Волинська трагедія – сумні сторінки українсько-польської історії

Події, які сталися майже сто років тому, не повинні впливати на сучасні стосунки двох країн.

В історії будь-яких сусідніх народів можна знайти дуже неприємні сторінки. І що тіснішими є зв’язки між цими народами, то більш разючими  перепади від палкої дружби до кривавої ворожнечі.

Якщо ж на цей історичний графік накладається питання національно-визвольної боротьби – кривава «любов-ненависть» набуває ще більш вигадливих форм. Адже в такій боротьбі завжди присутні постаті, які є національними героями для одного народу – і запеклими ворогами («відступниками», злочинцями, катами тощо) для іншої.

Адже гнівно засуджуючи «злочини УПА», у Польщі чомусь не згадують про не менш криваві дії з боку Армії Крайової.

Тема протистояння на Волині 1943-1944 років, попри значні зусилля України та Польщі у питаннях примирення, залишається однією з найбільш чутливих та дискусійних в історії двосторонніх відносин.

Волинська трагедія – це події польсько-українського конфлікту, який спалахнув під час Другої світової війни. В істориків різне бачення і щодо хронологічних рамок, і щодо території, і щодо учасників. Але якщо узагальнити, то приблизно йдеться про період 1942-47 років, який виходить за хронологічні межі Другої світової війни. Однак, Волинська трагедія є лише одним із епізодів конфлікту, адже конфронтація між поляками та українцями була і до цього моменту. Операція «Вісла» на території Польщі – депортація українського населення стала фінальним акордом цього протистояння.
У 1941 році Волинь опинилася під окупацією Німеччини. Логіка здорового глузду підказувала, що за таких умов поляки, які залишилися на Волині, не повинні встрявати у конфлікт із українцями. Натомість екзильний польський уряд, який перебрався у Лондон, віддав наказ саме на Волині творити підпільне збройне формування – Армію Крайову (АК), яка ставила за мету утримати Волинь у складі майбутньої польської держави.
Водночас на цей час припадає процес активного становлення українських націоналістичних збройних формувань. Зокрема у липні 1941 року на Волині постала Українська повстанська армія «Поліська січ» під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця. Згодом почали діяти бойові загони ОУН. Українські націоналістичні організації боролися не просто проти окупантів, а за встановлення на українських етнічних землях незалежної держави. Це неминуче ставило їх у конфлікт із АК та польським урядом у Лондоні, який і надалі вважав Волинь польською землею.
Весною 1943 року німці готували чергове відправлення молоді на роботу до Німеччини. До цієї акції було залучено українську поліцію, однак вона відмовилася допомагати німцям. За це у Здолбунові нацисти роззброїли поліцаїв: 12 осіб розстріляли, а решту вивезли до Райху.

Цей інцидент дав поштовх до масового переходу частин української поліції у лави ОУН і УПА та посилення німецьких репресій супроти ук У 1941 році Волинь опинилася під окупацією Німеччини. Логіка здорового глузду підказувала, що за таких умов поляки, які залишилися на Волині, не повинні встрявати у конфлікт із українцями. Натомість екзильний польський уряд, який перебрався у Лондон, віддав наказ саме на Волині творити підпільне збройне формування – Армію Крайову (АК), яка ставила за мету утримати Волинь у складі майбутньої польської держави.

Водночас на цей час припадає процес активного становлення українських націоналістичних збройних формувань. Зокрема у липні 1941 року на Волині постала Українська повстанська армія «Поліська січ» під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця. Згодом почали діяти бойові загони ОУН. Українські націоналістичні організації боролися не просто проти окупантів, а за встановлення на українських етнічних землях незалежної держави. Це неминуче ставило їх у конфлікт із АК та польським урядом у Лондоні, який і надалі вважав Волинь польською землею.

