Корекція політики США щодо Білорусі: мотиви, ризики та наслідки

Останні місяці ознаменувалися помітною корекцією підходу США до режиму О. Лукашенка.

Адміністрація президента Сполучених Штатів здійснила низку кроків у напрямку обмеженого політичного та економічного зближення з очільником Білорусі. Зокрема, було знято санкції з авіакомпанії «Белавіа» та підприємства «Білоруськалій», а також здійснено символічні жести політичної уваги з боку Дональда Трампа. У відповідь Мінськ звільнив кілька сотень політв’язнів, серед яких опинилися ключові фігури білоруської опозиції — Сергій Тихановський, Віктор Бабаріко, Марія Колєснікова та інші.

Формально ці кроки виглядають як гуманітарний прорив, однак за своєю суттю вони радше є елементами прагматичного торгу. Йдеться не про зміну характеру режиму, а про взаємний обмін обмеженими поступками в межах нової тактичної конфігурації. Для США це — спроба відкрити канал впливу на Білорусь, для Лукашенка — можливість частково вийти з міжнародної ізоляції без системних внутрішніх змін.

Білоруська опозиція в цьому контексті відіграє другорядну роль. Вона залишається роздробленою, слабко організованою і позбавленою реальних важелів впливу на внутрішньополітичну ситуацію. Звільнені опозиціонери не становлять самостійного політичного ресурсу ні для України, ні для Європейського Союзу. Проте їхнє звільнення важливе не саме по собі, а як сигнал готовності режиму Лукашенка до ситуативних компромісів за наявності зовнішніх стимулів.

Із геополітичної точки зору американська тактика виглядає логічною. Вона ґрунтується на спробі створити для Мінська хоча б мінімальний простір для маневру та послабити його критичну залежність від Росії. Саме відсутність такої політики у 2020–2021 роках стала однією з ключових стратегічних помилок України та Заходу. Тоді курс на тотальну ізоляцію Білорусі, санкційний тиск і розрив контактів, навіть з урахуванням фальсифікації виборів і жорстокого придушення протестів, фактично ліквідував будь-які альтернативи для Лукашенка у зовнішньополітичній орієнтації.

У результаті Білорусь опинилася в ситуації повної економічної, політичної та безпекової залежності від Кремля. Втративши можливість балансувати між Заходом, Україною і Росією, Лукашенко був змушений погоджуватися на дедалі глибшу інтеграцію в російські військово-політичні плани. Це призвело до того, що білоруська держава де-факто стала елементом російської воєнної інфраструктури та співучасником агресії проти України.

У цьому сенсі питання відповідальності Заходу не є другорядним. Ізоляція Білорусі не послабила режим Лукашенка, але дещо посилила позиції Росії. Альтернативний сценарій — збереження обмеженого діалогу, економічних контактів і політичних важелів впливу — не гарантував демократизації, але міг стримати повну втрату білоруського суверенітету.

Саме тому нинішня американська лінія, попри всі моральні й політичні застереження, має певну внутрішню логіку. Лукашенко, який має хоча б мінімальний простір для вибору, є менш небезпечним для регіональної безпеки, ніж Лукашенко, повністю інтегрований у російську систему ухвалення рішень. 

Разом із тим ризики цієї політики є очевидними. Лукашенко — досвідчений і цинічний політичний гравець, який неодноразово демонстрував здатність маніпулювати зовнішніми партнерами, використовуючи суперечності між ними у власних інтересах. Існує висока ймовірність, що діалог із США буде використано виключно як інструмент тактичного перепочинку без реальних змін у зовнішньополітичному курсі або внутрішній політиці.

Не менш важливо й те, що білоруський режим зберігає значний репресивний потенціал. Навіть після звільнення сотень політв’язнів у Мінська залишаються тисячі інших заручників системи, а практика нових арештів може бути відновлена в будь-який момент як засіб політичного торгу.

Окремо слід зазначити, що часткове послаблення санкцій проти Білорусі навряд чи суттєво посилить Росію в економічному вимірі. Російські підприємства з виробництва мінеральних добрив або не перебувають під санкціями, або обмежені мінімально. Білорусь і без того протягом останніх років виконувала роль посередника в торгівлі між Росією та Заходом, хоча й у значно меншому обсязі, ніж до 2022 року. Тому ключові ризики цього курсу лежать не в економічній, а в політичній площині.

У підсумку американський діалог із Лукашенком є прикладом складного вибору між моральною позицією та стратегічним прагматизмом. Його успіх або провал залежатиме від того, чи зможе США перетворити обмежене зближення на інструмент стримування російського впливу, а не на механізм легітимації авторитарного режиму, який уже довів свою готовність діяти всупереч базовим принципам міжнародного права.