Сучасні українсько-польські відносини

Розвиток українсько-польських відносин у сучасному політичному контексті

В історичному плані польсько-українські відносини були дуже непростими, багато в чому суперечливими і навіть трагічними. При цьому варто пам’ятати, що й досі живі свідки, а подекуди й безпосередні активні учасники тих подій. Тому соціальна пам’ять і в Україні, і, особливо, у Польщі може доволі легко реагувати на відповідні соціально-психологічні подразники, що з’являються в інформаційному просторі обох держав.

Однак, попри вельми складний соціально-історичний та інформаційно-психологічний «спадок», українсько-польські політичні відносини з початку 90-х років розвивались доволі успішно. Польща була серед перших держав світу, що визнали суверенітет України, її державну незалежність на початку 90-х років минулого століття. У подальшому двосторонні відносини України та Польщі в обох державах набули статусу стратегічного партнерства. При цьому політичне керівництво і України, і Польщі прагнуло до пом’якшення сприйняття у суспільній свідомості своїх країн болючих моментів спільного історичного минулого за принципом «вибачаємо і просимо вибачення».

Однак, після приходу до влади у 2015 р. у Польщі консервативної партії «Право і справедливість» (ПіС) ситуація в польсько-українських політичних відносинах почала ускладнюватися.  Причому йдеться не про випадки побутової ксенофобії щодо українців у польському суспільстві, які іноді траплялися там й раніше, а про ініційовану польською владою зміну акцентів у двосторонніх польсько-українських відносинах з одноосібним і вельми безапеляційним трактуванням польською стороною деяких аспектів історії польсько-українських відносин.

Іноді таке трактування спільної історії набувало характеру політично-пропагандистської кампанії зі свого роду, так би мовити, «ритуальними» темами і з усіма соціально-політичними наслідками, що з цього випливають.

З боку Польщі спостерігаємо витіснення правлячою елітою “гедройцевого” розуміння відносин зі східними сусідами, насамперед українцями, та піднесення “кресового” прочитання східної політики Польщі. Рівний партнер перетворюється подекуди на ментора і “цивілізатора”, а адвокат – на прокурора. Підтримка перестає бути безумовною й узалежнюється готовністю України поділяти домінуюче польське історичне бачення, принаймні щодо Другої світової війни… Розуміння принципової значущості незалежної України для безпечного майбутнього Польщі (безвідносно до історичного наративу) – неухильно знижується.

З боку України відбувається кристалізація національної ідентичності, прискорена і радикалізована конфліктом із Росією. У рамках цієї ідентичності вагомішу, ніж раніше, роль відіграють символи, що уособлюють боротьбу за національне визволення та незалежність… Зі свого боку, Польща переживає ренесанс власної національної ідентичності, невід'ємною складовою якого є канонізація певного сприйняття трагічних сторінок історії, зокрема Волинської трагедії 1943 р., що її більшість суспільства сприймає як геноцид… На відміну від України, де є конкретна історична причина загостреного національного відчуття – конфлікт із Росією, – у польському випадку не все так очевидно. Багато кому в Україні причини різкого повороту Польщі до конфліктної парадигми розуміння польсько-українських відносин незрозумілі»

Адже ініціатором того, що «історія почала відігравати непропорційно визначальну роль у двосторонніх відносинах» була саме польська сторона. Саме польська сторона висловлювала свою незгоду з внутрішньою кадровою політикою України щодо українських установ, зокрема Інституту національної пам’яті. Українська сторона подібних дипломатичних жестів не допускала.

Тональність наведених цитат Української служби Польського радіо наочно свідчить, що нинішня польська влада намагається саме публічно продемонструвати свою рішучість і безкомпромісність із деяких питань двосторонніх відносин й водночас натякає на певну зверхність польської сторони у двосторонніх відносинах з Україною (адже про цінність партнерства з Україною для Польщі нічого не говориться). Взагалі, тлумачення власної історії є в Польщі важливим аспектом внутрішньої політики, оскільки воно апелює до чутливих для польського суспільства спогадів і стереотипів, формуючи та підтримуючи відповідні історичні наративи. До останніх, зокрема, відносяться й деякі історичні стереотипи польсько-українських етнічних відносин, тим більш, що свого часу, особливо в соціальній ієрархії Речі Посполитої, поляки займали більш високе, а іноді й панівне суспільне положення стосовно українців. Це визнають і деякі польські експерти.

Можливо, варто очікувати певного пом’якшення риторики й стосовно України, але маємо розуміти, що, по-перше, не буде відходу від ідеології «Права і справедливості», важливим складником якої є велика увага до питань історії. По-друге, що проблеми між Польщею і Україною мають значно глибший характер, ніж забаганки конкретного міністра чи конкретної правлячої сили. Тому сподіватися, що проблеми в польсько-українських відносинах зникнуть лише через зміну влади в Польщі, не варто.

Отже, з одного боку, новий уряд усе ж таки буде дотримуватися своєї лінії, будуючи об’єднану Європу і Польщу в ній згідно із власним баченням, яке не завжди може збігатися з думкою офіційного Брюсселя. З іншого боку – цей уряд закликатиме об’єднатися навколо себе не лише традиційний електорат ПіС, а й більш ліберально налаштованих людей. І саме в цьому вбачається сенс змін у польському уряді – було знято найбільш конфліктних і контроверсійних міністрів.

Однак, у контексті теми нашого аналізу остання ротація польського уряду, як і польсько-українські політичні відносини в цілому, нас цікавить з точки зору їх імовірного безпосереднього і опосередкованого впливу саме на двосторонні економічні відносини Польщі та України.

В контексті спірних питань політики Польщі є однобоке висвітлення історичних події, що є загрозою для українсько-польських відносин.