У повідомленні BILD озвучено тривожне припущення: Дональд Трамп може спробувати домовитися про завершення російсько-української війни без повноцінної участі самої України. Віце-президент Фонду Карнегі Ендрю Вайс назвав нинішній момент одним із найсумніших у відносинах між Вашингтоном і Києвом. Якщо описаний ним сценарій справді стане основою американської політики, йтиметься не просто про дипломатичну помилку, а про небезпечну спробу визначити майбутнє країни, яка щодня платить за свою свободу людськими життями.
За словами Ендрю Вайса, Дональд Трамп прагне домогтися угоди про завершення війни до грудня. Американський президент запросив Володимира Путіна на саміт G20 у Маямі, запланований на 14–15 грудня. Водночас Кремль поки не підтвердив участі російського диктатора.
Паралельно обговорюється можливість тристоронньої зустрічі Трампа, Путіна та голови КНР Сі Цзіньпіна в Китаї наступного місяця. За інформацією Reuters від 19 жовтня, Кремль підтвердив, що ідея такої зустрічі обговорювалася, але офіційних пропозицій і погодженого порядку денного поки немає. Отже, йдеться про можливий дипломатичний формат, а не про вже узгоджений саміт із визначеними рішеннями.
На перший погляд, усе це може виглядати як спроба зібрати найвпливовіших світових лідерів заради припинення війни. Але є принципове запитання: якщо за столом переговорів опиняться керівники США, Росії та Китаю, де буде Україна — країна, на території якої розгортається війна і чиє майбутнє безпосередньо залежить від її результату?
Україна не є учасницею G20. Проте це не означає, що її долю можна вирішувати в межах домовленостей між державами, які мають власні геополітичні та економічні інтереси. Саміт G20 може стати майданчиком для дипломатичних контактів, але не повинен перетворитися на механізм нав'язування Україні чужих рішень. Інакше виникне парадоксальна ситуація: держава, яка розпочала повномасштабне вторгнення, отримає можливість обговорювати умови завершення війни безпосередньо з американським президентом, тоді як країна, що зазнала нападу, ризикує опинитися перед необхідністю лише погоджуватися або відмовлятися від уже сформульованих пропозицій.
Трамп тисне не на агресора, а на жертву агресії?
Найгостріша частина оцінки Ендрю Вайса стосується не самого факту контактів із Путіним, а способу, в який американська адміністрація намагається домогтися результату. За словами експерта, Трамп вважає, що має більше важелів впливу на Володимира Зеленського, ніж на російського президента, і тому готовий посилювати тиск на Київ. Серед найважливіших інструментів Вашингтона Вайс назвав постачання окремих видів озброєння, а також розвідувальну й цільову інформаційну підтримку, критично важливу для української оборони. Це не абстрактна дипломатична суперечка. Йдеться про залежність обороноздатності України від рішень її найважливішого партнера.
Коли одна сторона має можливість впливати на військові можливості країни, яка обороняється, такий вплив може використовуватися для зміцнення її переговорної позиції. Але якщо військова допомога перетворюється на засіб примусу до поступок, тоді виникає фундаментальна проблема: чи не стає підтримка України інструментом, за допомогою якого її підштовхуватимуть до умов, вигідних насамперед Вашингтону? Особливо небезпечно, якщо водночас на Москву не чиниться співмірний тиск.
Росія має величезну територію, військові ресурси, енергетичні доходи та власні канали співпраці з Китаєм та іншими державами. Кремль може затягувати переговори, продовжувати військові операції й намагатися покращити свої позиції силою. Україна ж змушена захищати людей і територію від щоденних ударів. Якщо в такій ситуації Вашингтон вимагатиме поступливості передусім від Києва, це створить небезпечну асиметрію: агресор матиме стимул продовжувати тиск, а жертва агресії — ризикувати втратою підтримки, якщо відмовиться від неприйнятних умов. Саме тут проходить межа між справжнім посередництвом і дипломатією примусу.
