«Волинcька трагедія»: як було насправді?

Події, які сталися майже сто років тому, не повинні впливати на сучасні стосунки двох країн.

Події на Волині, які сталися під час Другої світової війни, щороку обростають все новими міфами та домислами. Цю історичну тему – подій на Волині 1943 року – щороку використовують члени польських шовіністичних організацій з метою внесення деструктиву в україно-польські стосунки.

Серед представників шовіністичних організацій є добре відома у полонійному середовищі громадянка Республіки Польща Катажина Соколовська, яка є керівником зареєстрованої організації «Wolyń Pamiętamy» (укр. Волинь пам'ятаємо) та організаторка білбордів із написом «український геноцид проти поляків на Волині».

Попри болючі та чуттєві історичні моменти україно-польських стосунків Катажина Соколовська намагається знаходити кошти та підтримку в цаціонал-радикальному середовищі на розміщення вказаних банерів та проведення маршів до 11 липня. Однак, її діяльність сприймають як психоз та неосвіченість в історії.

Слід пам'ятати:

Волинська трагедія – це події польсько-українського конфлікту, який спалахнув під час Другої світової війни. В істориків різне бачення і щодо хронологічних рамок, і щодо території, і щодо учасників. Але якщо узагальнити, то приблизно йдеться про період 1942-47 років, який виходить за хронологічні межі Другої світової війни. Однак, Волинська трагедія є лише одним із епізодів конфлікту, адже конфронтація між поляками та українцями була і до цього моменту. Операція «Вісла» на території Польщі – депортація українського населення стала фінальним акордом цього протистояння.

Перша і ключова причина – це події, пов’язані з закінченням Першої світової війни, коли розпадалися великі імперії. Ми знаємо, що українські землі входили до складу двох великих імперій – Російської та Австро-Угорської. Польські землі також були поділені, але між трьома імперіями. Отже, з розпадом імперій та переділом кордонів сталося так, що Польща свою незалежність отримала і змогла захистити. Українці незалежність проголосили, але втримати свою державу не змогли. І сталося так, що західні області сучасної України потрапили до складу Польщі. Якщо говорити мовою міжнародного права, то Польща ці землі окупувала. Це визнавали як самі діячі тодішньої Польської держави (до прикладу Пілсудський), так і держави Антанти. Просто в 1923 році ця окупація була узаконена.

На той момент Польща перед світовою спільнотою гарантувала, що українцям будуть надані права в межах Польської держави. Йшлося про релігійні свободи, освіту, можливість обіймати певні посади, мовні особливості. Але насправді із цих обіцянок було дуже мало дотримано, незважаючи на підписані міжнародні договори.

Натомість українці не дуже сприймали Польщу, як свою державу. Практика невиконання обіцянок та гарантій давав їм на це підстави.

Друга причина - події пов’язані з Другою світовою війною.

З початком війни відбувся поділ Польщі між Німеччиною та СРСР. Знаємо, що Німеччині дісталися найзахідніші українські етнічні території, а інша їх частина відійшла до складу СРСР. З польського боку, це сприймалося, як окупація. Відтак, дії польського визвольного руху були направлені на те, щоб відновити status quo, що був  до 1939 року. Поляки не визнавали ніякого нового кордону і домовленостей між Гітлером та Сталіном.

Натомість українські структури, які боролися з нацистським та радянським режимом, мали своє бачення. Воно полягало у тому, що українці мають право на створення Української держави на  території, яка була українськими етнічними землями так само, як поляки на свої. Українці, як і поляки, мали право на свою державу в межах етнічних земель. 

Саме з цього розпочався конфлікт, коли намагання польських структур відновити status quo дисонувало з баченням української сторони. На той момент польські структури не хотіли поступатися своєю позицією  щодо кордонів, а тому порозумітися обидві сторони не змогли. Саме у  невиконанні первинних домовленостей Польщею українські структури і вбачали загрозу українській державності.

