Росія, подібно до марсіанського хроніста з фантазій Рея Бредбері, системно у продовж всієї своєї історії існування, просто спалює власні зобов’язання, залишаючи по собі лише попіл.
Мова піде про порушення Росією міжнародних угод — не як про абстрактну статистику, а як про живу правничу драму, що розгортається на наших очах.
Будапештський меморандум — ключ, що розчинився в кислоті війни
Уявіть собі 1994 рік. Україна, молода й амбітна, віддає свій ядерний арсенал — третій за потужністю у світі. На столі переговорів лежить Будапештський меморандум, підписаний Росією, США та Великобританією. Це не просто папір — це гарантія. Кремль обіцяє поважати наші кордони, не чіпати нашу землю, не загрожувати нам багнетами. Я пам’ятаю, як юристи-міжнародники тоді казали: "Це залізобетонний документ". Але залізо іржавіє, а бетон тріскається, коли його топчуть чоботи.
2014 рік. Крим. Російські війська, немов тіні з марсіанських пустель, заповзають на півострів. Меморандум? Його ніби й не було. Кремль заявляє: "Це не агресія, це захист". Але я, як адвокат, знаю: захист не пахне анексією. Цей документ став першим акордом у симфонії порушень, де кожна нота — це удар по міжнародному праву. Чому це важливо? Бо коли одна сторона кидає підписаний папір у вогонь, довіра між народами згорає разом із ним.
Минувшина дружби — "Великий договір", що став малим попелом
Повернімося до 1997 року. Росія й Україна укладають Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Я тоді ще був молодим адвокатом, але вже розумів: такі угоди — це не просто слова, а юридичні кайдани, що стримують хаос. Ми обіцяли одне одному повагу до кордонів, невтручання, мир. Кремль клявся, що наші землі — це наші землі, а їхні — це їхні. Але клятви, як виявилось, тримаються лише до першого пострілу.
Коли в 2014 році почалася війна на Донбасі, я перечитав цей договір. Стаття за статтею — усе було порушено. Підтримка сепаратистів, постачання зброї, військові "відпускники" — це не дружба, це зрада. У 2022 році, коли російські танки перетнули наші кордони, договір остаточно розсипався, як сухий лист у долонях. І знаєте, що мене вражає? Кремль навіть не намагався виправдатися — вони просто діяли, ніби цього документа ніколи не існувало.
Минські угоди — химера миру, що розтанула в диму гармат
Минські угоди 2014 і 2015 років — це був крихкий промінь надії. Я пам’ятаю, як у юридичних колах сперечалися: чи вдасться зупинити війну на сході? Документ підписали, гарантії дали. Росія обіцяла припинити вогонь, відвести війська, дати Україні спокій. Але обіцянки Кремля — це як марсіанський вітер: він шумить, але нічого не несе.
Що ми бачимо замість миру? Постійні обстріли, "гуманітарні конвої" з танками, тисячі жертв. У 2022 році Росія взагалі плюнула на ці угоди, розпочавши повномасштабне вторгнення. Як адвокат, я питаю: чи можна вірити стороні, яка підписує мир однією рукою, а іншою заряджає гармати? Відповідь очевидна. Минські угоди стали символом того, як Кремль грає в шахи, де правила існують лише для слабших.
Устав ООН — священний текст, розтоптаний чоботами
Устав ООН — це біблія міжнародного права. Стаття 2, пункт 4: жодна держава не має права порушувати територіальну цілісність іншої. Росія, як постійний член Ради Безпеки, мала б бути його охоронцем. Але що ми бачимо? Крим, Донбас, Херсонщина, Запоріжжя — шматки України, відірвані силою. Це не просто порушення — це плювок у обличчя всій системі, яку людство будувало після Другої світової.
Я часто думаю: якби Устав ООН був живим, що б він сказав Кремлю? Мабуть, те саме, що марсіанські хроніки шепотіли своїм героям: "Ви знищуєте те, що могло б вас врятувати". Але Росія не чує. Її дії — це виклик не лише Україні, а всьому світу. І як юрист я знаю: безкарність породжує нові злочини.
Хельсинки і Париж — мрії про мир, розстріляні на світанку
Хельсинкський заключний акт 1975 року та Парижська хартия 1990 року — це були угоди, що обіцяли Європі мир і стабільність. Кремль, як правонаступник СРСР, став їхньою частиною. Нерушимість кордонів, повага до суверенітету — ці слова звучали гордо. Але гордість не вічна, коли її топчуть.
Коли російські війська увійшли в Крим, я згадав ці документи. Вони лежали в моїй шафі, акуратно складені, як нагадування про світ, якого більше немає. Кремль порушив усе: від принципу невтручання до обіцянки не змінювати кордони силою. І знаєте, що найгірше? Вони робили це з посмішкою, називаючи агресію "волею народу". Але народ не кличе танки на свою землю.
Проблематика — чому це не просто папір?
Порушення Кремлем сотень угод — це не просто юридична формальність. Це катастрофа. Кожна зламана обіцянка — це тисячі життів, зруйновані міста, втрачена довіра. Як адвокат, я бачу в цьому системну проблему: якщо одна держава може безкарно плювати на правила, то вся система міжнародного права тріщить по швах. Сьогодні це Україна, завтра — хтось інший. І що тоді? Хаос, де сила заміняє закон?
Але є й інший бік. Кремль не просто порушує — він демонструє цинізм. Їхні дії говорять: "Ми можемо, бо ми сильні". І це страшно. Бо коли сила стає аргументом, слова юристів, дипломатів і суддів втрачають сенс.
Шляхи вирішення — чи є світло в кінці тунелю?
Що робити? Перше — це відповідальність. Міжнародні суди, санкції, ізоляція. Кремль має відчути, що порушення не минає безслідно. Я вірю в силу Гааги, хоч і знаю, що шлях до справедливості довгий. Друге — зміцнення системи. Нові угоди, жорсткіші механізми контролю, реформа ООН — усе це потрібно, щоб папір знову став гранітом. І третє — єдність. Якщо світ стоятиме пліч-о-пліч, навіть найсильніший агресор відступить.
Як адвокат, я завжди кажу: закон — це не слабкість, це зброя. І ми маємо її використовувати. Бо інакше попіл від згорілих угод засипле нас усіх.