Міфічні символи vs символічні міфи

«Мы за ценой не постоим», - ці слова з пісні Булата Окуджави дуже точно відображають пафос воєнних років.

Замість вступу. Ще в квітні 2000 року був ухвалений Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні», який містить положення про «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках та засобах масової інформації»; також читаємо про «шанобливе ставлення до пам'яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни є священним обов'язком держави і громадян України» та про потребу «відображення героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни у творах літератури і мистецтва, книгах і альбомах пам'яті, засобах масової інформації».

Все б нічого, та «недопущення фальсифікацій» - словосполучення, що з подиву гідною легкістю може бути витлумачене в межах певної політичної кон’юнктури, далекої від наукової об’єктивності: «…вільне й науково компетентне обговорення подій, які насправді переживала Україна (і весь колишній Совєтський Союз) у двадцятих-сорокових роках ХХ століття досі є до певної міри небезпечним, оскільки наражається на спротив впливових політичних сил, які дуже неприхильно ставляться до спроб, як вони вважають, «ревізії» підвалин існуючих у суспільстві цінностей, «замахів» на дружбу народів і на патріотичні почуття народу, особливо старшого покоління» (С. Грабовський). І чи є «недопущенням фальсифікацій» сумнів у використанні самого терміну «Велика Вітчизняна війна» (оскільки аналіз зазначеного терміну виходить (далеко) за межі означеного предмету статті, про нього (термін)  як штучну, нав’язану з подачі Сталіна ідеологічну конструкцію, чужу історичному смислу, читач може знайти доволі вичерпну інформацію у розвідці Сергія Грабовського «Друга світова війна: український вимір», доступній як у друкованому, так і електронному вигляді, а також – прямо чи опосередковано – у працях Віктора Суворова (Володимира Різуна), Анатолія Трубайчука, Віктора Коваля, Володимира Бешанова, Бориса Соколова, Марка Солоніна, та й у західній історіографії й науково-популярній літературі можна натрапити на інтерпретації, цікаві тим, що вони висловлені немов збоку, образно кажучи, через іншу світоглядну оптику; а щоб зрозуміти себе, як відомо, відсторонений погляд «збоку» вкрай необхідний, якщо його взагалі можна оминути).   

Герої (живі чи мертві), перетворені в символи, вже не належать собі, а стають частиною ідеологічної машини, яка їх породила, всяка ж спроба «розвіювання легенди» оцінюється як наклеп.  

«Високий моральний дух військ – засіб, здатний перетворити поразку в перемогу. Армія не розбита, доки вона не перейнялася духом поразки, оскільки поразка – стан розуму, а не фізичний стан» (Н. Коупленд).