Третя причина. Нацистська Німеччина, як і будь-який окупант, дуже ефективно використовувала тактику поділяй і владарюй. Для того, щоб населення окупованих територій не об’єдналося проти спільного ворога, вони намагалися усіляко загравати з різними етнічними групами.

На польській етнічній території, яка була окупована, німці гнобили поляків і «толерували» українців. Усе це робили для того, щоб не дати цим групам населення ефективно об’єднатися проти спільного ворога. З польського боку це сприймалося негативно. Саме через таке послаблення та певні  «преференції» для українців поляки почали сприймати їх як колаборантів.

З початком витка німецько-радянської війни, коли усі території Західної України потрапили під німецьку окупацію, нацисти застосували протилежну тактику. На етнічних українських землях, де поляки були нацменшиною, німецька окупаційна влада усіляко «толерувала» поляків і, відповідно, гнобили українське населення.

Були певні сподівання, що українці зможуть підняти повстання та оголосити свою державу. Були такі плани і в ОУН, щоб створити свою державу, а німців поставити перед доконаним фактом. Так не сталося, бо німці не були зацікавлені у самостійному гравці. У серпні 1941 року Гітлер просто заново поділив українські землі. Волинь і Полісся залишив у складу окупаційної структури – Райхскомісаріат, який очолював один із найжорстокіших гауляйтерів Еріх Кох, а територію Галичини приєднали до польського генерал-губернаторства. Українці сприйняли це як утворення польської квазі-держави.

Варто зазначити, що Волинь і Полісся – це якраз ті території, де перебіг протистояння між поляками і українцями відбувався у 1943-44 рр. особливо жорстокою на взаємні образи наклалася ще жорстокіша порівняно з Галичиною 
політика нацистського райхскомісара Еріха Коха.

Четверта причина – це війна і падіння цінності людського життя. У мирний час вбивство не вважалося нормою. У часі війни ця цінність занепала. До цього доклалися і «совєти» своїми репресіями і масовими розстрілами в тюрмах без суду та слідства. Доклалися і німецькі окупанти своєю політикою Голокосту. Їхній приклад показав, що за національною ознакою можна спокійно вбивати та грабувати. Це вплинуло на дії багатьох. Вбивства перестали бути чимось забороненим.

Чому говорять тільки про Волинь?

На Волині поляки становили меншість населення. Настав період, коли польсько-український конфлікт перейшов з фази точкового, часто побутового з’ясування стосунків до рівня масового явища. Тоді нападали на села, колонії, хутори. Були випадки, що одне село нападало на інше. Конфлікт розвивався по спіралі, але щоразу він ставав все жорстокішим, кількість жертв з обох сторін зростала.

Можливо, деяким політикам саме тому і вигідно акцентувати не на польсько-українському конфлікті загалом, а саме на Волинській трагедії, бо там було менше поляків, а тому цифри польських втрат можуть бути більшими, чим втрат українських.

Якщо конфлікт розглядати в комплексі, то картинка «геноциду», про який заговорили польські політики, розпадається. Звісно, для сприйняття зручніше, коли одна сторона – жертви, а інша -  кати. Якщо ж говорити й про інші території, де також були серйозні втрати, у тому числі й серед українців, то це вже не спрацює. Власне, оскільки на Волині поляків було менше, тому і маніпулювати кількістю жертв простіше.

Усім варто пам’ятати, що вбивати людей – це злочин незалежно від мотивів. Людське життя – безцінне. Прикривати благородними мотивами вбивство некоректно, так як і мірятися кількістю жертв.

Українці, як і поляки, мають право на власну державу в межах своєї етнічної території. Українці, як і поляки, мають своє ставлення до людей, які боролися за свою державу. Намагатися нав’язувати українцям твердження, що УПА – це зло – це не прийнятно. Українці не повинні нав’язувати полякам ненависть до Армії Крайової, яка вбивала українців і вимагати визнати їхню боротьбу злочинною.

