«Волинська трагедія» та майбутнє двох держав.

«Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує».

Маємо скоро 11 липня, дату, яка щоразу і щороку збурює українсько-польські відносини. Дату 78-річної давнини, коли польсько-український конфлікт досягнув свого апогею. Якщо ми говоримо не в історичному, науковому контексті, а в суспільному широкому тлі – що є Волинь-43 для Польщі і для України?

Для України Волинь 1943-го – це скоріше локальна історія. Тобто це місцевий кейс – волинський, галицький, те, що важливе для цього регіону, який був у складі міжвоєнної Польської держави. Тому що, скажімо, для Черкащини польське питання перестало існувати в кінці XVIII століття, після Гайдамаччини і розподілів Польщі. Для Полтавщини ще в середині XVII століття ця проблема стала неактуальною, для них Польща – така ж сусідня країна, як Угорщина, чи Словаччина, чи Литва. Щось із далекого минулого.

Для західноукраїнських земель, колишніх підпольських територій, це є актуальна проблема. Але все одно цей ступінь актуальності, ступінь суспільного градуса сприйняття цих проблем – він не є настільки високим, як в Польщі. Там ці трагічні події возведені в загальнонаціональний культ, наратив, загальнонаціональну проблематику. На рівні, скажімо, з Варшавським повстанням і винищенням Варшави після цього повстання. В Польщі до цього зовсім інше ставлення, там надзвичайно потужні середовища так званих кресов’яків, тобто вихідців з цих територій, їхніх нащадків. Сучасна польська держава дуже серйозно цю проблематику експлуатує.

Кожна нація, кожна держава і кожен політичний істеблішмент потребує історії, потребує якогось історичного паспорта для себе, метрики. І коли сформувалася, чи була насаджена радянськими багнетами, Польська комуністична держава, вона гостро потребувала виправдання своєму існуванню. Цим виправданням стало те, що, як казали комуністи, вони придушили український сепаратизм, врятували Польщу від УПА, не дали відділитись південно-східним околицям, те, що ми називаємо Закерзонням.

Коли постала демократична Польща і питання, яким має бути тепер загальнонаціональний наратив, – Польська демократична держава після 1989 року намагалася запозичити, скопіювати чи творче переробити наратив Холокосту, який існує в Ізраїлі, який об’єднує і цементує…

Почалося з того, що Польща була жертвою, – це Катинь, це нацисти, а потім підтягнулося питання Волині.

На зламі 1980-1990-х Польща активно віддалялася від совєцького спадку, виходила зі сфери впливу Росії, і, звичайно, Катинь тут була головною темою. Але будь-який історичний міф має певний термін придатності. Потім він стає очевидним, втрачає свою атрактивність для суспільства, і його треба замінити чимось свіжим, радикальнішим.

Тому витягується якийсь інший кейс, інший історичний випадок, який розкручують за допомогою медіа, школи, інших державних ресурсів. Таким чином формулюється наратив.

Тут цікаво подивитися на те, що на початку 1990-х опитування в Польщі показували до 7–10% поляків стверджували, що їхні родини або вони особисто мали досвід контактів з українцями в роки Другої світової війни. Вже через 20 років цей відсоток почав вискакувати понад 30–40. Люди починали вірити в те, що їм розповідав телевізор, інтернет, журнали.

Польська історична думка здебільшого, коли говорять про Волинь і Галичину, взагалі обмежується 1943-1945 роками. Навіть вириваючи це поза контекст міжвоєнного періоду і поза контекст Другої світової війни.

Треба розуміти, що це був тільки один відносно невеликий епізод того, що відбувалося в світі: і за кількістю жертв серед солдатів, тому що там були операції Червоної армії, де за один день гинуло в рази більше людей; і за кількістю жертв цивільних це не йде навіть в порівняння з придушенням Варшавського повстання, бо  була розтягнута в часі і території. А Варшавське повстання – це був сконцентрований і дуже швидкий злочин придушення. Це не йде навіть в порівняння з Катинню, де за пару днів всю військову і цивільну еліту перестріляли.

Однак, не забуваючи, досліджуючи, вивчаючи історію ми маємо прагматично думати про майбутнє наших держав. Міцне стратегічне партнерство між Україною та Польщею стане найкращою відповіддю агресивній політиці Москви. Порозуміння необхідне обом сторонам. Відтак українські історики закликають припинити спрощувати дуже складну ситуацію, яка складалась наприкінці Другої світової, і досліджувати її разом із польськими колегами.

Слід нагадати, що 18 років тому відбувся один із ключових етапів процесу українсько-польського примирення та взаємного прощення. Президенти Польщі та України у липні 2003 року у зв’язку з 60-ми роковинами Волинського протистояння виступили зі спільною заявою «Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині» (село Павлівка Волинської області).Тоді була дана вичерпна політична оцінка тих трагічних подій Главами держав, також проведено масштабні поминальні заходи, відкрито Монумент українсько-польського примирення «Пам’ять – Скорбота – Єднання» тамеморіал загиблим.

Після цього було відкриття Президентами у 2005 році пам’ятника убитим польськими підпільниками українцям у селі Павлокома (Республіка Польща), низка інших важливих кроків на шляху примирення.

Поляки і українці мають пам’ятати ці спільні дії, враховувати набутий позитивний досвід на шляху до порозуміння та примирення.

Позиція України чітка і однозначна, особливо беручи до уваги гіркий досвід російської агресії на Сході України: будь-який злочин проти мирного населення не має виправдання.

Але Україна проти застосування принципу колективної відповідальності. Кожен злочин має бути ретельно розслідуваний, а висновки слід робити фахівцям на основі достовірних історичних фактів, а не емоцій.

Українсько-польський діалог на тему болісних сторінок минулого, в умовах триваючої російської агресії, повинен бути максимально виваженим, а рішення – заздалегідь та добре продуманими. Драматичний українсько-польський конфлікт 40-х років ХХ століття є складним питанням спільної історії, тому воно має бути виведене із сфери політики і передане на розгляд вченим.

На сучасному етапі Україна та Польща мають докласти зусиль для наукового дослідження історичного минулого, щоб свідомість молодих українців і поляків не була обтяженою спогадами про трагічні періоди спільної історії.

Важка історія та конфлікти минулого не можуть перекреслювати того, що століттями об’єднує два народи. Українці і поляки разом захищали християнську Європу під Віднем і Хотином, неодноразово спільно боролися проти московського агресора та перемагали його. Протягом століть поляки і українці взаємозбагачували один одного у науці, культурі, мистецтві, господарській діяльності. Сотні тисяч етнічних українців і поляків в обох країнах пов’язані родинними відносинами. Обидва народи – народи європейські, зі спільним майбутнім. Зрештою, в обох народів нині один справжній ворог – путінська Росія з її імперськими амбіціями.

Дороговказом для нинішнього та прийдешніх поколінь українців і поляків можуть стати слова Папи Римського Івана Павла ІІ з якими він звернувся до обох народів та закликав очиститися від болісного минулого: «Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує».