Трампи, Путіни, Ле Пени - дитяча реакція суспільств на дорослі проблеми

Листаючи підсумкові статті українських видань за 2016 рік, важко не помітити, що добра половина матеріалів стосується міжнародної політики.

Зрештою, така ситуація нині характерна не лише для України, яка протягом останніх кількох років закономірно стала аж надто залежною від геополітичних перипетій, а й фактично для будь-якої країни світу. Бо теперішній світ – це загальне місце, де немає нічого локального. Анексія Криму і конфлікт на Донбасі кардинально змінили архітектуру міжнародної політики в ХХІ столітті, сирійська війна ледь не зруйнувала Європейський Союз, а результати виборів американського президента обвалюють індекси світових фондових ринків. Все це наочно демонструє рівень глобалізованості сучасного світу. Такий стан речей є незаперечним історичним імперативом розвитку людства, і його неможливо зупинити чи, тим більше, пустити у зворотному напрямку.

Разом з тим, глобальний світ надто неоднорідний, надзвичайно контрастний в економічному, політичному, соціальному і культурному аспектах. Ця обставина поки що не дозволяє вирішувати існуючі проблеми глобально, з докладанням спільних зусиль різних країн і народів. Навпаки, діючі урядові і міждержавні інституції проявляють все більшу безпорадність і неспроможність ефективно вирішувати нові проблеми. Відтак зростає нестабільність і невизначеність, світ все більше перетворюється в осередок хаосу.

На цьому фоні національні уряди під електоральним тиском вбачають у протекціоністській політиці своєрідний рятівний круг. Національним лідерам і партіям здається, що сухий прагматизм, відстоювання виключно своїх національних інтересів будь-якою ціною є кращим варіантом, аніж подальша економічна і політична інтеграція, котра, на їх переконання, потребує невиправдано багато зусиль та ресурсів для «спільного». Саме така аргументація уможливила Brexit, нідерландський референдум, обрання Дональда Трампа президентом США, саме вона надихає євроскептичний рух і непримиренний популізм в Європі та за її межами.

Якими б важкими не були наслідки розгортання вказаних тенденцій, це не більше, ніж найпростіша і найочікуваніша реакція на проблеми – відстоювати своє, хай там що в цілому світі. Можливо, політика багатьох національних лідерів, орієнтована на прагматизм і національний егоїзм, здатна принести їх суспільствам незначні переваги в короткій часовій перспективі. Але ця політика безперспективна для майбутнього в принципі, оскільки суперечить історичному закону глобалізації. Досвід багатьох століть показує, що інтеграція політичних, соціальних та економічних систем – об’єктивний процес, альтернативою якому є хіба що нескінченні війни. Просто на цьому етапі людство виявилося не готовим прийняти складні інтеграційні виклики, що й спричинило відкат до національного і регіонального ізоляціонізму.

Якщо під тиском багатьох обставин, скажімо, не спрацював такий амбітний інтеграційний проект, як Європейський Союз, це не означає, що потрібно повертатися до устрою, де кожен сам за себе. Це означає, що необхідно винайти досконаліші інституції і докласти в рази більше зусиль, аби вони таки спрацювали. Іншими словами, проблеми інтеграції вимагають ще більшої інтеграції, а не дезінтеграції. Трампи, Путіни, Ле Пени, Ципраси і їм подібні –  не більше, ніж дитяча реакція суспільств на дуже дорослі проблеми. Їх епоха мине ще швидше, ніж почалася. Питання тільки в тому, з якими наслідками.