Женевський раунд: дипломатія на межі втоми війни

Коли переговори переносять до Женева, це завжди більше, ніж просто зміна географії. Це спроба змінити атмосферу.

Місто, яке десятиліттями асоціюється з великою дипломатією, знову стає сценою для розмови, яка може визначити наступну фазу війни між Україною та Росією.

Але головне питання не в тому, чи буде підписаний документ. Головне — чи змінилася логіка сторін.

Переговори як продовження війни

Сучасні війни рідко закінчуються одним підписом. Частіше вони входять у нові фази — гарячі, холодні, заморожені. Переговори в цьому сенсі не є альтернативою бойовим діям. Вони — їхнє продовження іншими методами.

Україна заходить у женевський формат із чітким набором принципів: територіальна цілісність, міжнародні гарантії безпеки, жодної легітимізації окупації. Для Києва будь-який компроміс щодо кордонів — це не лише дипломатичний крок, а й внутрішньополітичний вибух.

Росія ж прагне зафіксувати «нову реальність». Її стратегія полягає не стільки у досягненні миру, скільки у трансформації статус-кво на свою користь — поступово, через втому партнерів України та розмиття міжнародної єдності.

Баланс сил: вирішує не зал, а фронт

Женевські переговори проходять на тлі виснажливої позиційної війни. Лінія фронту нестабільна, але без вирішального прориву. Саме в таких умовах сторони починають шукати варіанти керованої деескалації.

Проте жодна зі сторін поки не виглядає готовою до стратегічних поступок. Це означає, що найбільш імовірний результат — не мир, а управління конфліктом: зменшення інтенсивності бойових дій, гуманітарні домовленості, часткові механізми контролю.

Інакше кажучи — спроба виграти час.

Території: вузол, який не розв’язується

Питання окупованих територій залишається центральним. Для України це основа державності. Для Росії — символ політичної стійкості режиму.

У такій конфігурації компроміс можливий лише шляхом відкладення рішення. Формула «спочатку припинення вогню — потім політичне врегулювання» виглядає привабливою з дипломатичної точки зору, але несе ризик затяжного замороженого конфлікту.

І саме цього сценарію в Києві побоюються найбільше.

Американський фактор

Вашингтон відіграє роль не просто посередника, а ключового стабілізатора процесу. США зацікавлені у зниженні рівня ескалації, збереженні єдності союзників і уникненні прямої конфронтації з Москвою.

Втім, будь-яке враження надмірного тиску на Україну може мати зворотний ефект — як усередині країни, так і в міжнародному вимірі. Балансування між принципами та прагматизмом — тонка лінія, по якій рухатиметься переговорний процес.

Чого очікувати після Женеви

Найбільш реалістичний сценарій — обмежений прогрес без гучних проривів. Можливі домовленості щодо гуманітарних питань, механізмів контролю або локального припинення вогню. Але стратегічна архітектура війни навряд чи зміниться негайно.

Втім, сам факт інтенсифікації переговорів свідчить: сторони оцінюють ризики подальшої ескалації як високі. А це вже ознака того, що війна входить у фазу, де важливими стають не лише ресурси, а й витривалість.

Більше, ніж просто зустріч

Женева — це тест.

Тест на готовність сторін до довгої дипломатичної гри.

Тест для Заходу — чи зможе він зберегти принциповість.

І тест для самої України — як поєднати прагнення до миру з необхідністю не втратити майбутнє.

Чи стане цей раунд початком нового процесу — чи лише епізодом великої війни — залежить не від атмосфери переговорних залів. А від того, чи зміниться стратегічний розрахунок хоча б однієї зі сторін.

Поки що ознак такого зсуву небагато. Але історія показує: іноді саме затяжні, скептично сприйняті переговори стають прологом до несподіваних трансформацій.