Проблема символів має закладене в собі апріорне протиріччя. З одного боку, символи – породження пропагандистської машини, з другого – феномен масової свідомості, в якому відображаються суспільні процеси, зокрема, «культові» настрої мас: за умов «культу особистості» й культ окремих героїв стає природним, культ, що жодною мірою не суперечить «головному», повністю контролюється системою, яка не допускає виходу «культу героїв» за межі дозволеного. Символами могли стати реальні факти, які відповідали потрібним Системі вимогам, а також факти, які пройшли обробку для такої відповідності. Замовчування про один, домисел щодо другого, особлива увага щодо третього аспекту явища, інколи ж і прямі фальсифікації – так подія набувала потрібного звучання. Необхідність відрапортувати до чергової пам’ятної дати, система рознарядок на нагороди, «соціалістичне змагання» між підрозділами – все це призводило до не лише до коригувань у доповідях, а й безглуздих жертв, коли причиною штурму якої-небудь висотки були не вимоги бойової обстановки, а день народження Верховного Головнокомандувача (показовою в цьому аспекті є доповідь політвідділу 19 армії від 24 жовтня 1942 року: «…Доповідаю, що в частинах «Пілот» продовжується робота з підготовки до проведення 25-річчя Жовтневої соціалістичної революції… Вся робота з підготовки до свят проходить під лозунгом практичного виконання наказу товариша Сталіна № 227 – зміцнення залізної воєнної дисципліни й наведення порядку в підрозділах, посилення бойової активізації частин  та бойової виучки особового складу. Серед особового складу, між підрозділами укладені договори соціалістичного змагання на більше знищення німецьких окупантів, підвищення дисципліни, покращення якості бойового навчання… Політпрацівниками й командирами організована в цілій низці підрозділів перевірка ходу соцзмагання, про підсумки якого по відділах і загонах провадяться бесіди й політінформації. 7 жовтня в частинах будуть підбиті підсумки передсвяткового змагання на предмет виявлення кращих відділів, загонів і частин , про що буде відзначено спеціальними наказами по частинах і з'єднаннях»). Мужність захисників Брестської фортеці, тисяч інших безіменних героїв перших днів і тижнів війни, що опинилися в оточенні, суперечила політичним установкам, відповідно до яких поразки на першому етапі німецько-совєтської війни коренилися не в воєнних злочинах і стратегічних прорахунках вищого керівництва, а в саботажі «ворогів народу», зраді командирів, нестійкості бійців; Система вкотре прагнула перекласти всю відповідальність на інших, приписавши помилки тим, хто розплачувався за них кров'ю. «Вся війна була справжнім подвигом усього народу. Одне перебування на передовій, один крок на полі бою – все це велике подолання себе, все це подвиг. Однак політвідділам потрібні були «особливі» подвиги: єдиноборство солдат з однією гранатою чи пляшкою із запалювальною сумішшю проти танка, чи кидання на амбразуру дотів, чи збиття вистрілом із рідної, зразка 1891 року трьохлінійки літака й так далі, й тому подібне. Особливо сподобалося політвідділам кидання на амбразури» (Кондратьєв В. Оплачено кров'ю). Повітряний таран пов'язують майже виключно з іменем В. Талаліхіна, вогняний таран – М. Гастелло, порятунок товаришів коштом власного життя, закриття своїм тілом вогневої точки ворога – О. Матросова, хоча таких випадків були сотні. Система пропагувала самопожертву («апологія жертовності, ідеї суто язичницької», за визначенням історика А. Н. Мерцалова) на грані самогубства (тиражування досвіду совєтських «камікадзе», за словами В. Кондратьєва), а не військову майстерність, винахідливість, хоробрість: «Режим, який не шкодував людей і в мирний час, не міг тим паче шкодувати їх під час війни, рятуючи власне існування» (Кондратьєв В. Оплачено кров'ю). Не викликають подиву, отже, умовні позначення солдат у шифрованих повідомленнях та телефонних переговорах на фронті – «сірники», «олівці», інший «дріб’язок», так схожий на знамениті сталінські «гвинтики».   

Масова свідомість – украй складне й суперечливе явище, в якому переплітаються елементи соціальної психології, моральні й світоглядні настанови. Суспільство не може існувати без певних ідеалізованих (й ідеологізованих) уявлень про себе самого. Особливо ця потреба проявляється в умовах війни – як прагнення «облагородити» її й створити взірці для наслідування. Відповіддю на цю потребу буває міфотворчість – як стихійна, що виникає «знизу», так і організована «зверху», ініційована чи прямо породжена державою. До цього кола ідеологічних та психологічних феноменів війни належать і героїчні символи. За умов війни моральний дух армії має особливе значення, в його формуванні важливу роль відіграє низка факторів: переконаність у справедливому характері війни, віра в здатність держави відбити напад ворога (навіть за тимчасових невдач), духовні й моральні цінності, за які солдати готові покласти власне життя (не дивна, отже, апеляція Сталіна та його оточення після перших поразок на фронтах німецько-совєтської війни до національних почуттів російського народу, притлумлюваних раніше ідеологічними догматами: духовні сили мали врятувати ситуацію там, де безпорадними виявилися сили матеріальні. Система творила символи у сфері воєнної героїки). Суттєвим аспектом підтримки духу військ є акцент на героїчних прикладах, що цілеспрямовано представляють взірцем для масового наслідування. Особливістю ж німецько-совєтської війни була безпрецедентна роль держави (що володіла монополією на засоби масової інформації) у формуванні символів, які тому виявилися чудернацьким поєднанням реальних фактів і вигадок, справжніх подій та пропагандистських штампів, узагальненими прикладами, коли в конкретну форму вкладався особливий зміст: реальній людині приписувалися риси ідеальної (з погляду Системи) особистості, на яку мав «рівнятися» кожний громадянин держави. Герої-символи слугували опорою Системи, оскільки першою й головною якісною ознакою, якою наділяла їх пропаганда, була беззаперечна відданість Системі. Відкидалися чи замовчувалися подвиги, що розходилися з офіційною версією подій, як це сталося, приміром, із бійцями 2-ї Ударної армії, коли тінь колаборації генерала Власова лягла на тисячі солдат і офіцерів, що виконали свій обов’язок, полігши в лісах і болотах під Новгородом, або ж як у випадку з Полярною дивізією, цілком (включно з командуванням) укомплектованою із каторжан, що відстояла Мурманськ у 1941 році з номерними знаками воркутинських таборів замість «шпал» (так у побуті називали прямокутні воєнні знаки військовослужбовців)і ромбів. Бували й випадки перепон особистого характеру на шляху до визнання заслуг. 31 січня 1941 року підводний човен під командуванням А. І. Маринеско потопив великий німецький лайнер «Вільгельм Густлоф», на борту якого було понад 6 тис. гітлерівців, зокрема й близько 3700 підводників. Гітлер, назвавши Маринеско особистим ворогом, парадоксальним чином оцінив його заслуги вище, ніж Система: «проступок» легендарного підводника перед походом у січні 1945 року – зв'язок з іноземною підданою, що ледь не мав наслідком трибунал, - став завадою для представлення командуванням Маринеско до звання Героя Совєтського Союзу (воєнний отримав це звання вже посмертно). У 1965 році вищі совєтські й партійні органи прийняли рішення припинити нагородження за подвиги й бойові досягнення в період Великої Вітчизняної війни, що, втім, не перешкоджало засипати чиновників нагородами за неіснуючі заслуги до всіляких ювілеїв.

