Між правом і силою: чи здатне міжнародне право зупинити диктатури?
Дискусія
навколо ударів США та Ізраїлю по цілях в Ірані вкотре оголила давню
суперечність сучасного світу: що важливіше — формальне дотримання міжнародного
права чи реальна спроможність зупинити репресивні режими?
Критики військової операції
в Ірані, зокрема частина політиків у Німеччині та інших
країнах Європи, наголошують: силова атака без мандата Ради Безпеки ООН — це
порушення міжнародного права. Формально така оцінка відповідає усталеним
нормам. Проте прихильники жорсткішої лінії ставлять інше питання: чи працює
міжнародне право там, де йдеться про системні репресії, тортури та масові
страти?
Іран: репресивна держава під санкціями
Ісламська
Республіка Іран десятиліттями перебуває під міжнародними санкціями.
Правозахисні організації регулярно фіксують страти, придушення протестів,
переслідування жінок і національних меншин. Після протестів останніх років
репресивний апарат, за повідомленнями опозиційних джерел, активізувався ще
більше: профілактичні «бесіди», виклики до силових структур, арешти потенційних
учасників протестів.
Опозиційний діяч Реза Пехлеві заявляв про десятки
тисяч контактів із представниками силових структур, які нібито шукають
можливості дистанціюватися від режиму. Перевірити ці цифри незалежно складно,
але сам факт таких заяв свідчить про напруження всередині державної системи.
Водночас міжнародні механізми притягнення до
відповідальності залишаються повільними й обмеженими. Санкції, дипломатичний
тиск, резолюції — усе це створює політичний фон, але не завжди зупиняє
насильство всередині країни.
Дилема міжнародного права
Міжнародне
право побудоване на принципі суверенітету держав. Воно покликане запобігати
війнам, але водночас обмежує можливість втручання у внутрішні справи країн —
навіть тоді, коли там відбуваються масові порушення прав людини.
Ця дилема не нова. Вона загострюється кожного разу,
коли авторитарні режими користуються правовими прогалинами або підтримкою
союзників у міжнародних інституціях. Формальна правова позиція може виглядати
бездоганною, але постає питання моральної відповідальності: що робити, коли
право не встигає за реальністю?
Російська агресія як приклад безкарності
Особливо
гостро ця суперечність проявилася після повномасштабного вторгнення Росії в
Україну у 2022 році. Режим на чолі з Володимиром Путіним розпочав війну, що супроводжується
масованими ударами по українських містах, руйнуванням цивільної інфраструктури,
примусовими депортаціями та численними звинуваченнями у воєнних злочинах.
Попри рішення міжнародних судових інституцій, ордери
на арешт та численні резолюції, війна триває. Росія, як постійний член Ради
Безпеки ООН, має право вето, що значно ускладнює ухвалення рішень щодо її дій.
Це ще раз демонструє структурну слабкість міжнародної системи безпеки.
Український досвід став для багатьох країн гірким
уроком: декларації та засудження не зупиняють ракети. Саме тому дедалі частіше
звучить теза, що демократії потребують не лише моральної позиції, а й реальної
оборонної спроможності.
Мораль проти сили — чи можливий баланс?
Прихильники
жорсткої політики щодо Ірану чи Росії стверджують: диктатури визнають лише мову
сили. Їхні опоненти застерігають, що руйнування міжнародно-правових норм може
призвести до ще більшої нестабільності та глобального хаосу.
Правда, ймовірно, лежить у складному балансі. Без
міжнародного права світ ризикує повернутися до епохи безконтрольних воєн. Але
без здатності забезпечити виконання цих норм право перетворюється на
декларацію.
Ситуації в Ірані та Росії по-різному, але однаково
гостро ставлять питання: як міжнародна спільнота має реагувати на системні
злочини державної влади? Чи достатньо санкцій і дипломатії? Чи існують
механізми, які одночасно збережуть правовий порядок і захистять людей від
тиранії?
Поки світ шукає відповіді, мільйони людей — в Україні,
в Ірані та в інших країнах — продовжують жити між страхом і надією. І саме ця
реальність робить дискусію про міжнародне право не абстрактною юридичною
суперечкою, а питанням життя і безпеки цілих народів.