Коли закон стає грою: між справедливістю і впливом

Як влада і родинні зв’язки впливають на правосуддя, і чому важливо боротися за справедливість, незалежно від імен та посад.

Коли правда ховається за блиском офіційних костюмів

Сиджу за столом, переді мною розгорнута справа. Одна з тих, які гортаєш, і здається, ніби читаєш роман про зраду, жадібність і хитросплетіння долі. Але це не роман. Це реальність. Іноді правосуддя стає інструментом, який більше схожий на гру в шахи, ніж на пошук істини. Ось такі думки крутяться в голові, коли чуєш новини: з Трампа зняли обвинувачення, а Байден помилував свого сина.

Це не просто заголовки для новинних стрічок. Це дзеркало того, як влада і право стають мовби зворотними боками однієї монети. Коли одна сторона блищить, а інша — заплямована, ховається в кишені.

Справедливість як ілюзія?

Уявіть собі момент, коли той, хто має в руках усе — вплив, ресурси, медіа, — раптом постає перед законом. «Ну все, — думаєш, — тепер буде чесно». Але справжня битва починається за лаштунками. Питання не в тому, чи винен Трамп, чи ні. Питання в тому, як він виходить сухим із води.

Тут усе зводиться до тонкощів юридичної майстерності. У США, наприклад, існує принцип plea bargain — угоди зі слідством. Це коли адвокат домовляється про зменшення обвинувачень або навіть їх зняття в обмін на якісь поступки. І хоча такий механізм має своє виправдання, він часто виглядає як шлях для могутніх та заможних уникнути реального покарання.

Чи працює це в Україні? Так, хоча називається інакше. Ми часто бачимо, як справи «великих» фігур тихо зупиняються на рівні досудового розслідування. Причина? Або недостатньо доказів (зненацька), або відбувається «мирова угода» — яка, звісно, виглядає цілком законно.

А коли закон — родинна справа

Помилування Байдена щодо власного сина — це вже зовсім інша історія. Тут не треба шукати складних юридичних маневрів. Тут усе відкрито. Батько користується своїм правом і помилує сина. З юридичної точки зору — це чисто. З моральної — пахне неприємно.

Україна теж має приклади, коли родинні зв’язки рятують від проблем. Історії, коли високопосадовець «відмазує» сина від ДТП, або коли справу про корупцію закривають, бо «папа вирішив», — уже навіть не дивують.

І тут виникає питання: чи має влада право втручатися у правосуддя? Закон дозволяє. Але чи виправдано це? Байден каже, що вірить у синову невинуватість. Але якщо помилування стає лише інструментом захисту близьких, де ж тоді межа?

Міжнародний досвід: чи є альтернативи?

У деяких країнах навіть натяк на подібні ситуації викликає скандал. У Німеччині, наприклад, будь-яка спроба вплинути на суд викликає миттєву хвилю суспільного обурення. Тамтешні закони передбачають жорсткий поділ влади, і навіть президент не має права помилувати когось просто тому, що це його син.

У Скандинавських країнах це взагалі виглядає як табу. Наприклад, у Швеції міністр правосуддя може бути звільнений лише за натяк на втручання у роботу суду. І це — реальний механізм, а не красива теорія.

А от у США система влаштована так, що президент має широкі повноваження щодо помилування. І хоч це виглядає як частина демократії, насправді це часто використовують для політичних ігор.

Що робити нам?

Україна зараз стоїть на роздоріжжі. Ми все ще будуємо свою правову систему, але поки що більше орієнтуємося на «хто має більше влади». І це погано. Нам потрібна система, де закон буде працювати для всіх однаково.

Перший крок — це прозорість. У США навіть такі скандали, як із Байденом і Трампом, активно обговорюються. Там суспільство має доступ до інформації, а медіа виконують роль четвертої влади.

Другий — це контроль суспільства. Уявіть, що кожен українець має змогу бачити хід справ у режимі реального часу, без маніпуляцій і закритих дверей. Це можливо — технічні інструменти вже є.

І третій — це незалежність суду. Реальна, а не на папері. Судді мають бути захищені від політичного тиску, а їхні рішення — максимально обґрунтованими.

Цей світ прогнив? Ні. Але він вчиться.

Іноді здається, що немає надії. Коли бачиш, як одна справа за іншою перетворюється на фарс, важко залишатися оптимістом. Але я вірю в зміни. Бо бачу, як люди поступово починають ставити запитання. Бо знаю, що суспільство не мовчатиме вічно.

Так, світ недосконалий. Але кожен з нас може стати тим, хто не дозволить йому залишатися таким. Бо справедливість — це не питання впливу чи грошей. Це питання нашої віри у власні сили.

Хто тримає важелі справедливості?

А тепер я хочу запитати у вас: чи довіряєте ви правосуддю? Ось щиро, без красивих слів і виправдань. Коли ви чуєте, що справу великого чиновника закрили через «відсутність складу злочину», що думаєте? Або коли бачите, як людину, яка вкрала мільйони, звільняють під заставу, меншою за вартість квартири в Києві?

Давайте говорити відверто. Ми звикли, що закон не працює однаково для всіх. Ми миримося з цим, тому що не віримо, що можна інакше. Але якщо постійно мовчати, чи не стаємо ми співучасниками?

Питання до кожного з нас

Кожна справа, в якій влада втручається в суд, несе за собою наслідки. І вони стосуються не лише тих, хто сидить у високих кабінетах. Це і ваші права, і ваша безпека.

Як ви ставитеся до того, що президент має право помилувати кого завгодно? Чи має це право обмежуватися? А якщо б йшлося про вашого близького — ви б скористалися такою владою?

Інше питання: як ми ставимося до тих, хто уникнув покарання? Ми обурюємося, але що робимо далі? Пишемо пости, перемикаємо канал і забуваємо до наступного скандалу?

Маємо право на зміни

Суспільство, яке не ставить запитань, ніколи не отримає відповідей. Ви маєте право бути гнівними, розчарованими, критичними. Але чи готові ви змінити щось? Бо правда в тому, що жодна система не працює без тиску знизу.

Я хочу почути вашу думку. Як би ви змінили систему? Що б зробили, щоб подібних ситуацій стало менше? І головне — чи готові ви діяти, чи залишимося в ролі глядачів у театрі без кінця?