Чому Україну знову представляє та ж сама команда переговірників?
Арахамія, Умєров, Буданов — три ключові постаті української переговорної команди, навколо яких накопичилося чимало запитань. Від Стамбула-2022 до Абу-Дабі-2026: чи має суспільство право вимагати від влади повної прозорості щодо людей, яким доручено визначати майбутнє України? Багато хто чекав на іншу переговорну команду.
Чекали людей, чия біографія, громадянська позиція, політична відповідальність і ставлення до російської агресії не викликали б жодних сумнівів. Людей, які розуміють ціну української незалежності не з протокольних промов, а з власного досвіду боротьби за неї. Але 9 листопада стало відомо про склад української делегації, яка має брати участь у черговому раунді тристоронніх переговорів України, США та Росії в Абу-Дабі 10–11 листопада 2026 року.
За інформацією Interfax-Ukraine та «Української правди», до неї увійшли Рустем Умєров, Кирило Буданов, Сергій Кислиця, Вадим Скібіцький та Давид Арахамія. Керівником переговорної групи визначено Умєрова. Тобто знову бачимо знайомі прізвища. І знову виникає питання: чи справді це найкращий кадровий вибір для переговорів, від яких залежить майбутнє країни, що вже майже п'ять років протистоїть повномасштабній російській агресії?
Арахамія: від політичного компромісу до переговорів із Кремлем
Давид Арахамія — одна з найбільш впливових фігур президентської команди. Голова парламентської фракції «Слуга народу», колишній керівник української делегації на переговорах із Росією у 2022 році, людина, яка знову отримує місце за переговорним столом. Він народився 23 травня 1979 року в російському Сочі. Згодом його родина мешкала в грузинській Гагрі, а після війни в Абхазії 1992 року переїхала до Миколаєва. Ці обставини самі по собі не можуть бути підставою для політичних звинувачень. Місце народження не визначає ані патріотизму, ані державницької позиції людини. Але для посадовця такого рівня суспільство має право знати всю інформацію, яка стосується його громадянства, зв'язків та політичної діяльності.
У грудні 2021 року Арахамія публічно запевняв, що не має громадянства іншої держави. Тоді йшлося про підозри щодо американського громадянства. Він заявив журналістам, що має «залізобетонний доказ», який обіцяв продемонструвати пізніше, якщо компетентні органи не зможуть провести перевірку. Це зафіксувало УНІАН у публікації від 3 грудня 2021 року. Важливо: сама ця заява не є доказом наявності другого громадянства, але й питання про публічне підтвердження обіцяного документа залишається предметом суспільного інтересу.
Не менш важлива й політична історія Арахамії. У грудні 2019 року, напередодні нормандського саміту, він закликав українців підтримати Володимира Зеленського, порівнюючи дипломатичні переговори з футбольним матчем, у якому президент має відчувати підтримку вболівальників. У березні 2022-го Арахамія вже очолював українську делегацію в Стамбулі. Після переговорів він говорив про концепцію «укріпленого нейтралітету», гарантії безпеки та можливі умови мирного договору. А в листопаді 2023 року в інтерв'ю Наталії Мосійчук він знову повернувся до тих переговорів, пояснюючи, що російська сторона вимагала нейтралітету України.
Тут необхідно уникати кремлівської маніпуляції: Арахамія не говорив, що Україна вже погодилася капітулювати, а Борис Джонсон нібито заборонив підписувати готовий мир. Цю інтерпретацію спростовували, зокрема, європейські фактчекери EUvsDisinfo. Українська сторона не погодилася на російські вимоги, які загрожували суверенітету держави. Однак це не знімає іншого питання: хто і на яких підставах визначає персональний склад переговорних груп? Чому суспільство має дізнаватися про принципи кадрового відбору вже після того, як прізвища переговорників оголошені?
Умєров: питання, які потребують офіційних відповідей
Рустем Умєров — людина, якій нині доручено керувати українською переговорною делегацією. Його кар'єра стрімко розвивалася: народний депутат, голова Фонду державного майна, міністр оборони, секретар РНБО, а згодом — керівник українського переговорного напрямку та глава Служби зовнішньої розвідки. Саме тому будь-які питання щодо його біографії, громадянства та можливих економічних зв'язків із територією, окупованою Росією, мають бути перевірені особливо ретельно.