Боротьба за незалежність не може бути злочинною. Варто пам’ятати, що будь-яка відповідальність завжди індивідуальна. Не може бути злочином перебування людини в лавах Армії Крайової чи УПА. Можуть бути злочинними вказівки та методи, але кожну конкретну історію треба вивчати кремо. Якщо якийсь вояк АК/УПА вбив цивільного українця/поляка, то це не робить злочинцями усіх, хто воював разом із ними, але таких злочинів не вчиняв.

Часто конфлікт між поляками та українцями використовувався третьою стороною для досягнення своїх цілей. Німецький Райх та СРСР зі своїми окупаційними структурами мали свої цілі на цих територіях. Головне завдання – мати ефективний контроль на цих територіях та використовувати місцеві ресурси. Для цього робили все, що могло допомогти. Еріх Кох казав, що його завдання зробити все, аби українець, побачивши поляка, захотів вчепитися йому в горлянку, а поляк, побачивши українця, хотів би його вбити.

Часто деякі історики та політики, представники ультраправих рухів, щоб довести свою правоту, намагаються грати на емоціях, акцентувати на мирних намірах одних і жорстоких діях інших. Намагаються демонізувати одних і відбілити інших. Насправді історії можуть бути різноманітні. Важливо не описати жахіття, а показати мотиви кожного учасника, бо саме це дає найвичерпніше пояснення того, що сталося. Мало стверджувати, що поляк вбив українця чи навпаки. Потрібно поглянути на мотив, який  може бути, наприклад, особистісним.

Завжди потрібно опиратися на документи. Також варто зважати на джерела, які створені якомога ближче до певної події, що називається «по гарячих слідах». Що ближче до подій, то більша достовірність джерел. З часом навіть спогади можуть бути не надто достовірним джерелом, переповненим оціночними судженнями.

Потрібно уникати узагальнень та спекуляцій щодо кількості жертв, які не підкріплені достовірними джерелами. Досить мірятися горами тіл. Нині логіка така – якщо наших вбито більше, то значить ми більші жертви. Насправді це наруга над пам’яттю загиблих. Така гонка за шокуючими цифрами загиблих ні до чого доброго не призводить, і є наругою над пам’яттю жертв.

 Чи можливе порозуміння?

Однозначної простої відповіді на це питання нема. Адже на ті події не буде єдиного погляду в польського і в українського суспільства. Свої завжди будуть сприйматися краще, аніж чужі. Однак не потрібно пробувати нав’язувати один одному оцінки щодо структур, які вели боротьбу. В Україні УПА – це борці за незалежність.

Не слід забувати, що у нас також є різне бачення діяльності польської Армії крайової та тих, хто у Польщі сприймається борцями за незалежність.

Складні історичні питання варто залишити історикам, а не віддавати її на відкуп політикам. Пригадаймо, що в 90-их роках соціологічні опитування вказували, що поляки дуже мало знали про цей конфлікт. Цю тему першими почали порушувати маргінальні польські медіа. На початку 2000-их вона вже вийшла за межі регіональних ЗМІ та була підхоплена політиками. Такі зміни суспільних поглядів змусили авторитетних істориків до того, що вони почали підлаштовуватися під загальну кон’юнктуру. Нині ж бачимо, що ті партії, які говорили про якийсь «геноцид» на Волині, навіть потрапили до парламенту.

В усій цій історії рано ставити крапку. Усі документи не вивчені повністю. В архівах часто можна виявити документ, який змушує подивитися по-інакшому на ті події. Головне пам’ятати, наголошуємо, що політики не повинні торкатися цих питань, бо вони стосуються джерел і фактів, якими повинні займатися історики. Виходить так, що політики тиснуть на больові точки свого електорату, і ми маємо те, що маємо. Воднораз не можна обмежувати наукові дискусії жодними законами. Також  слід розуміти, що жертви мають право на те, щоб бути гідно вшанованими та похованими.

Отже, події, які сталися майже сто років тому, не повинні впливати на сучасні стосунки двох країн. Наразі має значення лише те, що ми хочемо сьогодні - конфліктувати чи вигідно взаємодіяти.