензії предметом міжнародних переговорів. Путін вимагає, щоб Україна відмовилася від територій Донбасу, які залишаються під українським контролем. У ширшому переліку його умов — також відхід українських військ із частин Запорізької та Херсонської областей, обмеження оборонних можливостей України й відмова від вступу до НАТО. Москва намагається представити ці вимоги як нібито необхідні умови миру. Насправді це вимоги держави-агресора до країни, на яку вона напала.
І тут не варто плутати припинення вогню з капітуляцією. Припинення бойових дій має зупинити вбивства й створити умови для безпеки. Але якщо ціною тиші стає добровільна відмова України від власної території, а Росія отримує можливість перегрупуватися й готувати нову агресію, це не мирна угода, а відкладення наступного етапу війни.
Показово, що після переговорів в Абу-Дабі єдиним конкретним результатом стала домовленість про масштабний обмін військовополоненими. Це важливий гуманітарний крок, за який Україна має боротися й надалі. Але обмін полоненими не означає, що сторони наблизилися до політичного врегулювання. За ключовими питаннями — територіями, гарантіями безпеки та умовами припинення війни — розбіжності залишаються.
Гарантії безпеки: чи не намагаються продати Україні паперовий захист?
Окремий напрям переговорів — гарантії безпеки для України після завершення бойових дій. Обговорюються механізми контролю за припиненням вогню, а також можливість надати Києву гарантії, які за змістом могли б бути наближені до принципу колективної оборони, закріпленого у статті 5 Північноатлантичного договору. Але тут важливо не підміняти реальність красивими формулюваннями. Стаття 5 НАТО — це частина системи колективної оборони Альянсу. Будь-які окремі гарантії Україні не стають автоматично рівнозначними членству в НАТО. Їхня дієвість залежатиме від того, хто саме їх надасть, які зобов'язання візьме на себе, якими засобами реагуватиме на новий напад і чи буде готовий виконувати обіцяне.
Москва, зі свого боку, виступає проти розміщення міжнародних миротворчих сил в Україні. Тобто Кремль прагне впливати на те, якою буде українська безпека після війни, але водночас не хоче бачити на українській території міжнародну присутність, яка могла б ускладнити підготовку нового нападу. Виникає небезпечна асиметрія: Росія хоче обмежити українські можливості захисту, заперечує проти дієвих механізмів стримування і водночас вимагає територіальних поступок. Це не формула стабільного миру. Це спроба залишити Україну вразливою перед наступним російським ультиматумом.
Європа нарешті зрозуміла: без власного голосу її поставлять перед фактом
Не менш промовистою є боротьба навколо участі Європи в переговорах. Представники європейських країн були присутні в Абу-Дабі, але не брали безпосередньої участі в основних тристоронніх зустрічах України, Росії та США. Тепер Віткофф і Кушнер мають переконати Путіна погодитися на ширшу участь європейців у подальшому переговорному процесі. Саме тут проявляється ще одна проблема американського підходу: майбутнє європейської безпеки обговорюється за участю Вашингтона й Москви, тоді як самі європейські держави ризикують опинитися на периферії ухвалення рішень. Для Кремля це зручна ситуація. Росія традиційно прагне домовлятися з великими державами через голови тих країн, безпека яких безпосередньо залежить від результату цих домовленостей.
Прем'єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні наполягає, що Європейський Союз повинен мати єдиного представника й чіткий мандат на переговори. Серед можливих кандидатів називають голову Європейської ради Антоніу Кошту. Його перевага — представництво всіх 27 держав ЄС. Водночас Німеччина підтримує формат E3 за участю Німеччини, Франції та Великої Британії. Менші країни побоюються, що їхні інтереси можуть бути відсунуті на другий план.
Серед інших можливих кандидатів згадують президента Фінляндії Александра Стубба, колишнього президента Європейського центрального банку Маріо Драгі та ексголову Єврокомісії Жозе Мануела Баррозу. Ця дискусія — не просто боротьба за дипломатичну посаду. Європа має визначити, хто говоритиме від її імені, які саме повноваження матиме переговорник і чи зможе він захистити спільну позицію. Адже якщо рішення про українські території та європейську безпеку ухвалюватимуть без належної участі ЄС, наслідки відчуватимуть не лише українці.
