Вибори президента Ірану: чи чекати прозахідної переорієнтації Тегерану?

В Ірані відбувся другий тур позачергових президентських виборів, на яких перемогу здобув Масуд Пезешкіан, якого ЗМІ та низка експертів називають ліберальним та прозахідним політиком.

В Ірані відбувся другий тур позачергових президентських виборів, на яких перемогу здобув Масуд Пезешкіан, якого ЗМІ та низка експертів називають ліберальним та прозахідним політиком. Відтак, проаналізуємо, чи слід чекати розвороту Тегерану в бік Заходу і які в цілому наслідки матиме перезавантаження владної верхівки в цій ісламській республіці?

Президентські вибори в Ірані були позачерговими, оскільки, як відомо, попередній президент цієї країни Ібрагім Раїсі загинув в авіакатастрофі 19 травня цього року разом з іншими високопосадовцями Ірану. Відразу ж після загибелі Раїсі в експертному та медійному середовищі почались дискусії на тему – хто може очолити Іран та які зрушення в його зовнішній політиці варто очікувати в разі обрання того чи іншого кандидата. Низка експертів схилялась до думки, що в президенти може балотуватись Махмуд Ахмадінежад, який відомий своїми антисемітськими заявами та вже обіймав цю посаду в 2005-2013 рр. Проте, його кандидатуру відхилила т. зв. Рада вартових конституції – своєрідний  орган політичної цензури, який затверджує кандидатів в президенти. Так само, балотуватися в президенти Ірану не дозволили екс-спікеру парламенту цієї держави Алі Ларіджані.

Таким чином, до виборчих перегонів було допущено шість кандидатів, серед яких М. Пезешкіан був чи не єдиним ліберально орієнтованим політиком та реформістом, в той час, як його опоненти були, переважно, консервативні ісламісти. Відтак, його перемога, як і затвердження його кандидатури Радою вартових конституції, є якщо й не сенсацією, то певною несподіванкою.

Прикметно, що у другому турі М. Пезешкіан переміг С. Джалілі – консервативного ісламіста, відвертого прихильника поглиблення співпраці з Росією та Китаєм. Але на основі цього зарано робити висновки, що іранське суспільство в своїй більшості налаштоване проти офіційного курсу аятоли Хаменеї та Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР), адже явка у другому турі виборів склала близько 50%, що є вкрай малим показником, а сам Пезешкіан випередив Джалілі з незначним відривом – 53,7%. Такий відсоток підтримки є нормальним у сталих демократіях Європи та інших країн Заходу, але не в таких країнах, як Іран. І те, що, умовно, прозахідний кандидат незначно випередив кандидата з консервативного ісламістського табору, свідчить, скоріше, про розкол в іранському суспільстві, при чому, на етнічному ґрунті, адже ліберальний Пезешкіан переміг в основному в регіонах, де мешкає переважно не перське населення (азербайджанці, курди, лури, белуджі).

Цілком справедливо та обґрунтовано ще до виборів низка експертів акцентувала увагу на тому, що в політичній системі Ірану президент не є ключовою фігурою. Основна повнота влади зосереджена у духовного лідера Ірану – Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї. Втім, президент Ірану є другою за впливовістю після Хаменеї фігурою, в його руках зосереджена виконавча влада, а тому, за певних обставин – як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних, фігура нового президента Ірану може зіграти на користь поліпшення відносин Тегерану з Заходом – як з Брюсселем, так і з Вашингтоном.

Відтак, які можуть бути зовнішньополітичні та внутрішньополітичні чинники, що можуть обумовити переорієнтацію Ірану на Захід чи, принаймні, гальмування його діалогу з Москвою та Пекіном?

Якщо ми говоримо про внутрішній фактор, то мова, передусім, про те, як знайти спільну мову з Верховним лідером Ірану Хаменеї та іншими високопосадовцями, які є консервативними ісламістами й непохитні у своїй політиці стосовно Ізраїлю, підтримки іранських проксі на Близькому Сході (хуситів, Хезболи, ХАМАСу тощо), політики стосовно Європи та США. Хоча чинний Верховний лідер Алі Хаменеї має солідний вік (85 років), він не збирається йти у відставку, але, навіть, в разі його відставки або смерті, очевидно сенсації щодо його заміщення, очікувати не варто. На його місце з великою ймовірністю прийде переконаний ісламіст, який продовжить нинішній політичний курс Ірану. Окрім цього, опорою режиму аятол є Корпус вартових Ісламської революції, який є надзвичайно впливовою військово-політичною силою в Ірані й, безумовно, також стоїть на консервативних ісламістських позиціях та відверто ворожий до Ізраїлю та Заходу загалом.

