Окремі аспекти українсько-польських відносини періоду 2-ої Світової війни

27 октября 2020, 14:14
Владелец страницы
політолог, експерт, блогер
0
11
Окремі аспекти українсько-польських відносини періоду 2-ої Світової війни

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці.

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці. Після нападу Німеччини на Польську державу у вересні 1939 року, поляки втратили свою державу, а українці – можливість створення незалежної держави. Тому перед польським та українським керівниками визвольних рухів постало однакове завдання – завадити намаганням німецьких та радянських агресорів знищити прагнення сусідніх народів до державності.

Позиції щодо співпраці ґрунтувались на основних принципах зовнішньої політики обох сторін.

Основним своїм зовнішньополітичним завданням польського еміграційного уряду було відновлення держави в кордонах Другої Речі Посполитої, тобто обов’язкове входження до неї «східних крес». Після утворення антигітлерівської коаліції Польща вступила до її лав, що, певним чином, змушувало її лавірувати у своїй політиці, оскільки ще одним членом коаліції був СРСР, який також був зацікавлений у вищезгаданих територіях. З огляду на це, вирішення українського питання поляки вважали проблемою їхньої внутрішньої політики.

У листопаді 1939 року було прийнято ухвалу Комітету зі справ Краю. В ній зазначалося, що поляки не тільки визнають можливість порозуміння з українським національним рухом, а й бажають створення спільного фронту.

Основними тезами для порозуміння стали: 1) Українську державу в межах кордонів, узгоджених з польським урядом, буде створено; 2) вона існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації; 3) на території цього утворення буде забезпечено широкі культурно-автономні права нацменшинам. Проте прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський не погодився на такі поступки українцям, тому офіційна декларація від 18 грудня 1939 року містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин.

Отже, від самого початку Другої світової війни польські лідери ще не були готові до рівноправної співпраці з українцями, хоч і розуміли її необхідність. Вони виявилися нездатними поступитися своїми великодержавними принципами.

Зовнішньополітична стратегія українського руху ґрунтувалася на зміні міжнародно-правової системи. Системою, що сприятиме відродженню та розвитку України, на думку українських націоналістів, мала бути сукупність незалежних націй-держав, побудованих у межах етнічних територій. Таким чином, в основу міжнародної концепції визвольного руху ліг принцип національного самовизначення. Становлення цієї концепції припадає на 1939-1941 роки.

Весною - літом 1940 року відбулося дві зустрічі української та польської сторін, на яких вони намагалися узгодити власні позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських відносин. Перемовини не привели до конкретних результатів. Досягти компромісу заважала непоступлива позиція польської сторони у питаннях статусу Галичини та Волині, а також орієнтація ОУН на допомогу Німеччини у вирішенні українського питання

На ІІ Конференції ОУН(б) (квітень 1942 року) члени проводу зробили наступну спробу налагодження стосунків з поляками. У постанові Конференції читаємо: «Стоїмо за злагідення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на Західних Українських Землях». Отже, ОУН визнавала співпрацю з поляками, але на основі спільної політики двох незалежних держав. Зрозуміло, що поляки відмовлялися і думати про незалежність України, тому про мирну співпрацю залишалось лише мріяти. Їхній еміграційний уряд в Лондоні займав вичікувальну позицію, сподіваючись на те, що українці поступляться у деяких своїх вимогах, тому не поспішав на встановлення контактів.

Протягом 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН(б) Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охрімович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення ОУНівці надавали переговорам із поляками.

Невдалі спроби порозумітися у 1943 р. призвели до подальшої ескалації польсько-українського конфлікту.

Отже, характер українсько-польських відносин визначався не лише збройним протистоянням сторін, а й спробами залагодити конфлікт. Підтвердженням цьому є переговорний процес, який з перервами тягнувся від 1939 року по 1944 рік. Деструктивна позиція польського еміграційного уряду, польський шовінізм та український радикалізм призвели до популяризації думки про потребу силового вирішення питання. Важливу роль у поглибленні конфлікту відігравали Німеччина та СРСР, які мали власні геополітичні плани в цьому регіоні й усіляко заохочували взаємне українсько-польське винищення. Результатом конфлікту стали багатотисячні жертви з обох сторін і послаблення українського та польського визвольного руху.

Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости мира
ТЕГИ: Польща,Україна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.