Американський президент називає українські удари по російських НПЗ «ганьбою», заявляє, що з Путіним домовлятися легше, ніж із Зеленським, і призупиняє дію ключових положень нового санкційного закону.
Тим часом Кая Каллас нагадує: якщо світ хоче зупинити російську війну, тиснути потрібно на Москву, а не змушувати жертву агресії капітулювати.
Республіканці розкритикували Трампа за ослаблення санкцій проти Росії
Президент США Дональд Трамп зіткнувся з критикою однопартійців після рішення призупинити дію санкцій проти Росії. Напередодні, 17 жовтня, сенатор-республіканець Том Тілліс назвав цей крок «абсолютно безвідповідальним».
За словами Тілліса, якщо Трамп хоче зменшити ціни на енергоносії, йому слід «зосередитися на врегулюванні конфлікту з Іраном, а не йти на поступки Володимиру Путіну».
До критики приєдналися та інші республіканці. Сенатор Тед Круз назвав рішення президента «помилкою», а конгресмен Майкл Маккол закликав його скасувати. Сенатор Джон Корнін також висловив стурбованість діями Трампа.
Мир за правилами Трампа: винним знову призначають Київ
Дональд Трамп знову продемонстрував, наскільки небезпечним для України може бути американське уявлення про мир, у якому головним критерієм стає не припинення російської агресії, а можливість якомога швидше оголосити про дипломатичний успіх. В інтерв’ю консервативному телеканалу Newsmax президент США різко розкритикував Володимира Зеленського, заявивши, що український лідер нібито не хоче домовлятися про завершення війни. Ба більше, Трамп стверджує, що йому легше вести переговори з Володимиром Путіним, ніж із президентом країни, на яку Росія напала.
«Він не той, з ким нам слід вести переговори», — заявив американський президент, додавши, що не є прихильником Зеленського. Він також звинуватив українське керівництво в руйнуванні власної країни. У цій риториці є принципова проблема. Україна не розпочинала повномасштабної війни, не окуповувала російських територій і не вимагала від Москви права визначати майбутнє Російської Федерації. Україна захищається від вторгнення, яке Кремль розпочав у лютому 2022 року. Проте в публічній картині, яку вибудовує Трамп, саме Київ дедалі частіше постає стороною, від якої очікують поступок, поступливості й готовності припинити опір на умовах, які ще належить узгодити.
Чому український президент має бути зручнішим для Вашингтона, ніж російський диктатор? Чому небажання відмовлятися від національних інтересів подається як перешкода для миру, а готовність Путіна вести переговори американський президент оцінює прихильніше? Ці запитання не мають простих відповідей. Але вони оголюють небезпечну підміну: складність переговорів із жертвою агресії не можна автоматично трактувати як доказ її небажання завершити війну.
Санкції, які мали покарати Росію, опинилися на паузі
Ще тривожнішим сигналом стало рішення Трампа призупинити застосування ключових положень нового санкційного законодавства щодо Росії та країн, які купують російські енергоресурси. 16 жовтня Білий дім оприлюднив указ про застосування закону Ліндсі Грема щодо санкцій проти Росії та Ірану. Документ передбачав можливість запровадження 500-відсоткових мит на російські товари та 100-відсоткових мит щодо товарів із країн, які продовжують купувати російську нафту й газ, а також інших обмежень. Водночас президент скористався передбаченим законом правом на винятки та призупинив застосування низки його положень, пославшись на національні інтереси США.
Це важливе уточнення: йдеться не про скасування всіх американських санкцій проти Росії. Чинні обмеження, запроваджені на інших правових підставах, указ не скасовує. Але рішення щодо нового санкційного механізму істотно послаблює саме той додатковий тиск, який мав змусити Москву та її економічних партнерів рахуватися з наслідками фінансування російської агресії.
Аргумент Білого дому — національні інтереси США. На практиці рішення ухвалене на тлі зростання цін на енергоносії, спричиненого, зокрема, війною навколо Ірану та порушеннями судноплавства в районі Ормузької протоки. Однак саме тут виникає питання, на яке Вашингтон має дати переконливу відповідь: чи можна стабілізувати енергетичний ринок, послаблюючи економічний тиск на державу, яка використовує нафтові доходи для фінансування війни?