Путін хоче переговорів із Заходом, але не хоче відмовлятися від війни
Поки американські посланці шукають порозуміння з Кремлем, російська сторона не демонструє готовності відмовитися від максималістських вимог. Керівник російської делегації Володимир Мединський, за повідомленнями BILD, знову дав зрозуміти, що Москву задовольнить лише перемога та мирна угода на російських умовах. Це надзвичайно важливий сигнал. Він показує, що Кремль сприймає переговори не обов'язково як шлях до взаємного компромісу, а як можливість домогтися від України та її партнерів поступок, яких Росія не змогла вибороти військовою силою.
Показово й те, що Москва не поспішає погоджуватися на припинення вогню як самостійну умову для початку політичного врегулювання. Російська влада продовжує наполягати на комплексній угоді, яка мала б закріпити її вимоги щодо територій, військового потенціалу України та архітектури безпеки в Європі. Інакше кажучи, Путін хоче не просто припинення бойових дій. Він хоче змінити політичну й безпекову конфігурацію регіону на користь Росії. Україна в цій конструкції має стати слабшою, Європа — менш самостійною, а Москва — отримати право диктувати умови сусідам.
Україна не повинна платити територіями за чужу дипломатичну перемогу
Для Києва нинішній переговорний процес — випробування не лише дипломатичної майстерності, а й політичної стійкості. Українська делегація має чітко розуміти: жодна домовленість про припинення війни не може бути побудована на припущенні, що Росія має законне право на українські землі. Позиція президента Володимира Зеленського щодо неприйнятності передачі окупованих територій залишається принциповою. Українські пріоритети — припинення російських атак, реальні гарантії безпеки, відновлення економіки та повернення полонених. Але все це не повинно перетворитися на ширму для легалізації загарбання.
Вашингтон також має усвідомлювати: угода, яка винагороджує агресора територіями, не гарантує стабільності. Вона створює небезпечний прецедент, за якого силове захоплення чужої землі стає вигідною стратегією. Якщо Путін отримає Донбас не тому, що має на нього законне право, а тому, що Захід вирішить поступитися заради швидкого політичного результату, це буде сигналом для всіх потенційних агресорів. Україна не просить у світу чужих територій. Вона вимагає поваги до власних кордонів і права самостійно визначати своє майбутнє. Це не максималістська позиція — це основа міжнародного права.
Сьогодні питання полягає не в тому, чи зможуть Віткофф і Кушнер знайти слова, які сподобаються Путіну. І навіть не в тому, чи погодиться Кремль допустити європейців до переговорного столу. Питання в іншому: чи готові Сполучені Штати й Європа провести межу між компромісом і капітуляцією? Бо якщо заради примарної домовленості Путіну дозволять забрати ще частину України, це буде не завершенням війни, а винагородою за агресію. І тоді Кремль матиме всі підстави вважати, що наступний ультиматум Заходу також може спрацювати.
Джорджа Мелоні звернулася до президента Європейської ради Антоніу Кошти. Чому це важливо для України
Головна тема — роль Європи в переговорах щодо завершення російсько-української вiйни. Прем’єр-міністерка Італії звернула увагу на проблему, яку важко не помітити: європейські країни проводять численні зустрічі, консультації та переговори щодо України, але часто діють у різних форматах і без достатньої координації. Мелоні вважає, що така ситуація послаблює позиції Європи. Адже коли кожна країна намагається вести власну дипломатичну гру, виникає питання: хто насправді представляє спільну європейську позицію. Тому вона пропонує визначити єдиного представника Європейського Союзу для участі в переговорах. Ця людина повинна мати чіткий мандат, погоджений усіма країнами ЄС.
Цікава деталь: Мелоні окремо наголосила, що не претендує на цю роль ані особисто, ані від імені Італії. Йдеться саме про створення зрозумілого механізму представництва всієї Європи. Також італійська прем’єрка закликає узгоджувати позиції з Великою Британією, Норвегією та іншими європейськими партнерами. Тому що будь-які домовленості щодо майбутнього України без урахування позиції європейських держав можуть мати серйозні наслідки для всієї архітектури безпеки континенту. Україні потрібна не просто присутність Європи на переговорах, а послідовна підтримка, конкретні гарантії безпеки та розуміння того, що питання українського майбутнього не можна вирішувати без самих українців.
Лист Мелоні — це передусім сигнал про необхідність єдності європейської дипломатії. Він не містить готового мирного плану чи конкретних умов завершення вiйнu. Але порушує дуже важливе питання: чи зможе Європа виступити єдиним політичним гравцем тоді, коли вирішуватиметься майбутнє України. Бо для нас принципово важливо, щоб Європа була не просто спостерігачем за переговорами, а повноцінним учасником процесу, який стосується безпеки всього континенту.