Юрій Смірнов, учасник танкового десанту в тилу ворога, якого раненим узяли в полон та розіп’яли на стіні бліндажу, став (один із поодиноких випадків хоч і належного, але все одно використаного в утилітарно-пропагандистських цілях Системи пошанування героя) символом, що закликав до помсти гітлерівцям, звільнення рідних і близьких від жахіть нацистської окупації. Коли під лозунгом «Вперед, на Захід!» Совєтська Армія ступила на територію європейських країн, пропагандистська машина відгукнулася новими символами, як-от плакатом «Звільнимо Європу від ланцюгів фашистського рабства!», що зображував совєтського солдата, який розриває ланцюги зі свастикою. Вигукування лозунгів в бою являлося однією з форм партійно-політичної роботи в військах. Лозунг «За родину! За Сталина!» досі залишається одним із головних аргументів симпатиків «батька народів»: мовляв, з цим іменем йшли в бій, із ним умирали. Відповідь на питання про його походження міститься в доповідних записках: «Серед комуністів і комсомольців були розподілені бойові лозунги, які мали вигукуватися в момент атаки. Вийшовши приховано в район зосередження, підрозділи охопили дугою розташування противника… При виконанні бойової задачі особовий склад проявив виняткову хоробрість, мужність і відвагу». «Фронтовичка Юлія Друніна правильно зауважує, що в атаках всюди звучали інші вигуки. Хоча, як це було заведено, глашатаї лозунгів і вигуків зазвичай призначалися напередодні, на комсомольських і партійних зборах, звідки ці лозунги й перекочовували у фронтову пресу. Але чи вигукували їх насправді, встановити не уявляється можливим, оскільки неможливо були почути», - підкреслює Василь Биков пропагандистське походження міфу про втілення оцінки воєнної ролі Сталіна в лозунгу «За Родину, за Сталина!» (у публікації «Так що ж зробили з Перемогою?» у «Комсомольській правді»). На фронті, стверджує В'ячеслав Кондратьєв, крики «За Родину! За Сталина!», якими бійців підбадьорювали політруки, парторги й комсорги, приймали за звичні, знайомі ще з довоєнних часів політичні лозунги, тому, «повторюючи першу частину, не завжди й не всі тягнули другу, замінюючи її простим «ура», розуміючи, що два ці поняття неспівмірні, що йти на смерть можна лише за Батьківщину, але не за якусь одну людину, ким би вона не була» (Кондратьєв В. Не тільки про своє покоління. Замітки письменника). Знаменита формула виникла не за «ініціативою знизу», а цілеспрямовано насаджувалася ідеологічними структурами. Ними ж і насаджувалося культивування героїв. Так, поряд із відомою статтею Петра Лідова «Таня» в «Правді» про дівчину-партизанку, страчену гітлерівцями в селі Петрищево, в «Комсомолці» була опублікована стаття С. Любімова, однак звернули увагу саме на матеріал Лідова як виразніший. За переказами, Сталін, прочитавши в газеті відповідь партизанки на запитання гітлерівців «Де перебуває Сталін?» - «Сталін на посту!», сказав: «Ось народна героїня». Так невідома комсомолка Таня перетворилася на Зою Космодем'янську, першу жінку, що отримала звання Героя Совєтського Союзу під час Великої Вітчизняної війни.