Обставини ускладнювалися тим, що у лави поліції почали масово вступати поляки. Із них дуже часто формувалися каральні експедиції, які роз’їжджали селами Волині й переслідували мирне українське населення. У квітні 1943 року польські поліційні частини розташовувалися у багатьох районах, повітових містах, держмаєтках Волині. Саме поляки дуже часто провокували виступи німців проти мирного українського населення.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стали події 17 березня 1943 року в селі Ремель, що на Рівненщині. Тут каральні загони СС не без допомоги польської поліції вчинили криваву розправу над мирним українським населенням. Було замордовано і розстріляно 615 ні в чому не винних селян. Вціліло лише 70 мешканців села. За свідченнями багатьох опитаних вдалося з’ясувати причини жахливого погрому. Виявилося, що «вина» українців полягала в тому, що вони взяли до своїх сімей колишніх полонених радянської армії – східняків-українців.

До речі, не лише німці та АК відкрито виступали проти місцевого українського населення. У 1942 році на Полісся і Волинь вирушили спеціальні відділи червоних партизан, які були призначені для боротьби з німцями та УПА і в лавах яких було чимало польських комуністів.

Відплатні акції не забарилися. УПА вирішила деполонізувати Західну Україну, зокрема Волинь. Полякам було рекомендовано за 48 годин вибратися за Буг або Сян. З того часу й починається українсько-польська війна на Волині.

Апогей протистояння припав на липень 1943 року. Польські джерела зафіксували, що у цей час відбулося близько 300 антипольських акцій. Більшість із них заторкнули насамперед Сарнський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти. Відплатні акції відбувалися у Дубенському та Луцькому повітах. У липні-серпні перенеслися на Горохівський, Ковельський і Володимирський. У серпні – Любінський.

Це, без сумніву, свідчить про плановий характер дій українських націоналістів та їхні намагання відтиснути поляків за історичні межі українсько-польського кордону.

Очевидно, що й поляки не сиділи склавши руки. Упродовж 1943 року на території Волині діяло понад 100 польських осередків самооборони. Зокрема, польські бази опору діяли в поселеннях Пшебраже Луцького повіту, Гута Степанська і Стара Гута Костопільського повіту. Панська Долина Дубенського повіту, Засмики Ковельського повіту, Білин Володимирівського повіту та інші. Більшість із них не витримували тиску УПА і були знищені. Тільки наприкінці 1943 року натиск загонів УПА було призупинено.

Тут також слід згадати, що, шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тисяч поляків перебувало у складі різних «червоних» партизанських груп. Це також підливало масла у вогонь, оскільки радянські війська і вважалися ворогом №1 для бійців УПА та мирного українського населення.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стали події 17 березня 1943 року в селі Ремель, що на Рівненщині. Тут каральні загони СС не без допомоги польської поліції вчинили криваву розправу над мирним українським населенням. Було замордовано і розстріляно 615 ні в чому не винних селян. Вціліло лише 70 мешканців села. За свідченнями багатьох опитаних вдалося з’ясувати причини жахливого погрому. Виявилося, що «вина» українців полягала в тому, що вони взяли до своїх сімей колишніх полонених радянської армії – східняків-українців.

Отже, Україна має всі підстави у діалозі з польської стороною домагатися врахування таких принципових аспектів:

1. Бойові дії української сторони, зокрема ОУН і УПА мали тільки одну мету – звільнити територію Волині від окупаційних сил, серед яких поляки, зокрема Армія Крайова, вважали Волинь частиною Польщі.

2. Слід згадати, що, поляки тісно співпрацювали з комуністами і червоними партизанами, які вважалися для ОУН і УПА найголовнішим ворогом, і це тільки посилювало українсько-польське збройне протистояння.

3. Відплатні акції ОУН і УПА не поширювалися на традиційні польські території.

Разом з цим, події, які сталися майже сто років тому, не повинні впливати на сучасні стосунки двох країн. Наразі має значення лише те, що ми хочемо сьогодні - конфліктувати чи вигідно взаємодіяти.