Сьогодні мої думки не про справи клієнтів, не про судові позови чи тонкощі законодавства й юриспруденції. Сьогодні я думаю про "мир", що намагається нав'язати світові чинний президент США - Дональд Трамп. Точніше, про те, що нам пропонують називати миром. Як адвокат, я звик розглядати угоди з усіх боків, шукати підводні камені, оцінювати ризики. І коли я чую про чергову «пропозицію миру» для України, моє професійне чуття сигналізує: тут щось не так. Давайте розберемося, що ховається за блискучими обгортками дипломатичних формулювань, і чи можемо ми, як нація, дозволити собі таку угоду.
Трамп та його команда: що пропонує «мирна угода»?
Коли я чую слово «компроміс», у моїй уяві постає вага правосуддя — два боки, що мають знайти рівновагу. Але чи може бути компроміс, коли одна сторона втрачає все, а інша отримує трофеї? Останні пропозиції, які, за чутками, надійшли від Сполучених Штатів, звучать як сценарій, де Україна грає роль жертви, що має погодитися на власну поразку заради ілюзії спокою.
росія, за цими пропозиціями, отримує юридичне визнання анексії Криму та фактичне закріплення за собою окупованих територій Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Це не просто клаптики землі — це домівки, долі, пам’ять. Крім того, росія позбувається санкцій, накладених з 2014 року, і повертається до економічної співпраці з Заходом, наче нічого не сталося. Уявіть: агресор, який порушив міжнародне право, отримує нагороду за свої злочини. Як адвокат, я знаю: якщо винуватець не несе покарання, це не правосуддя, а прецедент для нових порушень.
Україна ж, натомість, отримує абстрактні обіцянки. Гарантії безпеки від Європи, які не підкріплені участю США, звучать як порожні слова. Матеріальна допомога для відновлення економіки — без конкретики, без джерел фінансування. Повернення частини Харківської області, яка й так частково контролюється Україною, виглядає як насмішка. А «безпечне судноплавство по Дніпру» — це взагалі загадка, адже хто і як гарантуватиме цю безпеку?
США, у свою чергу, отримують доступ до українських природних ресурсів і контроль над Запорізькою АЕС. Це не просто економічні бонуси — це стратегічний вплив, який може змінити баланс сил у регіоні. І все це подається під соусом «миру». Але чи є це миром, чи радше угодою, де Україна стає розмінною монетою?
Ціна втраченого: що ми віддаємо?
Коли я захищаю клієнта в суді, я завжди питаю: що ви готові втратити заради перемоги? У контексті цієї «мирної угоди» це питання звучить особливо гостро. Віддати Крим і окуповані території — це не просто втратити землю. Це зрадити людей, які там живуть, які чекають на повернення України. Це означає визнати, що міжнародне право більше не діє, що сила перемагає справедливість.
Відмова від перспективи членства в НАТО — це не просто зміна зовнішньополітичного курсу. Це відмова від гарантій безпеки, які могли б захистити нас від майбутніх агресій. Історія вчить: країни, які залишаються в «сірій зоні» між альянсами, часто стають жертвами сильніших сусідів. Ми вже проходили цей урок у 2014 році. Чи варто повторювати помилки?
Скасування санкцій проти росії — це ще один удар. Санкції, хоч і недосконалі, були інструментом тиску, який стримував агресора. Їхнє зняття означатиме, що росія не лише уникне покарання, а й отримає економічний поштовх для нових амбіцій. Як адвокат, я бачу в цьому порушення принципу причинно-наслідкового зв’язку: якщо діяння не має наслідків, воно повторюється.
Ілюзія виграшу: що ми отримаємо?
Тепер подивимося на те, що нам пропонують. Гарантії безпеки від Європи без участі США — це як страховий поліс, який не покриває основних ризиків. Європейські країни, попри всю солідарність, не мають єдиної армії чи спільної оборонної стратегії. Без США, які є основною військовою силою НАТО, ці гарантії залишаються декларативними.
Матеріальна допомога для відновлення економіки звучить привабливо, але без конкретики вона нагадує передвиборчі обіцянки. Хто фінансуватиме? Яким коштом? І чи не стане ця «допомога» новим борговим ярмом для України? Ми вже маємо досвід міжнародних кредитів, які обтяжують бюджет на десятиліття.
Повернення частини Харківської області — це, можливо, єдиний пункт, який виглядає як поступка. Але навіть тут є нюанс: ці території й так частково під контролем України, а російські війська там поступово втрачають позиції. Тож нам пропонують те, що ми й так можемо повернути власними силами.
Щодо «безпечного судноплавства по Дніпру» — це формулювання викликає більше запитань, ніж відповідей. Хто гарантуватиме безпеку? Які механізми? І чому це взагалі окремий пункт, якщо ми говоримо про суверенітет над власною територією?
Геополітична шахівниця: кому вигідна ця угода?
Як адвокат, я звик шукати, хто стоїть за угодою і які їхні мотиви. У цій пропозиції виграш США очевидний: доступ до ресурсів і контроль над стратегічним об’єктом, таким як Запорізька АЕС. Це не лише економічна вигода, а й геополітичний вплив. Але чому США готові пожертвувати Україною заради цього? Можливо, тому, що в їхній шаховій партії ми — не королева, а пішаки.
росія отримує все, що хотіла: легітимізацію агресії, економічне полегшення і можливість диктувати умови в регіоні. Це не мир, а капітуляція, загорнута в гарну обгортку.
А Україна? Ми отримуємо ілюзію спокою, яка може коштувати нам майбутнього. Мир, який будується на поступках агресору, не триває довго. Історія знає безліч прикладів: Мюнхенська угода 1938 року, яка мала «заспокоїти» Гітлера, лише розпалила Другу світову війну.
Шляхи вперед: як не продати душу за мир?
То що робити? Як адвокат, я вірю в силу аргументів і стратегії. По-перше, Україна має наполягати на переговорах, які базуються на міжнародному праві. Анексія територій — це порушення Статуту ООН, і жодна угода не може легітимізувати злочин.
По-друге, нам потрібні реальні гарантії безпеки, а не абстрактні обіцянки. Це може бути членство в НАТО або двосторонні угоди з країнами, які мають військову міць. Без цього будь-який «мир» буде лише паузою перед новою війною.
По-третє, економічна допомога має бути чітко прописана: хто, скільки, на яких умовах. Ми не можемо дозволити собі стати залежними від зовнішніх донорів, які диктуватимуть нам політику.
Нарешті, ми маємо пам’ятати про людей. Кожен клаптик землі, який ми віддаємо, — це долі тих, хто там залишився. Ми не маємо права торгувати їхнім майбутнім заради тимчасового спокою.
Епілог: мир чи пастка?
Я закінчую цей текст, а за вікном уже ніч. Місто спить під чергові обстріли рашистської наволоччі, але я знаю, що десь там, на сході, триває боротьба. Не лише за землю, а й за право бути собою. Пропозиція, про яку говорять у новинах, — це не мир. Це пастка, загорнута в гарні слова. Як адвокат, я знаю: угода, яка ігнорує справедливість, не варта паперу, на якому написана.
Мир — це не відсутність війни. Це стан, коли ти можеш дивитися в очі своїм дітям і сказати: ми не здалися. Ми не продали свою душу. Ми вистояли. І я вірю, що Україна здатна вистояти. Не заради героїки, а заради майбутнього. Бо справжній мир — це не компроміс із агресором, а перемога справедливості.
Слово за нами. І за нашою совістю.