Російський диктатор отримує шанс повернутися до великої політики
Запрошення Путіна на саміт у Маямі має ще один вимір. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну міжнародна ізоляція російського керівництва стала одним із політичних інструментів тиску на Кремль. Тепер Сполучені Штати демонструють готовність знову надати Путіну майданчик для контактів на найвищому рівні. Саме по собі спілкування з керівником держави-агресора не є доказом капітуляції чи зради: дипломатія часто вимагає переговорів навіть із противником. Проблема полягає в тому, що отримує кожна сторона в обмін на участь у них.
Чи готова Москва припинити удари по українських містах? Чи погодиться на контрольоване перемир'я? Чи відмовиться від спроб нав'язати Україні політичну залежність? Чи будуть передбачені реальні наслідки за порушення домовленостей? Без відповідей на ці запитання зустрічі на найвищому рівні ризикують стати передусім політичним подарунком Кремлю.
Для Путіна важливо не лише те, чи вдасться досягти конкретної угоди. Не менш важливо продемонструвати російському суспільству, що після років війни він знову спілкується з президентом США на рівних і залишається одним із тих, хто визначає міжнародний порядок денний.
Якщо при цьому Україну відсувають на другий план, Кремль отримує додаткову можливість просувати власну версію подій: мовляв, долю України визначають великі держави, а її суверенітет має обмежуватися їхніми домовленостями. Це суперечить самому принципу, на якому ґрунтується міжнародне право: держави не втрачають права самостійно визначати власне майбутнє через те, що їхній сусід сильніший або має впливових партнерів.
Китайський чинник: тристороння зустріч не замінить участі Києва
Можлива зустріч Трампа, Путіна та Сі Цзіньпіна додає до цієї історії ще один рівень складності. Китай має власні стратегічні інтереси у відносинах зі США та Росією. Пекін зацікавлений у збереженні свого міжнародного впливу, економічних зв'язків і можливостей впливати на глобальні процеси. Проте сама участь китайського лідера в переговорах не гарантує ані справедливого миру, ані готовності Кремля відмовитися від максималістських вимог.
За повідомленням Reuters, тристоронню зустріч лише обговорюють, а її порядок денний ще не визначений. Тому робити висновки про вже укладені домовленості було б передчасно. Однак політичний ризик очевидний: якщо питання України стане предметом переговорів між Вашингтоном, Москвою та Пекіном без повноцінної участі Києва, виникне спокуса розглядати українську державу не як самостійного суб'єкта, а як елемент ширшої геополітичної конструкції.
Україна не повинна погоджуватися на роль об'єкта чужої дипломатії. Її представники мають брати безпосередню участь у формуванні будь-яких умов припинення війни, які стосуються української території, безпеки, суверенітету та майбутніх міжнародних зобов'язань. Інакше навіть домовленість, урочисто представлена як історичний прорив, може виявитися нестійкою. Адже мир не можна побудувати на рішеннях, які не враховують позицію країни, що має їх виконувати й нестиме головні наслідки.
Якою може бути ціна угоди, укладеної без України?
Найбільша небезпека полягає в тому, що прагнення Трампа якнайшвидше оголосити про завершення війни може вступити в конфлікт із потребою забезпечити тривалий і справедливий мир. Політичний результат можна оформити відносно швидко: провести зустріч, оприлюднити спільну заяву, оголосити про припинення вогню або представити рамкову угоду. Набагато складніше створити механізм, який унеможливить нове російське вторгнення.
Якщо домовленість передбачатиме лише тимчасову зупинку бойових дій без дієвих гарантій безпеки, Росія може використати паузу для перегрупування військ, поповнення запасів і підготовки до подальшої агресії. Якщо ж від України вимагатимуть територіальних або політичних поступок, не забезпечивши надійного захисту від нового нападу, така угода може закріпити результати російського військового тиску. А якщо Вашингтон послабить санкції чи відкриє для Росії додаткові економічні можливості в обмін лише на обіцянки, Кремль може отримати вигоди ще до того, як продемонструє реальну готовність припинити війну.
