Американський ступор: про прості питання і складні відповіді

Маленькі історії, які іноді пояснюють велику політику

Коли чую міркування про те, що Америка — найдемократичніша країна з найдемократичнішими громадянами, завжди згадую одну сатиричну історію.

В одному з південних американських міст на готелі «Мандалай» (там є така мережа) до ювілею письменника повісили величезний портрет Хемінгуея. Журналіст вирішив провести експеримент: почав запитувати перехожих, хто це. Дев’ять із десяти впевнено відповідали: «Мандалай!»

Смішно? Але іноді реальність ще красномовніша.

Якось я летів із Нью-Йорка вглиб країни. Попереду сиділа типова американська сім’я: чоловік, дружина і двоє дітей. Хлопчик років восьми раптом питає батька, кремезного ковбойського вигляду чоловіка:

— Па, а ми справді зараз летимо?

— Не знаю, синку. Запитай у мами, — спокійно відповідає батько.

Літак уже в хмарах, за ілюмінатором — небо, а вони серйозно розмірковують, що мама, мабуть, знає краще.

Американці інші. І це треба розуміти. Якщо сьогодні з’являються дивні сигнали від нового керівництва США щодо України, це ще не означає, що так думає американський народ. До влади просто прийшли люди зі своїми інтересами, амбіціями і політичними ілюзіями. І ці ілюзії рано чи пізно розіб’ються об реальність.

Спочатку буде провал у секторі Газа — швидкого миру там не буде, хоч які золоті гори обіцяй. Потім з’ясується, що ні Гренландію, ні Канаду до США приєднати неможливо, навіть якщо тиснути тарифами. Панамський канал теж ніхто не поверне у «власність». Далі — новий глухий кут у відносинах з Іраном. А фіналом стане стратегічна поразка у протистоянні з Китаєм.

І тоді багато американців раптом зрозуміють, на вудку якого балакуна й популіста вони колись клюнули.

Особливо коли побачать, що нічим добрим не закінчується тиск на Україну і підігрування агресору.

Тоді настане колективний американський ступор.

Щось подібне я колись спостерігав особисто. У центрі Манхеттена зайшов до бару перекусити, взяв Біг-мак. Бармен каже:

— Треба б пивка.

— Дайте безалкогольного, — відповідаю.

Бармен дивиться на мене, як на інопланетянина:

— Пиво буває тільки алкогольне. Що за безалкогольне?

— Дивися, — кажу я, — у тебе є звичайна кава, а поруч — без кофеїну. Чому ж decaffeinated coffee є, а безалкогольного пива не буває?

Бармен завис. Справжній ступор. Я доїв і пішов, а він ще довго стояв і думав: як це так — кава без кофеїну існує, а пиво без алкоголю ні?

От у такому ж ступорі через деякий час може опинитися і частина американського суспільства. Коли доведеться чесно відповісти на просте питання: як вони змогли обрати президента, який фактично став на бік Росії?

Втім, американці справді інші. Можливо, тому, що життєвих проблем у них довгий час було значно менше.

Мій онук, який кілька місяців навчався у звичайній американській школі, сформулював це дуже просто:

— Якби туди потрапила наша вчителька, вона б збожеволіла.

А так — американці люди як люди.