Проте, враховуючи той факт, що новообраний президент Пезешкіан є реформістом, противником закону про носіння хіджабів та враховуючи вищенаведений факт, що за нього здебільшого проголосували не перські етнічні групи, його вступ на посаду може стати новим імпульсом для протестів проти радикальних іранських ісламістів (режиму аятол, КВІР), руху на демократизацію Ірану. Це не означає, що Пезешкіан очолить ці протести, мова лише в потенційному новому підґрунті для їхнього поновлення, тим паче, головне питання в цьому контексті полягає – наскільки далеко може зайти новий президент з демократичними ініціативами та якою на це може бути реакція консервативних ісламістів?

Не менш цікаве питання щодо зовнішньополітичних чинників можливої переорієнтації Ірану на Захід. Зазначимо, що найбільш вірогідною умовою, за якою Іран та Захід можуть шукати точки порозуміння, є реанімування т. зв. «ядерної угоди». Як відомо, президент США Д. Трамп, у 2018 році заявив про вихід Сполучених Штатів з ядерної угоди. Відтоді, ця угода припинила своє існування, що, на думку багатьох експертів, обумовило зближення Ірану з Росією та Китаєм та загострило ситуацію на Близькому Сході. Відтак, можна було б припустити, що відродження ядерної угоди могло б стимулювати Іран до налагодження плідного діалогу з Заходом, проте, всупереч цьому виникає одразу дві серйозні перешкоди: перша – це, як вже було зазначено, провідна антизахідна позиція аятоли Хаменеї та інших можновладців та політиків, друга – серйозні протиріччя між Іраном з одного боку та Ізраїлем з західними союзниками зі другого боку щодо ситуації на Близькому Сході (і це, без урахування позиції арабських монархій цього регіону). Мова йде про активну підтримку Іраном хуситів у Ємені, режиму Асада у Сирії, рухів ХАМАС та Хезбола. Хусити, по суті, займаються піратством в Червоному морі та Аденській затоці й отримують від Ірану озброєння, в тому числі, ракети, якими атакують військові та цивільні кораблі, Ізраїль досі проводить спецоперацію в Секторі Газа проти ХАМАСу, який є, по суті, іранським проксі та готується до операції у Лівані проти іншої іранської проксі – Хезболи, окрім цього, як відомо, в ніч з 13 на 14 квітня цього року, Іран вперше безпосередньо атакував Ізраїль. Таким чином, можна зробити висновок, що ситуація на Близькому Сході максимально загострена та близька до масштабного конфлікту, а її розв’язання можливе лише шляхом значних поступок як з боку Ізраїлю, так і з боку Ірану (знову-таки, не враховуючи фактор інших впливових гравців цього регіону – арабських держав та Туреччини). Ізраїль навряд чи піде на компроміс стосовно ХАМАСу. Його позиція непохитна – спецоперація проти цього угрупування в Газі має бути доведена до кінця, а ХАМАС має відпустити всіх заручників. Також, поки немає підстав говорити про те, що Ізраїль відмовиться від операції проти Хезболи у Лівані, а це ще більше ускладнить ситуацію в регіоні. Окреме питання і по іранським об’єктам в Сирії, які Ізраїль також перманентно атакує. Тому, оскільки ставки максимально великі, а у протиборчих сторін поки немає натяку на компроміси, можна зробити висновок, що Близький Схід ще тривалий час буде каменем спотикання в нормалізації відносин між Іраном, Ізраїлем та Заходом. Хоча, гіпотетично, за демократичного президента Ірану шанс порозумітися збільшується.

Отже, головний висновок можна зробити наступний: потенціал для прозахідної переорієнтації Ірану є, це засвідчили позачергові вибори президента. Проте, на сьогодні, марно сподіватися, що Іран зможе стати на демократичний шлях розвитку та реформ. Режим аятол, який сповідує радикальний ісламізм, унеможливлює будь-які реальні кроки на зустріч порозумінню з Заходом та Ізраїлем. Відтак, рецепт демократизації Ірану і, як наслідок, його можливого розвороту в бік Заходу, полягає у внутрішньополітичних процесах – тільки шляхом зміни існуючого політичного ладу та усуненні радикальних ісламістів, Іран може стати світською та демократичною державою. За інших умов, подібні процеси, як обрання президентом ліберального політика, будуть лише ілюзією демократичних змін, а Іран лишатиметься й надалі агресивною мілітаризованою країною у спільному таборі з Москвою та Пекіном.