У 2024 році видання «Останній Бастіон» поширило інформацію про реєстрацію в окупованому Криму підприємця з ім'ям Рустем Енверович Умєров. У російських реєстрах фігурували також відомості про його участь у кримській компанії «Кримсоюзстройпроект». Автори публікації пов'язували ці дані з українським політиком і ставили питання про можливе російське громадянство.
Але тут є принципова обставина. У липні 2025 року одеське видання «Думська» провело окрему перевірку документів і дійшло висновку, що йдеться, найімовірніше, про іншого громадянина — повного тезку українського посадовця. Журналісти звернули увагу на відмінності в біографічних даних і поставили під сумнів ідентифікацію кримського підприємця з міністром оборони України. Отже, стверджувати, що Умєров отримав російське громадянство або зареєстрував там власний ФОП, на підставі цих документів не можна.
Але це не означає, що питання не заслуговує на офіційне роз'яснення. Навпаки: коли йдеться про керівника переговорів із Росією, будь-яка неоднозначність повинна бути усунута документально, а не політичними запевненнями. Українці мають право знати, чи перевіряли відповідні органи ці відомості, чи встановили особу кримського підприємця та чи існують будь-які економічні зв'язки самого Умєрова з окупованим півостровом.
Буданов: розвідка, дружні зв'язки та питання національної безпеки
Ще одна постать у переговорній команді — Кирило Буданов, колишній керівник ГУР, а нині голова Офісу президента. Його військова та розвідувальна біографія, безумовно, відрізняється від біографій політичних діячів. Однак це не звільняє його від необхідності відповідати на питання щодо обставин, які свого часу викликали серйозний суспільний резонанс.
У грудні 2021 року журналісти «Слідства.Інфо» оприлюднили розслідування про будинок у Хотові під Києвом, у якому тимчасово проживали Кирило Буданов та тодішній заступник міністра внутрішніх справ Олександр Гогілашвілі. Сам Буданов підтвердив цей факт у коментарі Bihus.Info. Він пояснив, що в його квартирі тривав ремонт, а Гогілашвілі є його другом, який запропонував тимчасово пожити в будинку. І ось тут виникають обставини, які не можна залишити поза увагою.
За даними журналістських розслідувань, будинок належав Діані Стрілковській — колишній дружині бізнесмена В'ячеслава Стрілковського. Журналісти також повідомляли про російські паспорти власників нерухомості та їхні поїздки до окупованого Криму. Ще серйознішим було питання щодо самого Гогілашвілі. У грудні 2021 року Центр журналістських розслідувань оприлюднив дані російських державних реєстрів, які свідчили про отримання ним паспорта громадянина РФ у 2003 році та наявність російського податкового номера. Цю інформацію підхопили BBC News Україна, «Українська правда», «Радіо Свобода» та інші медіа.
Сам Гогілашвілі в інтерв'ю виданню «Бабель» заперечував, що має російське громадянство на момент розмови, називаючи себе колишнім громадянином Росії. Тобто йшлося не про вигадану історію із соціальних мереж, а про серйозне журналістське розслідування, публічне визнання Будановим дружніх стосунків із Гогілашвілі та питання до державних органів щодо перевірки посадовця. І хоча сам факт тимчасового проживання в одному будинку не доводить причетності Буданова до будь-яких протиправних дій, для керівника української військової розвідки подібні обставини вимагали особливої уваги.
Окреме питання — позиція Буданова щодо Української православної церкви. 9 квітня 2026 року, вже обіймаючи посаду керівника Офісу президента, він заявив, що вважає маніпуляцією додавання до назви УПЦ приставки «МП», оскільки церква, за його словами, відмовилася від цієї частини назви. Це не дає підстав називати його прихильником ФСБ чи стверджувати про особисті зв'язки з російськими спецслужбами. Але його публічна позиція щодо церковного питання цілком закономірно викликає дискусію, особливо з огляду на висновки українських державних органів щодо афілійованості окремих релігійних структур із Російською православною церквою. Коли керівник Офісу президента висловлює оцінку, яка фактично пом'якшує суспільне сприйняття проблеми московського церковного впливу, він повинен бути готовим до аргументованої дискусії.