Для Кремля нафтові прибутки — не абстрактний показник біржової статистики. Це ресурс, який допомагає фінансувати державні витрати, підтримувати військову промисловість і продовжувати бойові дії. Що більше грошей Росія отримує від експорту енергоносіїв, то більше можливостей має її військова машина. Отже, рішення Вашингтона може створювати суперечність між короткостроковим прагненням знизити ціни на пальне та довгостроковою метою позбавити Кремль ресурсів для ведення війни.
«Ганьба» — українським ударам. А російським ракетам?
Окремим об’єктом роздратування Трампа стали українські атаки на російські нафтопереробні заводи. Американський президент назвав поновлення ударів «ганьбою», стверджуючи, що вони сприяють зростанню світових цін на нафту. За його логікою, Україна, атакуючи російську енергетичну інфраструктуру, погіршує ситуацію на глобальному паливному ринку. Але ця аргументація ігнорує фундаментальну обставину: Росія використовує доходи від експорту нафти для фінансування війни проти України. Саме на цьому наголошує керівниця зовнішньополітичного відомства ЄС Кая Каллас.
Українські удари по російській нафтовій інфраструктурі мають на меті зменшити можливості Москви отримувати кошти для продовження агресії. Водночас їхня законність і пропорційність у конкретних випадках мають оцінюватися з урахуванням міжнародного гуманітарного права та обставин кожної атаки. Існує також економічний аспект. Руйнування або тимчасове виведення з ладу нафтопереробних потужностей може впливати на постачання пального, а отже, і на ціни. Проте зводити коливання світового ринку до українських ударів було б спрощенням: на них впливають геополітичні конфлікти, перебої з транспортуванням, рішення виробників і загальний баланс попиту та пропозиції.
Особливо суперечливою позиція Трампа виглядає на тлі того, що російські війська продовжували атакувати українську енергетичну інфраструктуру. Виходить, що Київ має обмежувати удари по джерелах фінансування російської військової машини, тоді як Москва не демонструє готовності забезпечити взаємне припинення атак. Чи можна називати це справедливим перемир’ям? Ні, якщо його умови виконуються лише однією стороною.
Енергетичне перемир’я, яке не витримало перевірки реальністю
За словами Володимира Зеленського, Україна призупинила удари по російських нафтопереробних заводах на три дні, намагаючись дотриматися оголошеного Трампом енергетичного перемир’я. Проте російські атаки по українській енергетичній інфраструктурі тривали. Після цього Київ вирішив поновити удари по російських об’єктах нафтової галузі. Зеленський пояснив, що Україна не може безстроково дотримуватися обмежень, якщо Росія продовжує завдавати шкоди українській енергетиці. Ця ситуація демонструє слабкість перемир’я, яке не має чітко погоджених умов, механізмів контролю та наслідків за порушення.
Оголошення про припинення вогню саме по собі не гарантує миру. Для цього потрібні узгоджені зобов’язання обох сторін, підтвердження виконання домовленостей і зрозумілий механізм реагування на порушення. Якщо одна сторона припиняє атаки, а інша продовжує бити по енергетичних об’єктах, перша не отримує безпеки. Вона лише добровільно звужує власні можливості впливати на противника. Саме тому українська позиція полягає в тому, що будь-яке припинення ударів має бути взаємним. Інакше «перемир’я» ризикує перетворитися на інструмент одностороннього обмеження України.
Кая Каллас відповіла Вашингтону: тиснути треба на Москву
На тлі критики з боку Трампа позиція Каї Каллас стала одним із найвиразніших політичних сигналів Європи. Вона підтримала продовження українських ударів по російських нафтопереробних заводах, наголосивши, що нафтові доходи становлять значну частину фінансування російської війни. На її думку, позбавлення Кремля цих ресурсів є способом посилити тиск на агресора.
Каллас також наголосила на принциповій різниці між агресором і жертвою агресії. Україна не повинна бути тією стороною, яку змушують капітулювати заради досягнення дипломатичної домовленості. Це не означає, що будь-який український військовий крок автоматично є бездоганним або не потребує оцінки. Але принцип залишається незмінним: основна відповідальність за війну лежить на державі, яка її розпочала.