Це не означає, що саме такий сценарій уже погоджений. Наявні повідомлення не дають підстав стверджувати, що Трамп і Путін уклали таємну угоду про поділ України або остаточно визначили умови миру. Але озвучена Вайсом стратегія тиску на Київ робить питання про можливі поступки цілком обґрунтованим. Тому Україні необхідно наполягати не лише на участі в переговорах, а й на чітких принципах їх проведення:
— Жодних рішень про Україну без України. Київ має бути повноцінним учасником переговорів щодо власної території, суверенітету й безпеки.
— Жодних односторонніх зобов'язань. Припинення вогню повинно передбачати перевірювані вимоги до Росії, а не лише обмеження для української сторони.
— Реальні гарантії безпеки. Домовленості мають містити механізми реагування на порушення, щоб Москва не могла безкарно відновити агресію.
— Жодної винагороди авансом. Економічні послаблення Росії мають залежати від конкретних і перевірюваних дій, а не від самого факту переговорів.
Без таких запобіжників дипломатичний прорив може виявитися лише короткою паузою перед новим витком війни.
Київ має говорити з Вашингтоном мовою інтересів, а не виправдань
Україна не може дозволити собі пасивно чекати, доки у Вашингтоні сформують пропозиції, а потім поставлять Київ перед вибором між неприйнятною угодою та ризиком втратити підтримку. Потрібна активна дипломатична робота зі США та європейськими союзниками, узгоджена позиція щодо принципів миру й чітке пояснення того, чому безпекові інтереси України безпосередньо стосуються всієї Європи та трансатлантичного партнерства.
Важливо також домагатися, щоб європейські держави були не сторонніми спостерігачами, а повноцінними учасниками вироблення гарантій безпеки. Європейська допомога, оборонні можливості та політична єдність можуть зменшити ризик того, що майбутнє України залежатиме виключно від рішень одного американського президента. Але головне — Київ має послідовно відстоювати принцип: припинення війни не може означати позбавлення України права самостійно визначати своє майбутнє.
Американський президент має право шукати дипломатичний шлях до завершення війни. Він може зустрічатися з Путіним, залучати Сі Цзіньпіна та пропонувати власні формати переговорів. Проте жоден із цих кроків не дає Вашингтону права вирішувати за українців, на яких умовах вони повинні жити після війни.
Висновок: мир не може бути угодою двох президентів за рахунок третьої країни
Заява Ендрю Вайса змушує подивитися на майбутні дипломатичні зустрічі не лише як на шанс завершити кровопролиття, а й як на серйозне випробування американсько-українських відносин. Якщо Дональд Трамп справді прагне досягти угоди до грудня, головне питання полягає не в тому, чи зможе він посадити Путіна за стіл переговорів. Питання в тому, чи готовий він вимагати від російського керівництва реальних поступок, а не компенсувати брак тиску на Кремль посиленням тиску на Київ.
Якщо майбутня угода передбачатиме припинення російської агресії, дієві гарантії безпеки та повагу до суверенітету України, дипломатичні зусилля заслуговуватимуть на підтримку. Якщо ж її ціною стане примус України до неприйнятних поступок заради політичного тріумфу Вашингтона, це буде не справедливий мир, а небезпечний компроміс за рахунок держави, яка захищається від нападу.
Україна не просить вирішувати свою долю замість неї. Вона вимагає того, що має бути очевидним для будь-якої демократичної держави: право голосу щодо власного майбутнього, захист від агресора й гарантії, що підписані документи не стануть лише перепочинком перед новою війною. Тому грудневий саміт у Маямі, якщо Путін справді приїде, може стати важливим випробуванням не лише для Трампа, а й для всієї системи міжнародної безпеки. Історичним успіхом він стане лише тоді, коли дипломатія допоможе зупинити російське вторгнення, а не створить умови для закріплення його наслідків. Бо мир, укладений за спиною України, може виявитися миром лише на папері. А розплачуватися за нього, якщо він не захистить від нового нападу, знову доведеться українцям.