Не лише прізвища: проблема довіри до переговорів
Звернімо увагу: 2022 року переговори в Стамбулі відбувалися після відступу російських військ із Київщини, після Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших міст, де відкрилася страшна правда про російські воєнні злочини. Тоді українське суспільство мало цілком зрозуміле очікування: жодних домовленостей за спиною народу, жодних поступок щодо територіальної цілісності, жодних компромісів із суверенітетом. Тепер, у листопаді 2026 року, переговорний процес знову виходить на міжнародну арену. І знову українську сторону представляють люди з президентського політичного кола. Водночас міжнародна преса повідомляє про складність переговорного процесу, принципові розбіжності щодо територій, гарантій безпеки та майбутнього української армії.
Associated Press зазначає, що Москва продовжує вимагати територіальних поступок, відмови України від вступу до НАТО та обмежень її військового потенціалу. Київ наполягає на реальних гарантіях безпеки й не погоджується на територіальну капітуляцію. The Kyiv Independent також звертає увагу на те, що Умєров очолює переговорну групу, а Буданов і Арахамія входять до її складу. Це вже не просто кадрове питання. Це питання довіри до людей, які мають відстоювати інтереси держави перед представниками країни-агресора.
Хто відповість перед українським суспільством?
Ми не можемо вимагати від переговорників лише красивих промов. Ми маємо вимагати результату, який не суперечить Конституції, національним інтересам та ціні, яку Україна заплатила за свою незалежність. Тому суспільство має право поставити президенту Володимиру Зеленському кілька принципових запитань. Чому саме ці люди отримують ключові місця в переговорному процесі? Чи пройшли вони повну перевірку щодо громадянства, закордонних активів, бізнесових інтересів та потенційних конфліктів інтересів? Чи оприлюднені критерії, за якими формувалася переговорна команда? Які гарантії того, що жоден із переговорників не матиме особистих або політичних мотивів, здатних вплинути на позицію України? І найголовніше: хто нестиме політичну відповідальність, якщо результати переговорів виявляться неприйнятними для українського народу?
Варто згадати й про політичну відповідальність самого суспільства. У 2019 році українці надали безпрецедентний мандат команді Зеленського. Три Майдани, Революція Гідності, боротьба за європейський вибір і тисячі загиблих за незалежність не могли бути гарантією від кадрових помилок, політичної безвідповідальності чи повернення старих практик. Але народ не давав нікому права розпоряджатися державним суверенітетом на власний розсуд. Україна — не приватна корпорація президента. Переговори про її майбутнє — не внутрішня справа Банкової. І жодна переговорна команда не може підмінити собою волю народу.
Ми не стверджуємо, що місце народження, дружні контакти або непідтверджені повідомлення про громадянство автоматично роблять людину зрадником. Але ми категорично не погоджуємося з тим, що посадовці, які отримують повноваження визначати долю країни, можуть залишатися поза належним суспільним контролем. Українці мають право знати правду про своїх переговорників. Не після підписання документів. Не після чергового політичного скандалу. А до того, як від їхніх рішень залежатимуть кордони, безпека та майбутнє держави. Бо Україна вже заплатила надто високу ціну за право самостійно визначати свою долю. І ніхто не має права перетворити це право на предмет торгу за зачиненими дверима.
Ми побудували цю публікацію не просто як критику конкретних переговорників, а розслідувально-публіцистичний матеріал про кадрову політику Володимира Зеленського, відповідальність влади за призначення людей на стратегічні напрямки та право українського суспільства знати, хто саме представляє державу в переговорах із Кремлем. Водночас є кілька принципових фактологічних уточнень. Зокрема, твердження про російське громадянство Рустема Умєрова не можна подавати як доведений факт: у російських реєстрах виявили повного тезку, але «Думська» опублікувала розслідування, яке ставить під сумнів його ідентифікацію з українським політиком. Арахамія у 2021 році говорив про американське, а не російське громадянство. Вважаємо, що ці нюанси не послаблюють статтю, а роблять її доказовішою.