Європейська позиція в цьому питанні важлива ще й тому, що вона пропонує альтернативу логіці швидкої угоди за будь-яку ціну. Мир має означати припинення агресії та створення умов, за яких напад не повториться, а не просто тимчасову паузу, вигідну сильнішій стороні. Для України підтримка Європи є критично важливою, особливо якщо політика Вашингтона дедалі більше визначатиметься внутрішніми економічними інтересами та прагненням продемонструвати дипломатичний результат.
«Ми не продаємо нашу землю»: межа, за яку Київ не готовий поступитися
Володимир Зеленський у своїх заявах наголошує, що питання завершення війни не зводиться до підписання документа або досягнення політичної домовленості між лідерами. Для українців ідеться про життя, територіальну цілісність і право самостійно визначати майбутнє своєї держави. Президент України заявив, що країна не відмовиться від власної землі заради угоди, яка не забезпечить справедливого й стійкого миру. Ця позиція вступає в суперечність із підходом, за якого швидкість переговорів стає важливішою за їхній зміст.
Трамп може вважати Зеленського складним співрозмовником. Але український президент відповідає перед суспільством, яке переживає війну, втратило близьких, захищає міста й несе тягар російської агресії. Він не може розглядати майбутнє країни як предмет особистої домовленості з американським президентом або російським диктатором.
Будь-яка угода, що стосується України, має враховувати її суверенітет, безпеку та волю українського народу. Інакше йтиметься не про стійке врегулювання, а про відкладення наступного конфлікту.
Чи не стає Кремль головним вигодонабувачем американської політики?
Сукупність останніх рішень Вашингтона породжує незручне для американської адміністрації запитання: чи не отримує Москва більше вигоди від нинішньої політики Трампа, ніж Україна? З одного боку, президент США говорить про необхідність миру й критикує українські удари по російських нафтових об’єктах. З іншого — послаблює застосування нового санкційного механізму, який мав посилити економічний тиск на Росію та її торговельних партнерів.
Це ще не доводить, що Вашингтон свідомо працює в інтересах Кремля. Американська адміністрація може керуватися прагненням стримати внутрішні ціни на пальне, уникнути економічних потрясінь або зберегти простір для переговорів. Однак наслідки політики не визначаються лише заявленими намірами. Якщо Росія продовжує отримувати нафтові доходи, атакувати Україну й водночас бачить, як її потенційні економічні покарання відкладаються, це може послаблювати стимули Кремля до реальних поступок.
Натомість Україна отримує сигнали, що її військові дії можуть викликати невдоволення ключового союзника, а переговорна позиція — стати об’єктом публічного тиску з боку американського президента. Саме тут проходить головна межа між дипломатією та небезпечною поступливістю агресору. Дипломатія має створювати умови для припинення війни. Але якщо заради швидкого результату тиск послаблюють на Москву, а посилюють на Київ, баланс стимулів може працювати проти миру.
Висновок: мир не може бути винагородою за капітуляцію
Україна зацікавлена в завершенні війни не менше, ніж будь-яка інша країна, яка прагне зберегти життя своїх громадян. Але бажання миру не означає готовності погодитися на будь-які умови. Трамп має право шукати дипломатичні шляхи завершення війни. Проте його політика повинна оцінюватися не за кількістю гучних заяв і не за тим, наскільки легко йому розмовляти з Путіним, а за тим, чи наближає вона реальне припинення російської агресії.
Якщо санкції послаблюються, а Росія продовжує отримувати кошти для війни, якщо українські удари засуджують, а російські атаки не припиняються, якщо від Києва вимагають поступок, не забезпечуючи взаємності з боку Москви, тоді виникає ризик, що дипломатичний процес перетвориться у тиск на жертву.
Позиція Каї Каллас нагадує про фундаментальний принцип: відповідальність за припинення агресії не можна перекладати на того, хто захищається.
Справжній мир починається не тоді, коли Україна погоджується на найзручніші для Вашингтона умови, а тоді, коли Росія втрачає можливість продовжувати війну й розуміє, що агресія більше не приносить їй політичної чи економічної вигоди.
І саме за цим критерієм світ має оцінювати дії Трампа, позицію Кремля та готовність міжнародних партнерів захищати не лише дипломатичний процес, а й право України залишатися вільною державою.